День в календарі

Український ексклюзив

День Матері, на відміну від «тюльпанного» 8 березня, в нас почали активно відзначати з 2000 року, хоча Союз українок Канади вирішив вшановувати матусь у травні в 1928 році. Його особливість зворушує: травень – місяць Матері Божої. Адже  Господь для подальшого продовження людського роду обрав не ангела, а земну жінку, котра виношує у своєму лоні дитину, в яку при народженні Бог вдихає душу.
Із глибокою пошаною вітаємо в цей день матусь, які присвячують дітям, родині все життя, до останнього подиху. Їхня жертовність безцінна, бо зіткана, як полотно долі, з любові і праці без спочину заради єдиного: щоб діти були щасливі, щоб продовжували і множили рід. А скільки вітань з нагоди свята отримують багатодітні матусі, невтомні охоронниці великих родин! До речі, у Хмельницькому мешкають 117 багатодітних матерів, які отримали почесне звання матері-героїні.
Та останні сім років нашого життя назавжди змінила війна: вперше, після Другої світової, наші матері почали проводжати синів на війну. І материнські молитви набули особливого сенсу, як і святі материнські сльози після трагічних повідомлень з фронту… А скільки українських матерів стали волонтерами, аби не лише молитвою і любов’ю, а й працею, самопожертвою оберігати рідних синів?
Серед українських волонтерів, виявляється, жінок більше, ніж чоловіків. І в цьому є природна закономірність: коли наші добровольці сотнями почали вирушати на схід, їх потрібно було годувати, одягати, лікувати. І тут жіночі руки виявились незамінними: якщо порахувати всі кілометри сплетених за сім років маскувальних сіток, костюмів, тонни виліплених вареників, зварених борщів, спечених хлібин та заготовлених консервацій – це, без перебільшення, гігантський народний завод, який працює досі цілодобово. І його головний, «верстат», що не виходить з ладу – жіночі руки, а генератор енергії – любов. Ось такий український жіночий ексклюзив.
Історії хмельницьких волонтерок – також із розряду тих, які викликають і величезну повагу, і не менш щире захоплення. Життя в умовах воєнного лихоліття змінило їх, а вони – змінюють країну, бо, на відміну від тих, хто «втомився» від війни, ці жінки продовжують проявляти найважливіші риси материнської вдачі: жертовність, милосердя і вірність. І передають це власним дітям.
… В останні дні грудня вони поверталися з київського Майдану додому, в Хмельницький. Перебувати в епіцентрі протистояння, яке наростало, ставало дедалі небезпечніше. Адже з ними, Іриною та Мирославом Тимчуками, перебувала їхня семирічна Галинка. Відколи очікувана доня з’явилась на світ, сім’я завжди нерозлучна: Тимчуки обоє з Івано-Франківщини, у Хмельницькому родичів немає, то й не раз Галинку навіть у відрядження доводилося брати. І тому спільні сімейні цінності – це найважливіший приклад для доні.
Вони щонеділі відвідують служби в храмі – це також сімейна традиція. І саме з храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ почалося для Ірини, керівниці логістичного центру транспортної компанії «Делпост», і згодом для її малої доні, нове життя – волонтерське, у складі ГО «ДІЯ».
– Війна увійшла в життя нашої родини весною 2014-ого, – розповідає пані Ірина. – Я часто говорила Мирославу, що хочу більше допомагати нашим воїнам, особливо добровольцям. І цей момент наступив. Пам’ятаю, як після служби в храмі Валентина Базилюк, яка вже займалася волонтерством, і також є вірянкою нашої громади, звернулась до усіх з проханням допомогти хлопцям на фронті. Отець Іван Данкевич виділив нам приміщення добродійного фонду «Карітас» в підвалі храму, і воно дуже швидко перетворилося у велику кухню. Я приїхала наступного дня з борошном, салом, картоплею: почали ліпити вареники… Ось так і почалося все. Ми допомагали і допомагаємо всім: і нашим Збройним Силам, і добровольчим батальйонам, школам, дитсадкам прикордонних містечок. А ось 8 батальйон «Аратта» УДА ми взяли під цілковиту опіку. До речі, власник нашої компанії «Делпост», Олександр Войтко, також – волонтер, за що отримав відзнаку міського голови Олександра Симчишина. Наша компанія постійно допомагає фронту пальним, закуповуємо обладнання, одяг.
Коли Ірина почала займатися волонтерською працею, Галинка, звісно, була в курсі всіх домашніх справ. І коли мама, повернувшись з однієї з перших поїздок на схід, розповідала про зустрічі, про Донбас, семирічна донька заявила, що також буде волонтеркою, їздитиме на схід. Думками Ірина розуміла, що така мандрівка, можливо, не для семирічної дитини, але в душі відчувала, що з Божою допомогою все буде добре. Тим більше, вона, мама, завжди поряд.
Поки мама з волонтерами готувались до чергової поїздки, Галинка також не сиділа без діла, готувалась: малювала, вчила вірші для воїнів. І незабаром її в же почали називати наймолодшою волонтеркою нашого міста.
– Мене багато хто й досі відмовляє, мовляв, нащо дитині бачити війну? Та й ризиковано. І моя мама, коли дізналась, також переживала за внучку. А я відчувала, що маю сильний, духовний захист. Галинка була щаслива у цих поїздках. Її вже добре знають бійці 8 батальйону, радо зустрічають. Одна з найпам’ятніших зустрічей – у 2018 році, коли Галинка відзначала своє 12-річчя з добробатівцями «Аратти». Ми приїхали напередодні Покрови привітати хлопців з Днем захисника України і з 5-річчям батальйону. Доньчині іменини були кількома днями раніше, то й влаштували Галі свято, яке вона запам’ятає, я впевнена, на все життя.
Своє материнство вона ніколи не вкладала лише у звичне поняття про затишне домашнє гніздечко: «Затишок у домі тоді справжній, коли є затишок у душі, а сім’я міцна любов’ю і величезною довірою. І радію, що Галинка це відчуває, ми залишаємось дуже близькими. І, як мама, я щаслива, бо важливі моменти життя наповнені нашими спільними ідеалами і мріями. Моє материнство нероздільне від любові до України, і це я прагну передати доньці. І таких мам, насправді, дуже багато у нашому волонтерському русі.
Мені іноді кажуть: навіщо вам волонтерство, всі ці клопоти? Навіщо витрачаєте життя, здоров’я, власні гроші? Невже думаєте, що це хтось оцінить? Нехай, мовляв, влада думає про армію, добробати, про Донбас, про «мирних» і «немирних». Що тут скажеш? Напевно, я думаю про все це не лише як громадянка, а як мама: хіба мама буде чекати, поки про її дітей почне дбати влада чи хтось інший? Влада приходить і йде, а наш український рід, який ми всі захищаємо, наша Україна – це вічне, бо робимо все це – для мирного і вільного майбутнього наших синів і доньок».

Тетяна Слободянюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *