Мій 14-річний син дуже схожий на свого діда, якого ніколи не бачив. Я була переконана, що ніколи не прощу батька за те, що кинув нас з мамою і пішов до іншої жінки. Та моє серце вчинило інакше…
— Мам, я поїду до …нього, — наважилась сказати це не одразу, знаючи, що це її збентежить, можливо, й образить.
Як і передбачала, мама сприйняла моє рішення зі складними почуттями. Я її розуміла: коли б від нас із сином отак запросто (“Вибач, покохав іншу…”) пішов Костя, не знаю, чи пробачила б зраду.
Поки я прокручувала в думках цей уявний сценарій, мама встигла опанувати себе і льодяним тоном нарешті вимовила:
— Не думаю, що тобі варто це робити. Особисто я йому не пробачила.
— Але батько не зробив мені нічого поганого, — ледь чутно прошелестіла я, боячись маминих докорів. — Та й матеріально допомагав нам.
— Допомагав?! Він хоч раз забирав тебе на вихідні, на канікули?
— Але ж він намагався… Ти забороняла, щоб я не спілкувалася з його новою сім’єю.
— Нехай так. Але ось ти кажеш допомагав. Аліменти, які видерла з нього через суд і дешеві подарунки на дні народження, які передавав тіткою Аллою — це допомога? Останній подарунок, пам’ятаєш, кросівки, ти отримала на 18-ліття. Все! А зараз тобі скільки? Тридцять шість! За 20 років — жодного дзвінка… Він навіть про внука не знає! Це така батьківська любов? Все, більше на цю тему не хочу говорити, знову спати не зможу…
— Ти ж знаєш, життя його вже покарало. Ну, хіба мені важко на вихідні поїхати? Я про це думаю весь час…
— Але чому ти? Про нього що, нема кому подбати? Хоча б родина коханої дружини…
— Ма, чому ти хочеш здаватися гіршою, ніж є насправді? Ти ж знаєш, що він абсолютно самотній…
Мама знала, але її не відпускали старі образи. Хоча життя, справді, не пощадило батька. Його дружина померла сім років тому, дітей у них не було. Батька розбив інсульт і після хвороби він залишився майже нерухомим. Родичі дружини, щоб не обтяжувати себе, здали його в будинок престарілих. Квартиру розділили сестри покійної.
Мама про це дізналась випадково: зустріла в ЖЕКу стару знайому, а та їй розповіла про сумну участь колишнього чоловіка.
Костя пропонував поїхати в будинок престарілих обом, але я попросила його залишитись. Хотіла побути в цей день наодинці з собою. Це було суто моє бажання, і навіть чоловік, з яким у нас були довірливі стосунки, видавався б зайвим свідком моїх спогадів про минуле. Тим більше, машину я водила не гірше від нього, тож дорога мене не лякала.
Будинок престарілих знаходився на околиці райцентру, захований у розлогих паркових заростях. Це був старий просторий двоповерховий маєток з колонами при вході й залишками фігурної ліпнини на карнизах під дахом. У цій застиглій величі весело буяли розливи чорнобривців та жоржин обабіч широких, доглянутих алей. Все дихало спокоєм і умиротворенням.
“Непогано, — подумала я, оглядаючи місцину. — Навіть схоже на санаторій”.
Відшукала вхід, піднялась східцями й опинилася в просторому холі. Не знаючи, до кого звернутись, бо в приміщенні було порожньо, я з цікавістю оглядала інтер’єр. Величезні вазони у череп’яних горщиках на підлозі приємно затіняли сліпуче полуденне сонце. На стінах — громіздкі репродукції пейзажів у багетних рамах, безліч фотографій з життя закладу і його пожильців, якісь інструкції, витяги з правил та законів. М’які меблі приємно поєднувались кольоровою гамою з просторим килимом на підлозі. Я постояла, потім посиділа. Коли далі чекати будь-якого представника адміністрації набридло, вирішила піднятись на другий поверх. Може, там хтось є, підкаже, де знайти батька?
