23 травня Україна відзначає День Героїв, і ця дата — одна з найшанованіших в Україні. А починаючи з 2014 року, з часу російського вторгнення, українські герої ХХІ століття стали найбільшою гордістю сучасної нації. Чимало таких серед хмельничан, і наш нинішній співрозмовник з цієї когорти мужніх, чиї характер і любов до України загартовані в кривавих боях, втратах побратимів, у випробуваннях, котрі назавжди змінили життя.
Уже шість років ветеран 8 окремого полку спецпризначення, хмельничанин Олександр Маковей з воєнним позивним “Макоша” відзначає свій день народження, 13 липня, у Хмільнику Вінницької області, на могилі друга, 21-однорічного Сергія Муравського. До свого товариша Олександр приїздить з побратимами спецпризначенцями, з якими довелось пройти пекло першого року війни.
Останнім місцем бою для Сергія став Луганський аеропорт, там же першу контузію отримав Олександр Маковей. Коли ворог почав масований штурм аеропорту, Сашко зрозумів: цей день народження може стати останнім в житті. Його позивний “Макоша”, як хлопці називали хмельницького силача, співзвучно з прізвищем Маковей, можливо, став його порятунком. Адже Мокоша, (Макоша) — древньослов’янська богиня землі, родючості і милосердя, яка була культовим божеством наших предків. Може, “Макошу”, кремезного подільського красеня, врятувала українська земля, яку він пішов захищати?
До війни Олександр працював в охоронній фірмі. Україна стала його головним життєвим вибором з початку подій на Майдані. Саме там, у київському протистоянні з “беркутнею”, знадобився його досвід воїна і спортсмена, майстра спорту з вільної боротьби. Спецпідрозділ, у якому перебував Олександр, охороняв майданівців, бійці зачищали територію від “щурів”, провокаторів та іншої нечисті. Коли телефонував додому, дружині Наталі, 7-річній доні Настусі, казав, що у відрядженні від фірми. А вже 11 березня 2014 року збирався на бойове злагодження, добровільно записавшись бійцем у рідний 8-ий окремий полк: “Я там проходив строкову службу, після неї ще до 2009 року служив у полку за контрактом, тому навіть не роздумував, з ким саме йти в АТО”.
Події розгортались так стрімко, наче випущена на волю пружина. Перше бойове хрещення — Харків: у складі загону особливого призначення разом з підрозділом МВС звільняли приміщення облдержадміністрації від терористів, які його захопили.
Потім був Ізюм Донецької області, де на базі МВС займався підготовкою бійців-радистів, навчав управлятись із зброєю, проводив інструктажі. У складі військового формування брав участь в обороні Харківського, Донецького, Луганського, Краматорського аеропортів. З Ізюму відправлявся з групами в зону бойових дій, зокрема, брав участь у боях під Щастям, Станицею Луганською, Лисичанськом, Сєвєродонецьком, Лутугіним, Золотим. Найчорнішими днями були ті, коли доводилося відправляти додому “двохсотих”, побратимів… Найпекельнішим став для нього липень 2014, Луганський напрям.
Про героїчну оборону Луганського аеропорту, яка тривала з квітня до початку вересня 2014 року, досі відомо менше, ніж про захист Донецького летовища. Інформацію про героїзм захисників тоді почали поширювати волонтери, які допомагали бійцям, що першими прийняли на себе удар. До речі, у вересні 2016 року волонтери нагороджували 80-ту аеромобільну бригаду медалями за оборону Луганського аеропорту. І уявіть собі — майже дві години називали імена захисників. А майже половині з них присвоїли нагороди посмертно…
Олександр вижив, і 13 липня назавжди закарбувалося в душу і пам’ять. Йому в цей день виповнилося 28 років. Напередодні планував поїхати додому у короткотермінову відпустку. Але надійшла команда: допомогти оборонцям луганського аеропорту, в хлопців закінчувались боєприпаси. Спецпризначенці отримали наказ провести до них дві механізовані колони так званим “коридором”, який блокували сепаратисти, і який розділяв два летовища: Донецьке і Луганське. Це було надзвичайно складно. “Нашим завданням було йти попереду, щоб провести за собою основну колону. Нам дали підкріплення з 80 аеромобільної бригади — 3 танки та 2 БМП. Ми почувались впевнено, бо за нами рухалась колона з 30 танків, іншого озброєння. Наше завдання — виявляти і знищувати позиції противника, поки підтягнуться основні сили. Перше зіткнення з ворогом під Олександрівкою нас підбадьорило: “сєпари”, лише побачили нас, самі дременули із блокпоста, — пригадує боєць. — Але далі — “гради”, мінометні обстріли. Ми всіляко маневрували, але не знали, що перша колона з важкою технікою, яка йшла за нами, розвернулась, але нам про це не повідомили, і ми, фактично відрізані, продовжували змітати ворожі блокпости. До 16 години майже дістались до Луганського летовища. Знову — бій, який тривав майже до 23 години, але ближче до півночі ми таки були в аеропорту. Сказати, що ми були втомлені і змучені — нічого не сказати. Бо ми пройшли коридором смерті. Тоді загинув Сергій, патріот, чудовий хлопець, ледь 20 років минуло. Ми не знали, що за нами замкнулося кільце, і ми — всередині. 8 діб перебували в цій пастці, в “сєпарському” оточенні. З боєприпасів залишилося з півтора десятка патронів. І коли по рації отримали повідомлення, що буде штурм аеропорту, я вперше подзвонив додому. Бо раніше приховував, де я, щоб не хвилювались мама з татом на станції Дунаївці, у Хмельницькому — дружина з донею. Подзвонив, щоб попросити пробачення і попрощатися, сказати, можливо, востаннє, що дуже їх люблю. Напевне, нас Бог врятував, бо в цей день нам доставили підмогу, і ми вийшли з оточення”.
