Сьогодні Поліна не ночувала вдома. Микола кричить, аж піниться. У гніві навіть вдарив дружину, з усього розмаху. Хай! Хай б’є! Може, йому від цього полегшає. Слабким здається, що вони стають сильними, якщо б’ють…
— Де була? Кажи, с…ко! Де ти була всю ніч?! З ким шлялася?
Поліна мовчала. Лише зрадливий нервик над правою бровою все сіпався й сіпався, мов серце в її грудях, давно не ласканих.
Знала: якщо скаже — буде біда. Не за себе боялась… Тому мовчала.
Чоловік, виказавши всі звинувачення-докори, використавши всі обурливі й вульгарні слова, полишив її в куточку спальні, а сам пішов на роботу, кинувши: “Порай, б…, курво! Бо ранок! Худоба реве!”.
Жінка ще довго сиділа на долівці, спиною обпершись на холодну стіну й опустивши голову на груди, наче нежива. Не плакала, хоча в горлі щось тиснуло, аж душило… А перед очима вкотре промайнули десять років життя у подружжі. Спершу не було спокою і злагоди, бо не вагітніла, а коли з’явилася донечка, батько чомусь ніяк не проявляв уваги й турботи про свою кровинку. А втім усе частіше висновувала, що донечка — це лише її кровинка. “От якби син..!”, — не раз казав п’яний і неп’яний Микола. І все частіше зазирав у чарку, не відсовував за жодної найменшої нагоди…
Сиділа і згадувала вчорашній вечір, точніше ніч. Не з ним, Миколою, а з НИМ… Страшну й одночасно рятівну ніч…
…Коли законний чоловік, укотре прийшовши п’яним з роботи (яка робота за дві години до півночі, та ще й узимку? Пиячив, не інакше), знову почав свою звичну пісню, ледь вклала у ліжко, бо так одразу ще й не ляже. Йому, п’яному, завше треба виговоритись про все і ні про що, треба виказати всі претензії до неї: і те не так зробила, і те не добре зварила, і гладка ти, і лайлива, і в ліжку не така…
Вислухавши, якось вмовила прилягти. Тож він, ще бурмочучи свою повчальну п’яну лекцію, вже напівдрімав, а потім врешті таки заснув.
З полегшенням зітхнула: страшенно втомилась. Моральна втома, як відомо, ще важча, ніж фізична. Одразу пішла в кухню, бо ще мала розчинити на хліб: пектиме вранці. Сил не було, та допрала намочене, трохи прибрала в кухні і нарешті почала лаштуватись до сну. Хоча який там сон?..
Не хотілося лягати біля Миколи. По-перше, не переносила перегару. А по-друге (точніше, це перше, і по-перше, і єдине!) давно, відколи його коханкою стала оковита, Поліну не тягнуло в його ліжко, ні, тим паче до нього, тому й “у ліжку не така”. А оте “б…ь” просто добивало її! Бо яка вона повія, якщо ніколи ні з ким не була, крім законного чоловіка, нікуди не віється, знає лише роботу і дім? Знає, знає, що у них, п’яниць, це слово — для зв’язування слів у реченні. Без нього вони жодне речення не спроможні скласти, однак їй від того не легше. Вона боялась того слова ще більше, ніж самого Миколу. Хай би краще вдарив, якщо заслужила, тільки б не обзивав незаслуженими словами, яких вона до заміжжя навіть не чула ні в батьківській оселі, ні від своїх друзів.
Думки розривали душу…
Не хотілося спати з ним навіть під одним дахом, не те, що під однією ковдрою. А куди підеш? У грудні в літній кухні вельми холодно, хоч там і є ліжко. Та й у хаті їй холодно, бо, як мовиться, дім зігріває не піч, а любов і згода. Хотілося виплакатись, а кому? Ніч: куди підеш? І хто тобі що порадить? Хто тебе підтримає? Кому потрібне твоє нещастя? У кожного — своє. Скажи сусідці, то вона ж засміє! Скажи подружці, колезі — позаздрить або й розплеще бодай одному (одній) — і гримітиме все село. А нащо їй, Поліні, та ще й учительці, така слава?
