Чи насправді український суверенітет для Заходу та США настільки вартісний, що їхні лідери здатні піти на подальше погіршення відносин з агресивною Росією на кшталт “холодної війни”? Що взагалі відбувається навколо нас, коли недавня зустріч у “нормандському форматі” у Берліні залишила знову більше запитань, ніж відповідей?
Чи насправді український суверенітет для Заходу та США настільки вартісний, що їхні лідери здатні піти на подальше погіршення відносин з агресивною Росією на кшталт “холодної війни”? Що взагалі відбувається навколо нас, коли недавня зустріч у “нормандському форматі” у Берліні залишила знову більше запитань, ніж відповідей? Зрештою, на чому базуються оптимістичні оцінки результатів цих переговорів, насамперед Петром Порошенком, коли ми бачимо двозначність у висновках їх учасників в особі лідерів Німеччини та Франції з одного боку і кремлівського диктатора з іншого? І врешті-решт, чи є альтернатива “Мінську-2”, який з усією очевидністю заганяє нас у глухий кут компромісів щодо майбутнього окупованих Росією територій Донбасу, не кажучи вже про анексований нею Крим, про який у нормандському та мінському процесах взагалі не йдеться?
В авторитетних експертних колах відповіді на ці запитання теж не одностайні. Та, як на мене, керівництво нашої держави явно переоцінює свої можливості на дипломатичному фронті, про що засвідчила згадана зустріч на найвищому рівні у Берліні. Думаю, що у Києва та на Заході чомусь досі немає усвідомлення, що змусити Путіна дипломатичними методами відступитися від України неможливо, бо він розуміє тільки силу. І як би це парадоксально і трагічно не звучало, але чи не єдиним стимулом для Заходу та США у підтримці належної уваги до українського питання останнім часом стали тільки цинічні атаки російської авіації по мирних сирійських громадянах, кров та біди яких, виходить, вартісніші для них за українські. Як на мене, це вже якийсь історичний парадокс, коли Захід і США не хочуть зрозуміти, у що може обернутися для світу повномасштабна російсько-українська війна.
Зрозуміло й те, що західноєвропейські та американські політичні реалії нині залежать від виборчої кон’юнктури, але чому тоді ми самі відступаємо на дипломатичному фронті? Адже з того, що говорив публічно президент Порошенко про результати берлінської зустрічі, можна зрозуміти, що ми налаштовані виконувати невиконувані мінські угоди, що контроль за нашими кордонами на Донбасі буде доручено якимось неіснуючим поліцейським структурам ОБСЄ, а Москва не збирається звідти виводити своє важке озброєння, тобто власну армію разом з бойовиками…
І ще одне. Днями мене зачепило соцопитування на вулицях Києва з приводу потреби у наданні нам Заходом та США оборонної летальної зброї, коли серед опитуваних знайшлися наївні люди, які висловилися проти такої допомоги. Це вже ознаки якогось маразму й очевидне нерозуміння частиною нашого суспільства, що на Донбасі триває справжня війна, кінця-краю якої не видно…
Богдан ТЕЛЕНЬКО