Якщо демократія — школа життя, то в українській школі розклад уроків ледь не на щодень спільний: протести. Вочевидь, ніщо так не об’єднує людей, як законна влада своїм беззаконням.
Останній потужний шквал людських емоцій викликало судилище над одеським активістом Сергієм Стерненком. Чому? Адже за справою Стерненка два роки тривало слідство. Хіба не розібралися? Однак вирок, зшитий “грубими” нитками, громадськість визначила як політичний, а не кримінальний, як розправу над проукраїнськими активістами. І протестувальники на вулицях більшості міст переконували: антиукраїнський реванш триває і активна частина суспільства вже гуртується на майданах.
Здається, українці просто жити не можуть, аби не виходити на майдани, як на роботу. От все нам не так! Адже влада засвідчила свою державницьку позицію, яку схвально оцінило суспільство. Маю на увазі закриття так званих медведчуківських телеканалів і подальші санкції проти групи осіб, які, за висновком і рішенням РНБО, здійснюють антиукраїнську діяльність. Втім, щодо телеканалів, то скептики були налаштовані не так оптимістично: крім президентського “закрити негайно!”, інших дій не було. Бо з-за спини “закритих” вже стирчать вуха нового антиукраїнського “віщуна”. Як тільки 2 лютого були оголошені санкції влади проти телеканалів ZIK, Newsone та 112, вже через неповних три тижні “медведчуківські” журналісти осіли на телеканалі “Наш”, а в українському інформаційному просторі з’явився новий “телеклон” — “Перший незалежний”, на базі якого антиукраїнська шобла збирається відновити свою діяльність. Це нагадує міф про горгону Медузу, відрубана голова якої ніколи не втрачала своєї отруйної сили. Як відомо, замість волосся на голові міфічної діви звивалися живі змії. І для одних укуси плазунів були цілющі, для решти — отруйними.
“Русскій мір” для українців також, як голова горгони, яку ми наче й відрубали, та вона продовжує жалити отрутою і заповзати в наше життя звідусіль. Одна справа, коли ці гадючки “гніздяться” у голові якогось манкурта у соцмережах, і цього “покусаного” ті ж користувачі мереж люто знищують коментарями. Інша, коли лукаве гадюччя клубочиться не у віртуальній, а в живій реальності президентського оточення. І людей це не просто обурює, це викликає гнівний протест: чому відбуваються цинічні судилища винятково над патріотами? Згадаймо, як президент із неприхованим задоволенням “оголосив” винних у справі журналіста Павла Шеремета. Згадаймо, як у першому ж своєму інтерв’ю на посаді Генерального прокурора Ірина Венедиктова чітко сказала, що той же Стерненко за будь-яких обставин буде покараний. І після усього влада не розуміє, що ж це коїться з народом, чому він стійко ненавидить владу?
І справа Стерненка — це не одиничний вирок, це — виклик патріотичним силам. Тому що спокійнісінько продовжує працювати під крилом Офісу президента одіозний Олег Татаров, корупційні злочини якого доведені. Тому що досі не можуть “спіймати” неопалимого суддю Павла Вовка, тому що адвокат і голова адміністрації Януковича Олексій Портнов ледь не вказівки роздає правоохоронцям, кого саджати, кого судити. І судять: вибірково, тобто, “своїх” не чіпаємо, а для решти — “закон”. Згадаймо: напередодні відбулося таке ж “судилище” над проспектом імені С. Бандери у Києві, який ОАСК вирішив знову перейменувати на старий Московський. Але “старого” вже не буде. Це зрозуміло кожній притомній людині. Але чомусь вітри перемін нічого “не задувають” у голови у високих кабінетах.
До речі, в Києві з 9 березня оголошена безстрокова акція біля Офісу президента, учасники якої виставили владі вимоги не лише щодо звільнення Стерненка, а й перезавантаження корумпованої судової системи. А в Хмельницькому вже відбулися три мирні акції з початку року на підтримку активіста Стерненка. Крім незгоди із заполітизованим судилищем, хмельничани озвучили ще низку вимог — до реформи чинної судової системи.
І замість післямови: нардеп ОПЗЖ В.Рабінович на своїй сторінці в соцмережі опублікував так звану “мовну” карту України без окупованого Криму. На малюнку зазначено, що українською мовою спілкуються винятково жителі західної частини України. Решта громадян, за даними авторів зображення, начебто говорять суржиком або російською мовою. Примітно, що окупована частина Донбасу на карті зображена як “ДНР” і “ЛНР”, а Крим, нагадую, взагалі відсутній. Причому ця помийниця Рабіновича з’явилася через кілька днів після сумної дати для кримських татар: 26 лютого 2014 року відбувся так званий кримський, по суті, окупаційний референдум щодо “добровільного” вступу до РФ. На жаль, карти України без Криму “від Рабіновича” влада чомусь не бачить. Полуда вибіркова, як і правосуддя?
Тетяна Слободянюк