Коли життя малює борозни на обличчі, усі талани людські множаться на мудрість, стають особливим посилом молодим поколінням. Такою є і творчість заслуженого художника України Михайла Андрійчука, вона — зразок вивершеної техніки та художньої естетики, глибокого, метафоричного, повчального змісту. За картинами автора можна читати не тільки його власну, а й долю цілого покоління, котре пережило багато — і радості, і горя.
Коли життя малює борозни на обличчі, усі талани людські множаться на мудрість, стають особливим посилом молодим поколінням. Такою є і творчість заслуженого художника України Михайла Андрійчука, вона — зразок вивершеної техніки та художньої естетики, глибокого, метафоричного, повчального змісту. За картинами автора можна читати не тільки його власну, а й долю цілого покоління, котре пережило багато — і радості, і горя.
Дарує Бог таланти з самого народження, час лише роздмухує цю жаринку. Так і у Михайла Андрійчука. Народився він 1927 року у селі Нехворощ, що на Житомирщині, у багатодітній сім’ї трударів-господарників. Спостерігаючи, як працює батько, а був той майстром на всі руки: землеробом, чоботарем, столярем, малий Михась переймав усі батькові вміння. Та найбільше любив малювати. І сприяли тому не лише пензлярська вправність від Бога, а й гарна зорова пам’ять. Навіть у своєму поважному віці Михайло Андрійчук може детально описати епізоди з дитинства, риси давніх знайомих.
У невеличкому селі, де народився художник, професійно розвивати талант було ніде, але доля послала йому першого вчителя — майстра церковного розпису з Бердичева. До нього тоді школяр Михайло Андрійчук пішов помічником, разом розписували сільську церкву. Саме з канонічних малюнків почалася його професійна художня дорога. Пізніше затемнила любов до іконопису Михайла Андрійчука радянська влада, але до малюнка на релігійну тематику він таки повернеться у зрілому віці. “Було дуже приємно, коли через роки приїхав до рідного села, побачив у церкві одну з писаних мною ікон. Збереглася вона з того часу, як малювали фарбами, якими зазвичай селяни фарбували паркани. Раніше ж якісної фарби не було де дістати”, — пригадує Михайло Омелянович.
Але відсутність професійної школи, брак художнього реманенту в юні роки — не найбільше лихо. Тоді важко було просто вижити, не те що про улюблену справу думати. У 1933 році, рятуючись від голоду, сім’я Андрійчуків переїхала у село Скоморохи, ближче до районного центру. Там жили разом з сім’ями військових. “І нині пам’ятаю, як спали у будівлі, яка чимось нагадувала корівник. Вздовж довжелезного коридору були квартири — кімнати з кількома ліжками. Спали ми на ліжку вдвох-утрьох. Хоч на той час вважалися не найбіднішими, тато працював столяром, а мати завідувала господарством у військовій частині, інколи доводилося харчуватися тим, що на очі траплялося. Бувало, мама приносила з роботи картопляне лушпиння, варила нам на обід або смажила його на буржуйці, що стояла у нас посеред кімнати. Ото й втіхи нам з братами було спостерігати, як те лушпиння підстрибувало під час смаження”, — згадує художник. Попри бідування Михайлу Андрійчуку з братами вистачало снаги на науку: ходили до школи при військовій частині. Покинути село Скоморохи Андрійчуків змусила війна. Німці почали бомбити аеродром, що знаходився поблизу села у військовому містечку Озерне. Старший брат механік виїхав у Суми, решта членів сім’ї повернулася у Нехворощ. Там батько Омелян Андрійчук знову зайнявся слюсаруванням (і нині це перейняте у батька ремесло корисне пану Михайлу: на дачі має свою слюсарню, де працює у вільний час).
Після визволення села у 1943 році, у 16 років Михайло Андрійчук пішов у сьомий клас школи. А вже у 17 його забрали до армії, потрапив у коло снайперів у місті Бар. Як не дивно, саме там розвинув свої художні здібності. Пишучи листи додому, старанно підбирав не тільки теплі слова, а й малюнки. Кожен його лист — витвір мистецтва з цікавими ілюстраціями: поштовими голубами, квітковим орнаментом… Військові побратими, запримітивши його секрети листування, й собі просили намалювати їм щось для рідних. Михайло радо погоджувався. Поширилася чутка про стройового художника й до командирів. Сам комісар просив рядового Андрійчука робити портрети полководців. Ностальгічну усмішку викликає нині у художника згадка, як на стіні малював російських полководців Кутузова і Суворова (обличчя глиною, а мундири — травою). Його вигадливість і майстерність вражали і вражають досі.
