Зізнаюся, що завжди поклоняюся тим, хто творить красу своїми руками, наповнюючи наш навколишній світ добром, рятуючи від сірості, бездушності та злоби. Бо ж не секрет, що від краси навіть у найбайдужіших (вірю, що таких зовсім мало!) душа скресає та оживає, як оживає природа навесні від лагідного доторку перших сонячних промінчиків: не спішно, але наполегливо й безповоротно.
Зізнаюся, що завжди поклоняюся тим, хто творить красу своїми руками, наповнюючи наш навколишній світ добром, рятуючи від сірості, бездушності та злоби. Бо ж не секрет, що від краси навіть у найбайдужіших (вірю, що таких зовсім мало!) душа скресає та оживає, як оживає природа навесні від лагідного доторку перших сонячних промінчиків: не спішно, але наполегливо й безповоротно.
Надію Головатюк — заслуженого майстра народної творчості, хмельницьку майстриню, яка володіє власною технікою художньої вишивки, я зустріла в торгово-промисловій палаті на виставці. Навколо пані Надії — її картини, а в руках — нове полотно: ні очей не відвести, ні слова промовити — суцільний шок! Але шок позитивний. І не тільки у мене, як я спостерігала, а й у інших відві-дувачів виставки, які раз по раз підходили до художніх полотен Надії Іванівни, доскіпливо приглядалися і, не вірячи власним очам, запитували: “Невже це голкою, а не фарбами?”
На її полотнах цвітуть пишним цвітом гордовиті та величні троянди, різноколірні іриси (у народі — півники), польові ромашки та волошки, а ще жовтогарячі калачики та соняшники — десятки кольорів і відтінків, тіней та напівтіней. “Всі мої картини я малюю спочатку в уяві. Інколи довго виношую задум, приміряючи одну квітку до іншої — чи буде їм поряд комфортно, адже квіти — живі істоти, — ділиться майстриня. — Потім беру рулон хороших шпалер і олівець. Малюнок переношу на кальку, а далі — на тканину, що береться за основу. До речі, ніколи не вишиваю на білій основі. Вишиваю шовковими нитками, французьким муліне, які практично не вигоряють. Це дуже довга й клопітна справа, але мені вона не набридає ніколи, хоча буває, що над однією роботою працюю півроку, а то й довше”.
“Чому не творите пейзажі?” — запитую в майстрині. “Бо ще не всі квіти вишила”… — усміхається щиро. “Які найбільше любите вишивати?” — допитуюся. “Різні, бо вони всі гарні, всі досконалі”. “А кольори улюблені маєте?” — знову я за своє. А вона відповідає: “Ні, бо все залежить від того кольору, який у мене в душі. Думаєте, я знаю, чому сьогодні мені подобаються всі відтінки бузкового кольору, а завтра жовті чи ніжно-зелені? Чому саме зараз мені хочеться вишивати маки, а не лілії? Певно, ті квіти, ті кольори спочатку цвітуть у моїй душі, а руки лише їх повторюють… Не можу уявити, як би я вишивала за схемою. Мені конче треба передати те, що визріло в уяві, а не те, що вже створив якийсь автор. Можна скопіювати без особливої напруги певний сюжет, елемент, навіть кольори правильно підібрати. Але те, що роблю я, — зовсім інше. Бо вишиваю свої емоції, переживання”…
Те, що дається художнику одним помахом пензля, майстрині художньої вишивки інколи треба написати голкою кількома сотнями стібків, розміром у кілька міліметрів. “Я вишила вже гектар полотна і тисячі метрів ниток”, — зізнається вишивальниця. Аби ж то так все просто! Але ж і я розумію, що жодна її картина не була б такою самодостатньою та досконалою, якби не гостре відчуття кольору, вміння знаходити засоби для передачі гри світла й тіні, для відчуття об’ємності, фактури, перспективи.
Надія Іванівна — викладач трудового навчання Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Знає багато різних видів декоративно-прикладного мистецтва, деякими займалася раніше, аж поки не знайшла те, до чого душа прихилилася найближче, — художню вишивку, яку часто називають нитяною аквареллю. Розповідаючи про своє захоплення, без якого вона життя не уявляє, жінка згадала людей, які мали причетність до її мистецького становлення та зросту, — нині покійних Олександра Івановича Попика та Лідію Сергіївну Поліщук. “Думаю, що без їхньої віри в мене, в те, що зможу створити щось своє, я не змогла б досягти того, що маю, — каже з тихим смутком Надія Іванівна. — Дуже світлі люди були. Земля їм пухом…” “Чи є люди, які б хотіли отак гарно вишивати, як ви?” — запитую майстриню. “Моє мистецтво — дуже складне, — пояснює. — Людина, яка захоче опанувати техніку художньої гладі, крім бажання, повинна мати наполегливість. Адже свою техніку я напрацьовувала протягом 20 років. Якщо ж такі люди знайдуться, поділюся своїми знаннями, навчу всього, що вмію сама. Маю великі надії й на донечку Настуню. У неї багато хороших задатків — природне відчуття кольору, краси, вона творча особистість. Тож, думаю, Настя зможе мене не тільки продовжити, а й перевершити”. “Чи є серед вишитих вами картин улюблені?” — запитую під кінець нашої розмови. “А ви як думаєте?” — запитанням на запитання відповіла пані Надія. А потім продовжила: “Я всі їх однаково люблю. Природа дає мені натхнення, від неї я черпаю і життєві, і творчі сили. А картини вишиватиму допоки зможу це робити. Вони розійдуться поміж людьми і будуть дарувати їм гарний настрій, життєвий позитив, якими я їх наділила від щирого серця. Адже коли я вишиваю, то завжди думаю тільки про хороше”…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК