29 серпня, починаючи з 2019 року, Україна вшановує пам’ять захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і теритоa маку — квітки-символу загиблих у Другій світовій війні в Україні додався сонях — квітка, що стала символом скорботи і пам’яті за загиблими воїнами російсько-української війни, зокрема Іловайської трагедії.
Саме в ці серпневі дні 2014 року, коли поля квітували соняхами, Україна з болем дізналась про так званий Іловайський котел, коли в результаті протистояння російським загарбникам українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення.
За офіційними даними, під час Іловайської операції і подальшого розстрілу в так званому “зеленому коридорі” 366 українських воїнів загинули, 429 отримали поранення різного ступеню важкості, 300 потрапили у полон… Хтось тиждень виходив з оточення полями до українського блокпоста, комусь “пощастило” отримати поранення за кілька днів до виходу “зеленим коридором”, хтось загинув, виходячи колоною, а хтось і досі у переліку зниклих безвісти. Та є дещо спільне, що об’єднує цих людей — живих, мертвих і загублених — це небайдужість і бажання захистити Батьківщину. А нас усіх, українців, об’єднує пам’ять, яку ми маємо нести самі, і яку на рівні генів маємо прищеплювати прийдешнім поколінням.
29 серпня до стели Героїв Хмельниччини, аби вклонитись синам нашого краю, які загинули за волю України, прийшли матері, дружини, діти, бойові побратими, воїни Збройних Сил, ветерани добровольці, волонтери, представники влади міста та області. Учасники заходу схилили голови у хвилині мовчання та поклали квіти до підніжжя стели Героїв, пам’ятника Небесній Сотні, пам’ятного знаку біля будівлі СБУ, до кожної могили земляків — героїв російсько-української війни, похованих на кладовищах мікрорайонів Ракове, Гречани та Шаровечка.
Сотні містян, незважаючи на примхливу, дощову погоду, зібрались на майдані Незалежності, аби віддати шану героям. Пам’ятна акція розпочалась із спільної панахиди, яку відслужили представники духовенства усіх конфесій міста. Звертаючись до присутніх, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський ПЦУ Павло Юристий сказав: “Ми нині маємо бути єдиним фронтом, бо війна йде не лише на сході, війна йде по всій Україні в тій чи іншій формі, і нам не треба бути байдужими. Нехай Господь дасть нам мудрість, любов, щоб ми, дивлячись на своє життя духовними очима, відчували свою силу, єдність і віру в перемогу”.
За словами координаторки Центру допомоги учасникам АТО в Хмельницькій області Наталії Дзекар, за час проведення АТО/ООС, з 2014 року загинуло та померло 368 військовослужбовців з Хмельниччини. П’ять з них загинули під Іловайськом у 2014 році. Найболючіші спогади про трагічні сторінки історії російсько-української війни — у ветеранів та родичів загиблих героїв. “Прийшов віддати шану своїм побратимам, — розповів ветеран війни Дмитро Калиночкін. — Багато наших побратимів ми проводжали “двохсотими” й там, на сході. У складі Донецького прикордонного загону я три роки перебував у зоні бойових дій. Дома чекали батьки і дружина. Періодично приїжджав на ротацію, в прикордонну академію. Але через деякий тягнуло назад, до хлопців. Нас доля порозкидала по різних воєнних точках. Ті, хто вижив, зустрічаємося часто. Згадуємо. Де я зараз? Працюю в Польщі. Тато – інвалід війни, мушу їздити на заробітки, бо курси лікування дуже дорогі”.
… Біля стели, перед портретом свого чоловіка, Миколи Неживого, з квітами у руках схилилась його дружина Марія. Микола Неживий із псевдо “Механ” — доброволець і спецпризначенець, Почесний громадянин міста Хмельницького (посмертно). Брав участь в боях за Донецький аеропорт, в інших найскладніших бойових операціях. Неодноразово отримував поранення, контузії, але відсутнім на передовій залишався недовго. Побратими називали його Батьком: за його вік,і за батьківську турботу про хлопців. Дружина досі розповідає про коханого із сльозами на очах: “Мій чоловік пішов на війну в 2014-ому. Продав автівку, купив спорядження і пішов в “Айдар”. Загинув біля Авдіївки 8 квітня 2019 року від осколкових поранень. Дуже важко на серці, тому що він був найкращим чоловіком, найкращою людиною…”
Валерій Можарівський, заступник командира 8-го полку: “Сьогодні день пам’яті всіх загиблих захисників України, і це й мій особистий біль. З початку війни загинуло 18 моїх побратимів, сьогодні помер 19-й герой — Герой України Олександр Петраківський, наш земляк, родом з Ізяслава. Мартиролог війни, на жаль, не завершений. Що заважає нам дихнути вільно, завершити цю війну? Давайте без відповіді поки що…”.
“День пам’яті захисників України не може бути лише 29 серпня. Пам’ять має бути кожен день, кожну годину і кожну хвилину, — сказав під час вшанування пам’яті наших земляків на Алеї Слави у Раковому міський голова Олександр Симчишин. — Пам’ять, коли ми прокидаємося, розплющуємо очі і просто живемо. Живемо без пострілів над головою, без вибухів, без страху за дітей, батьків, коханих. Наші Герої хотіли, щоби у мирі жили не лише ми, але й мешканці нині окупованих регіонів. Чи можемо зрадити те, ради чого вони воювали? Ні.
Не зрадити, не вибачити, не забути і обов’язково помститися. ”
…У той день у соціальних мережах найпопулярнішим став вірш “Згадайте наші імена” поета, волонтера Василя Ковтуна, де є такі рядки:
Коли засієте окопи,
Коли від мін розчистять тропи,
Коли нам вклоняться Європи,
Бо ми пройшли вогні й потопи,
Бо ми бандерівці й “укропи”,
І нам навік така ціна –
Згадайте наші імена…
…Герої і жертви війни — найболючіша, найвища за духом скорботи і любові мітка нашої національної пам’яті. Історія ще не закінчена. Її фінал: суд над злочинцями, які привели війну в Україну, та остаточна перемога як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів.
Тетяна Слободянюк