Школу Михайло Андрійчук закінчив після війни. Згодом доля закинула його аж у Владивосток. Там працював докером (портовим робітником). Трудився по 12 годин на добу: вантажив борошно, цукор, цемент… На спітнілу одіж налипали крупинки так, що аж твердли, а знявши, можна було поставити її дибки. Навіть прати таку робу було важко, та й нічим: мило у морській солоній воді не милилося. Єдиною у дні важкої роботи втіхою залишалося малювання. Його талант знову помітили, комісари замовляли роботи для служби. В ті роки знайшов Михайло Омелянович й перших товаришів за інтересами — трьох солдатів-художників. Разом малювали, радилися, ділилися досвідом, мріяли стати професійними художниками. Дізнавшись про потрібні іспити, хлопці разом готувалися до вступу. Але через важкі умови владивостоцької праці художник захворів, після лікування у шпиталі змушений був повернутись у село. Старший брат на той час був уже одружений, мав дітей, отож жити під одним дахом двом сім’ям стало тісно. Батько, мати, сини Михайло та Іван Андрійчуки змушені були переїхати до родичів на Київщину. Якось батьки відправили Михайла на гостину у рідний край до найстаршого брата. Але замість радості художника чекала трагедія — найстрашніша сторінка в книзі його життя. Поки був у брата, у хаті на Київщині вчаділи батько, мати і наймолодший брат Іван. Нестримний біль втрати допомогли пережити рідні, близькі. Відтоді до плеча художника Михайла Андрійчука пристали ще три ангели-охоронці: мамин, татів і брата. Хтозна, може, саме вони боронять його від усіх життєвих негараздів, вимолюють йому довголіття, міць духу, шану людську?
Після смерті рідних думку про навчання художнику довелося поховати. Але час загоїв рани, воскресив таланти. На шляху Михайла Андрійчука знов засяяло світло — до вступу в Одеське художнє училище (там навчався спершу на скульптурному відділенні, потім перейшов на живопис) споряджали його всім селом, разом збирали гроші на дорогу. Обрав саме цей вуз за настановою викладачки ізостудії, у неї брав уроки ще у Владивостоці.
Студентське життя художника пройшло успішним в науці, але важким у побуті. Стипендії сироті не вистачало. Розповідає, як одну пляшечку риб’ячого жиру розтягував на тиждень. Змочував ним хліб — такі обід і вечеря. На голодний шлунок, але на ситий розум закінчив Михайло Андрійчук училище з відзнакою. Це допомогло при вступі у київський вуз. Під покровом провідних радянських художників Єржиковського, Заруби, Крижевського, Павлюка… народжується і його зірка на небосхилі митців. Михайло Андрійчук проявляє себе як талановитий графік, монументаліст.
На першу республіканську виставку, яка відбулася у 1958 році, Михайло Андрійчук їде з дипломною роботою “Ждуть на молодих”. Більшість своїх ранніх творів присвячував зображенню життя селян-трударів, малював портрети, пейзажі тощо. Згодом картини представляє на всесоюзних, міжнародних виставках.
Встигає він напитися не лише з творчого джерела, а й сімейного. Так у Феодосії, де влітку навчав дітей у художній школі Айвазовського, знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, художницею-керамісткою. Поклавши на сімейний вівтар талан кераміста, бо розвивати в Україні його можна лише у великих містах, Валентина Яківна супроводжувала Михайла Омеляновича під час усіх його робочих переїздів. А осідає після навчання їхня сім’я у Хмельницькому, тут отримують квартиру, художню майстерню, народжується слава художника, яку нині продовжує син Михайла Омеляновича Тарас. У творчій кузні художника досі зберігаються його перші роботи, серед них — “Для міста”, “Зміна” з серії “Трударі Поділля”, датовані 1970 роком, кипить нова робота…
Нині на Поділлі його творів безмір, багато їх, зокрема, у Хмельницькому: рельєфи митців в обласній дитячій бібліотеці ім. Т.Г.Шевченка, декоровані панно в обласній бібліотеці для дітей та юнацтва, портрет Шевченка, начерки олівцем інших письменників у літературному музеї тощо.
Всі роботи автора розбиті на серії “Трударі Поділля”, “Доярки”, “Купальські сни”, “Мої земляки”, найновіша з них “Алілуя”. Остання повернула його творчість до того, з чого починав, — релігійної тематики. В цих творах автор уже не тільки художник, а й мудрець, котрий пояснює Біблію, з усією її метафоричністю і знаковістю, через власні картини. Виставки картин із серії “Алілуя” нещодавно відбулись у музеях міста.
Нині Михайло Андрійчук — заслужений художник України. Переймають стиль, манеру автора учні, а викладав він у Хмельницькому національному університеті. За плечима у Михайла Андрійчука — незчисленна кількість визнаних робіт у різних жанрах, бачених у багатьох країнах світу… А на робочому станку — нові проекти, бо є що сказати пензлем талановитому, мудрому художнику.
Ірина САЛІЙ