Дивно, східці буквально впирались у двері, але ті були замкнені. Я хотіла постукати, коли почула, як з внутрішнього боку хтось їх відмикає. Відійшла вбік, щоб звільнити прохід, і коли двері відчинились, мене не стало за ними видно. Я вже хотіла гукнути, але поява двох жінок на порозі мене зупинила. Вони були огрядні з такими ж, здається, огрядними сумками в руках. Молодиці протупцяли, розкачуючись, повз мене, як качки одна за одною.
— Томко, ти ж печінку не взяла!
— О, Господи! Зараз повернусь, бо знов старим пердунам віддадуть. Їм і каші вистачить. Сьогодні гречка зі шкварками, нащо їм ще печінка? Менше будуть їсти, менше будуть ср…
Поки молодиці обмінювались репліками, я тихо прослизнула крізь відчинену половинку дверей у темний коридор, який розпочинався одразу за порогом. Важко було повірити, що я потрапила з раю в пекло. Від облущених стін тхнуло вологою холодною цвіллю, немита підлога їжачилась обдертим лінолеумом. Вікна, щільно затягнені темною тканиною, були схожі на піратські вітрила, безсило обвислі на кількох карнизних гачках. Та найбільше дошкуляв сморід сечі і немитих тіл, яким у цій напівтемряві просякло все — ось він, нелюдський запах безпомічної самотньої старості. Двері в палати по обидва боки коридору були відчинені. Я розгублено брела кудись уперед, здригаючись від побаченого. Боялася зустрітись поглядом з очима оцих брудних, застиглих у забутті і безпам’ятстві стареньких на палатних ліжках. Все це було неймовірно жахливим у порівнянні з розкішною картиною затишного холу на першому поверсі.
Хоч я інстинктивно відвертала погляд від напівроздягнених, виснажених тіл на казенних вузьких ліжках, його впізнала одразу. Ось цей щуплий, висохлий дідусь під купою брудної постільної білизни, яка майже вся звисла на підлогу, оголюючи шмат клейонки на пожовклому обдертому матраці, — мій батько. Господи, йому ж лише 64 роки! Моя пам’ять зберегла його іншого: високого, вродливого чубаня, непосидючого і веселого. Ще з порога, пам’ятаю, татко гукав до нас із мамою: “Агов, красуні! Всі вже вдома? Я прийшов!” Дорогою до кухні діставав з кишені для мене шоколадку чи пакетик ароматних жуйок з наклейками. Від нього віяло свіжістю і силою.
Дивно… Я не бачила батька більше 20 років, але впізнала першої ж миті. Голос крові? Серце стислось, забулися слова, які подумки готувалася сказати. Закрила обличчя долонями і закам’яніло стояла, вражена страшною реальністю. Липка щетина на впалих щоках, скуйовджені залишки тьмяного волосся на скронях, бруднюща майка і такі ж кальсони із засохлими жовтими плямами. Батькові було душно на голій клейонці, він блищав від поту, який забивав подих смородом.
“Тату…” — покликала я, наблизившись на крок. Потім ще на один, врешті схилилась над його лігвищем. У відповідь лише незрозуміле бурмотіння. Через якусь мить він мене впізнав і, як міг, закрив обличчя тремтячими руками. Ніби захищався чи соромився. Та не це прикувало мою увагу. На руках немічного старика я помітила довжелезні, облямовані нечистотами нігті, а ще старі, пожовклі й зовсім свіжі, фіолетово-сині синці. Я не відчувала ні образи до батька, ні бажання висловити припасені за роки мовчання монологи. Мене душила злість на тих, хто вчинив таке з безпомічною людиною. І зневага до родичів колишньої дружини, які навіть не спромоглися зателефонувати, коли вирішували долю мого батька, хоч усі ми живемо в сусідніх містах, а не в сусідніх державах. Запроторити ні в чім не винну людину в подібне гетто, і після цього їм спокійно живеться?!
Я розчахнула обвислі штори і широко відчинила вікна. Поставила на тумбочку біля батька пакет з приготованими гостинцями, але вже не була переконана після побаченого в коридорі, що привезене дістанеться йому.
Торкнулася худенького плеча: “Тату, почекай трохи, я зараз повернуся”, — а сама ледь не стрімголов помчала на пошуки директора цієї богодільні. Пробігаючи повз чергову палату, помітила, як горилоподібна санітарка зі злістю трясе бабусю із розпатланим сивим волоссям, якого, здається, було більше, ніж тіла загалом, таким виснаженим і всохлим виглядало воно з-під подертої ковдри.
