21 листопада Україна відзначає День гідності та свободи як символ двох революцій: Помаранчевої (2004) та Революції гідності (2013). Нинішнє державне свято стало спадкоємцем Дня свободи (22 листопада 2004 року розпочались протести на столичному майдані Незалежності). Але це свято було скасоване Януковичем у 2011 році. І вже 13 листопада 2014 року Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким Україна повернула в сучасну історію держави День гідності та свободи.
Ця календарна дата своєю суспільною і історичною значимістю співмірна з Днем захисника і Днем незалежності. Бо саме майданівці, якими стала більша частина суспільства у буремні листопади 2003-го і 2014-го, захистили і нашу свободу, і нашу незалежність. І захистили не лише свої політичні, конституційні права, а насамперед національну і громадянську гідність. Небаченими раніше масштабними виявами народного гніву, пролитою кров’ю закарбували у суспільній свідомості найголовніший урок історії: держава належить народу, а не зграйці посіпак і перевертнів, імена яких народна пам’ять вкрила ганьбою.
Майдани стали місцем нашої духовної сили, національної самоповаги і любові до Батьківщини. Прощаючись з Небесною сотнею, нація вірила, що Україна вже ніколи не блукатиме політичними манівцями, і народний подвиг стане для всіх захисним щитом від зовнішніх ворогів і внутрішніх колаборантів.
Пам’ятаю, як в інтерв’ю ще у 2014 році, після перемоги Революції гідності, з Олександром Симчишиним, тоді першим заступником голови облдерж-адміністрації, лідером хмельницького Майдану, молодий політик сказав: “Революція гідності ще не закінчилась, це — лише початок нашої боротьби за справжню свободу і вільну Україну”.
Затяжна війна, політична й економічна кризи певною мірою віддалили революційну ейфорію перемог Майдану. І, на жаль, знову розвели українців по різних дорогах: одні готові захищати Батьківщину до останнього подиху, іншим усе одно, що відбувається, хтось розчарований постмайданівською владою і нинішньою, “зеленою”, а дехто навіть почав ностальгувати за “рускім братом”.
Як же нас кидає в різні боки! Хочемо порядку, стабільності, а обираємо хаос і обурюємося, що нас знову обдурили… Невже дві революції вкупі з війною, численні втрати, болючі рани нічому нас не навчили?!
Може, війна всіх виснажила чи безгрошів’я, чи існує інша причина? І це — відсутність традицій державотворення як у головах багатьох українських політиків, так і в наших. Бо спочатку боремось за щось, а потім це щось, вимолене, вистояне під кулями, оплачене кров’ю, віддаємо будь-кому, хто обіцяє золоті гори. Воюємо начебто за українську ідею, а потім вручаємо гетьманську булаву тому, кому ця ідея не зрозуміла і чужа.
Лише коли ми об’єднані, коли стоїмо тисячами плече в плече на Майдані, от тоді у нас з’являється якийсь максимальний еґреґор, божественний охоронець, колективний розум. Але варто нам розійтися з майданів по домівках, як починаємо скаржитись на життя.
Чи реальний зараз, у хаосі недулогої нинішньої влади, реванш проросійських сил —запитаєте. Усе можливо. Але завжди були є і будуть люди, які готові будуть дати відсіч путінським посіпакам. Знову Майдан? Не відомо. Ми ж чемпіони у циклічному суїциді: самі знищуємо те, за що боролись. І українців ніхто не переможе, крім самих українців.
Жаль, що ми не цінуємо перемог, зате щедро посипаємо собі голови попелом поразок. І при цьому затрушуємо цим попелом й очі — не бачимо очевидні речі.
Бо ж існує перевірений світовий досвід: держава не стільки має давати гроші на книговидання, кіно тощо, як має створити справедливі правила гри для бізнесу, щоб йому було вигідно вкладати кошти в культуру, мистецтво, мову. А через них — в українську ідеологію. Саме в такий спосіб суспільство стає громадянським, зрілим, відповідальним і рухається вперед.
І насамкінець: немає мови — немає нації, немає національної гідності. Це — аксіома. Якщо українська мова не прийде на Донбас, не почуватиметься там безпечно, то про яку спільну історію, територію можна говорити? Історія прожувала і проковтнула багато народів, які асимілювались до чужої мови, культури. Тому це питання національної безпеки. Однак влада цим не переймається. Якщо й далі переважатиме “какая разніца” в державній політиці, то хаос триватиме, і в ньому немає місця ні свободі, ні гідності, ні єдності.
Тетяна Слободянюк