Не задумуючись, мимохіть взула чобітки, накинула на плечі пальто, запнулася хусткою. Не думала, як виглядає (а хто вночі побачить?). Вийшла на поріг ґанку. Постояла, наче прислухаючись до тиші, а насправді нічого не чула, в голові лише п’яний Миколин крик. Єству хотілося вітру, навіть бурі: справжньої, а не хатньої. Але бурі не було. Хотілось освіжити голову… Хотілося йти світ за очі, та світ… такий маленький: куди від себе сховаєшся в ньому? Нікуди від себе не втекти, не дітись. Як і від своєї біди.
Доки донечка у бабусі, Поліниної матері, вона вільніша, бо так би й не залишила маленьку саму. Саму, бо хоча й Микола в хаті, та що візьмеш із п’яного батька?
Ноги понесли до хвіртки. Постояла, наче вагаючись: відчиняти чи ні? Проте хвіртка й сама відчинилась: од вітру чи від її, Поліниного, бажання?
Вперше нічна темрява не лякала. Повільно йшла вулицею навмання, а прохолодний вітерець свіжив голову і відгонив важкі думки. “Втопитись!” — майнула гаряча думка. “Ти що? — заперечила їй інша. — А Мальвуся? Як же тоді донечка житиме? Сиротою? А батьки..? Кому ти зробиш добре цим вчинком? Нікому!”
Від безвиході лише застогнала. Здалося, що на всю вулицю. Як обридло таке життя! Несила терпіти! Несила й кинути: а може, таки перейде йому? Може, колись нап’ється до білої гарячки, та й кине, побачивши сам, до чого дійшов? Так буває. Але чекати білої гарячки вона сама чи й витримає… “А може, в нього є інша?” — закралася думка і тут же зникла: “Та кому він такий потрібен? Хіба що такій же п’яниці, як сам”…
Сніг легенько порипував під чобітками: рипп-рипп, рипп-рипп… Пройшовши свою вулицю, звернула на сусідську, а далі пройшла ще кілька вулиць, намотуючи кола, наче на своєму серці петлю. Такою петлею здавалось і її заміжжя.
Не помітила, як опинилась на протилежному кінці села. Вже й змерзла, а ноги ніяк не хотіли повертати на свою вулицю, у теплу домівку, хоча й таку холодну для неї…
Рип-рип, рип-рип… Ішла вже й скоріше, наче щось її кликало. Рип-рип! Рип-рип! І те рипіння мовби луною озвалося: вторило майже одночасно з її рипінням. Наче хтось передражнював її чи зумисне вторив за нею, наслідуючи. Стала, прислухалась. Ні, одне, всього одне рипіння, тобто ніхто не йде. Але ти ж стоїш, а рипіння чути!.. З переляку почали відходити зашпори, не ті, що в руках, а ті, що в душі.
Думки вмить проясніли! Так і є: чути ще одне рипіння. Схоже, хтось іде назустріч, а може, ззаду. Її кроки мимоволі стишувалися: риппп, риппп, риппп… Врешті зупинилась. Так і стояла, завмерши… Злякалась. Хоча досі здавалося, що нема нікого страшнішого, ніж її п’яний Микола.
Стояла стовпом посеред дороги. А рипіння наближалось. Воліла стати непоміченою, перетворитись на сніжинку чи бодай на снігову бабу, щоб її не помітив або не звернув уваги незнайомець, який ішов назустріч. Уже й силует видно, таки не знайомий. Думала: не знайомий. А він упізнав її, хоча й була, якби не сніг, суцільна темрява: ні місяця в небі, ні ліхтаря на вулиці.
— Поліна? — почула своє ім’я. — Ти чому тут? У цю пору…
Вона злякано мовчала. Ще не впізнала.
— Полю, ти чуєш мене? З тобою все добре? Це ж ти, Поліно?
— Так, це я, — відповіла, вже впізнавши голос, але ще не вигляд, Юрія: давно не бачила.