— Знову всц… — шипіла горила. — Я тебе зараз, сволото, цим умию! — і шпурнула стареньку на мокру постіль. Та впала, як дерев’яна лялька, навіть не писнувши.
Я не витримала, підбігла до санітарки і схопила її руку, яка вже знову занеслась над жертвою. “Не смійте!” — мене розпирала така лють, що я готова була вкусити цю горилу.
—Ти хто така? Що тут робиш? Хто впустив? — санітарка переключилась на мене і відступила від ліжка.
—Я прийшла провідати батька, а от ви за все це будете відповідати!
— Ой-ой, налякала! Спочатку віддаєте цих стариків сюди, а потім ще права качаєте! — на мене сунув бульдозер опанованої люті. — Побачення з контингентом у спеціально відведеному приміщенні, у призначений час. Геть звідсіля, бо викличу охорону!
—У спеціальному приміщенні? У визначений час? У вас тут що, тюрма? — закричала я, наступаючи на супротивницю. Та не чекала такої реакції й остовпіло метикувала, як мене позбутись.
— Де директор? — продовжувала кричати я.
— На першому поверсі. Та годі кричати, бачили ми тут усяких. Ходімо, покажу, — горила майже увімкнула ввічливість.
Директором виявився огрядний, лисий чолов’яга, обриси фігури якого явно контрастували з тілами пацієнтів. Дізнавшись, де і ким я працюю, директор почав метушливо пропонувати мені каву, цукерки. І все кружляв навколо, невпинно тріскочучи про куций бюджет, про відсутність скарг від пацієнтів і відсутність спонсорів. “Виживаємо, як можемо… Співробітники часом самі їжу з дому приносять, підгодовують стареньких”, — жалібно кривив тоненькі губки під рідкими вусиками.
“Ага, бачила, як підгодовують”, — згадала я двох молодиць з краденими порціями печінки.
Я не слухала його тріскотню і думала про своє:
— Хочу забрати батька. Петра Васильовича Шпильового, — обірвала чергову тираду про милосердя і кризу в державі.
— О, ні! Договір на утримання пана гм… Шпильового ми укладали з іншими людьми. Ми перед ними відповідальні! До речі, скарг від нього не надходило, — директор навіть підняв догори пухкий пальчик, показуючи цим, очевидно, що закон для нього — цар і бог.
— От самі без скарг тут і живіть! В палатах! — гаркнула я. — Де документи мого батька?
— Не кричіть на мене! Я теж закони знаю. І …поважаю! Не віддамо, це не можливо.
— Що? А знущатися зі стареньких, бити можливо? Я все бачила! Не забувайте, я 15 років працюю судмедекспертом, зможу пояснити походження синців на їхніх тілах.
Почувши про це, директор зблід, обм’як у кріслі і відданими, собачими очима подивився на мене:
— Звісно, ми завжди йдемо назустріч побажанням клієнтів. Навіть усупереч деяким підзаконним актам. Людяність, знаєте, — головний закон… Ми підготуємо документи, так і буде.
Я вийшла на вулицю і аж тут дала волю сльозам, дивлячись на вікно другого поверху, за яким лежав мій нещасний батько. Посиділа ще мить і набрала номер чоловіка:
— Костю, я приїду не одна. Підготуй кімнату, будь ласка. І синові скажи, що привезу дідуся. Матиме тепер двох дідів…
Вже через два місяці ми відзначали татів 65 день народження. Він ще кволий, але вже може розмовляти і потроху встає. Мама якийсь час тримала облогу, але згодом змирилася з переїздом батька до нас. По-моєму, вона до нього звикає. Якби ви бачили, з якою радістю тато приймав наші подарунки! А потім узяв мене за руку і спромігся на фразу, яку давно мовчки промовляв його погляд:
— Доню, пробач за все. Я знаю, мені вже недовго жити. Як жаль, що стільки втратив…
— Не кажи так, не забувай, що я лікар. Так що ми ще поборемося, татку…
Тетяна Слободянюк