У день народження Олександр отримав першу важку контузію. За оборону летовища отримав і нагороду — орден “За мужність” ІІІ ступеня. Другу контузію та осколкове поранення лівої руки та ноги отримав 15 жовтня 2014 року. У березні 2015 року повернувся з війни до цивільного життя. Каже, йому ще довго снилися вибухи, тому довелося працювати з психологом. Спробував різні види реабілітації, але зупинився на рідній, спортивній. А до активних занять надихнула донька. “Вона фехтуванням займається, має нагороди. Моя Настуся — бронзова призерка Європи з фехтування на шпагах. Я дуже пишаюсь нею. Вже три роки займаюся в залі, і мені це приносить купу задоволення. Зараз і побратимів агітую, — каже спортсмен. — Моя мета — сприяти широкому розвитку ветеранського спорту”.
У 2019 році дізнався про національні змагання серед колишніх бійців “Ігри нескорених”, і поставив собі за мету взяти в них участь. “Там я виборов свою першу нагороду. Змагався у веслуванні на тренажері. До змагань я ніколи цим не займався, а тут взяв срібло. Згодом, у 2020 році, на тих же “Іграх нескорених”, спробував себе у штовханні ядра. І теж виборов нагороду”, — розповідає боєць.
Перші змагання, перемоги мотивували й надалі займатися спортом, залучати колишніх воїнів до цієї справи. Організував обласну ветеранську команду з силового багатоборства. Своєю активною патріотичною позицією заслужив визнання, нині — заступник голови ВГО ВП “Ветеранське братерство. Хмельниччина”.
“Після “Ігор нескорених” я подумав, що реабілітовувати наших хлопців спортом — це дуже круто. І варто залучати до цього якнайбільше учасників бойових дій, допомагати їм повернутися через заняття спортом до нормального життя”, — говорить Олександр.
Його ідея — створити обласний ветеранський простір для спілкування, занять спортом. Розповідає, що міська влада пообіцяла передати під потреби ветеранів АТО-ООС приміщення колишнього кінотеатру “Проскурів”, зараз триває виготовлення необхідної документації, однак бюрократична тяганина гальмує відкриття цього центру, на який чекають ветерани.
Наша розмова з спортсменом-ветераном відбувалась увечері, 14 травня, за кілька годин до від’їзду його з 12 членами хмельницької обласної команди до Києва на відбіркові змагання “Звитяга воїнів”, які відбувалися 15 травня. А на початку весни, в березні цього року, Олександр Маковей взяв участь в українських змаганнях “Ігри героїв”. А тепер підготував команду області до травневих ігор.
Наші звитяжці-ветерани, які на теренах України захищають честь міста та області на змаганнях різного рівня, роблять це на чистому, як кажуть, ентузіазмі. Тому що самотужки і за власні кошти доводиться шукати зал для силових тренувань, купувати форму, тренуватись у вільний від роботи час. І при цьому хлопці три роки привозять медалі із змагань. Золоту за перемогу у гирьовому спорті, срібло у поштовху ядра — він, Олександр, шепетівець Родіон Мацепа — дві золотих нагороди.
“Спорт дуже мотивує хлопців, адже вони ще дуже молоді, хоч і ветерани. Допомагає швидше, якісніше адаптуватись до цивільного життя,” — каже мій співрозмовник. Вважає, що держава має активніше залучати ветеранів до суспільного життя, бо ці люди в нашому суспільстві — віддані патріоти, мотивовані до прийняття рішень, не бояться брати на себе відповідальність і не тільки підставляти державі плече, а й віддавати життя, коли це знову буде необхідно. Чи готовий він знову проїхати на схід? “Я готовий, — каже він. — І готові всі, хто підуть зі мною. І навіть якщо помру, то покладу коло себе ворожу сотню”. І переконаний, що нині наше суспільство повинно робити набагато більше, не розслаблятися, а кріпити патріотичний дух, щоб виховувати справжню любов до Вітчизни. Він досі залишається першопрохідником, “Макошею”, богатирем, якого береже українська земля.
Тетяна Слободянюк