Він, хоча й колишній однокласник, а рідко балакав до неї при випадкових зустрічах: заміжня, тож хтозна, що можуть подумати люди (та звісно, що…). А вона, хоча й із сусіднього села, а ще й досі не всіх тут знає, попри те, що вже десять років, як вийшла сюди заміж. Ото тільки дітей, яких навчала, та їхніх батьків. Тож Юріїв голос, хоча й видався дуже знайомим, не міг одразу зродити ім’я його власника.
— Ти чому тут, Поліно? Куди ти йдеш? Далі поле…
Вона мовчала. А серце рвала розпука. Воно душило, тіпало, тисло, терпло й терпіло, щоб не вибухнути. Мовчала. А сльози почали горохом текти по обличчі. Він… відчув їх (чи побачив? Без місяця, без ліхтаря).
— Ти змерла? Ти змерзла, Поліно! Ходімо відігрієшся. Заодно розкажеш, що трапилось. Ходімо! Чуєш? Я не можу залишити тебе тут одну серед ночі й холоду.
— Я нікуди не піду: він мене заб’є, як дізнається.
— То он воно що, — тільки й сказав і, обійнявши за плечі, повів у протилежний бік, продовживши свій хід.
Поліна йшла — а сльози все текли й текли. Юрій мовчав, давши їй вволю виплакатись. Невдовзі він повернув до крайньої хати. Вона й не знала, що її однокласник Юрій Сиротенко тут жив. Ніколи на цьому кутку й не бувала: все школа та домівка. Ну, ось і знатимеш, тепер знатимеш. А навіщо їй знати це? Колишнє минулося, давно забулося. Та й що пам’ятати? Кілька знаків уваги? То вона мала їх не від одного нього. Він соромився її. Чи, може, не кохав? Мабуть, не кохав…
— Не треба, Юрасю. Я піду… до… додому. Пізно вже.
— Здається, в тебе донечка є. Де вона?
— Так. Мальвуся. Зараз у мами. Сумує без онучки. Приїхала й забрала, поки не в школі. Їй скоро шість, тож нарік — у школу, — відповідала, ще схлипуючи.
— Ну, й добре, що в мами. То зайди. Будь ласка… Не бійся, не з’їм же я тебе, — намагався пожартувати, аби усміхнулась.
Вона поплелася, наче не своїми ногами, бо вже добряче змерзла і втомилась. Чи вже й однаково було.
Теплий хатній дух (а може, теплий прийом, приємний Юрин голос) додали Поліні трохи відчуття реальності. Щось ще стримувало зайти в оселю — так і стояла при вході, на порозі ванькира. Поставив стільця. Не квапив, не пропонував роздягнутися.
— Що сталось, Полінко? Він тебе бив?
— Юро… Мені страшно. Страшно жити… Я заміжня, а мені самотньо. А тобі… як… тут живеться? — спитала так, аби спитати, аби перевести зі своєї теми на іншу, бо й так у голові гуділо.
— І мені самітно, Полю. Але я про це не думаю: що поможе? Спершу тато помер, а потім і мама… А я живу, працюю… Скажи, будь ласка, якщо можеш: ти… любиш його?
— Не треба про це, Юрасю…
— О, вибач мені! Чай! Зараз я зварю тобі чаю. Маю дуже смачний. Такого ти ще не пила!
Він миттю кинувся в кухню, де закалатав посудом. З крана зашуміла вода.
— Ти вже зігрілась? Може, скинеш пальто, Полінко? В хаті душно…
Мовчки зняла пальто.
— Ходімо вмиєшся: ти заплакана… Тобі буде легше.
Він почепив пальто й хустину. На її плечі впала довга русява коса. Він ще у школі так любив її косу, не раз милувався й тихо тішився, що не відрізала, як інші дівчата. От уже правда: довга руса коса — дівоча краса.
Поставив скляну розетку з липовим медом, вкинув трохи у її склянку. А чай був і справді такий духмяний, що вони просто полинули в його запах, навіть не розмовляючи, а лише насолоджуючись ароматом і смаком.
— Ой, і про печиво забув… Розхвилювався: давно не приймав гостей, та ще й таких…
Він приніс печиво, яке вона теж на днях купила, але це, з його рук, було особливо смачне. З радіоприймача звучала напівзабута мелодія їхньої юності.
(Далі буде)
Любов Сердунич