Євророзчарування, що перетворилося в деяких місцях у дратівливий євроскептицизм, стало передостанньою крапкою кризи, котра є вже не лише економічною, а й політичною, соціальною, культурною. Подібні висновки в європейському експертному середовищі, у висловах провідних політиків нині є не випадковими з огляду на кризу у самому Євросоюзі.
Євророзчарування, що перетворилося в деяких місцях у дратівливий євроскептицизм, стало передостанньою крапкою кризи, котра є вже не лише економічною, а й політичною, соціальною, культурною. Подібні висновки в європейському експертному середовищі, у висловах провідних політиків нині є не випадковими з огляду на кризу у самому Євросоюзі.
Суть періоду постдемократії, про який ведуть мову європейські фахівці, вимагає осмислення. Осмислення, насамперед, того факту, що процес економічної інтеграції (в нинішній її якості) себе вичерпав, і єдиною причиною цього є необмежене споживацтво. Жити заможно, сьогодні і тепер, за рахунок завтрашнього дня і своїх ненароджених нащадків стає небезпечним. Відбирати енергію у майбутнього і “шикувати” на ній, нічого не даючи взамін, — аморально. І от тут постає головна проблема періоду постдемократії і основна причина економічної кризи — вкрай незадовільний стан суспільної моралі в світі, Європі, Україні…
Завищена самооцінка людства, котре бачить себе не частиною природи, а її царем, призвела до багатьох бід — від техногенних катастроф до загальної екологічної кризи. Проявлення ж неповаги до майбутнього, яке відповідає терміну “культура сьогоднішнього дня” і є пануючою цінністю (ідеологією) в усіх розвинених країнах світу, реально загрожує існуванню цивілізації. Разом з тим ми цю європейську ідеологію-цінність старанно копіюємо і намагаємося чимдуж запровадити у своєму суспільстві. Нонсенс!
Тож в України є два шляхи: перший — продовжувати підлаштовуватися під інших, щоб зайняти таке-сяке місце у Європейському проекті, котрий у своєму нинішньому вигляді явно доживає останні часи, другий — перенести центр і економічної, і політичної уваги на внутрішній потенціал, направивши зусилля на вирішення першочергових питань зі структуризації економіки і розвитку науки. Про спробу вступу в Митний Союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном чи в інші постімперські структури я навіть не берусь дискутувати з огляду на їх повну безперспективність для нашої країни.
Навіть у школі дітям відомо, що нині у світі в геометричній прогресії зростають проблеми, пов’язані з трьома факторами — водою, продовольством, енергією. З урахуванням того, що наша країна є потенційною світовою житницею, а вітчизняний науковий потенціал шляхом розробки й запровадження відповідних технологій спроможний вирішити проблеми з водою та енергією, Україна цілком здатна стати не лише самодостатньою, а й провідною державою в світі. Для цього потрібне лише одне — воля народу.
Оскільки нинішні носії політичної волі вирішують зовсім інші питання, передусім перерозподілу влади, то народ врешті-решт має виявити власну волю через громадянське суспільство і його справжню еліту.
Українцям час робити вибір між псевдоелітою, котра постійно обіцяє народу заможність, але закономірно забезпечує цю заможність лише собі і своєму найближчому оточенню, і справжньою елітою, яка бачить вихід із суспільної кризи через подолання пануючих безкультур’я й аморальності. І вибір цей існує, попри всілякі нарікання певних осіб про відсутність справжніх лідерів в Україні.
Нещодавно знані, мудрі, високоморальні і патріотичні громадяни України, які створили ініціативну групу “Першого грудня”, ознайомили співвітчизників із Українською хартією вільної людини, озвучили численні пропозиції з боку різних за віком та соціальним статусом членів українського суспільства щодо запровадження інституту Старійшин як прообразу найвищого органу управління державою майбутнього. Як на мене, саме на рішеннях подібних органів має базуватися внутрішня і зовнішня стратегічна політика держави. Реалізовуватимуть же цю політику відповідні фахівці, насамперед, науковці.
Час нам припинити гратися у “заможність”, яка в умовах формування народу нової, уже незалежної України і становлення його ментальності обернулася корупцією, хабарництвом, вседозволеністю (для певної частини суспільства) та іншими мерзотними явищами. Усі, здається, розуміють: відводячи увагу народу від його справжніх цінностей — матеріальних (земля, вода, чисте повітря, виробничий потенціал стратегічного значення), культурних (мораль, єдина мова, власна історія, традиції і звичаї) та прикриваючись обіцянками добробуту для всіх і вже сьогодні (зокрема, експлуатуючи тезу про євроінтеграцію), представники нинішньої влади ефективно вирішують лише одне питання: перерозподілу між собою матеріальних цінностей усього українського народу. Суспільству ж підносяться в гарних обгортках із написами “реформи” і “соціальні ініціативи” мізерні подачки. Інші ж цінності — культура, духовність владою відкрито ігноруються показовим небажанням говорити українською мовою, знати власну історію, дотримуватися елементарних норм поведінки в суспільстві.
Тому на часі зрозуміти і те, що бізнес, насамперед, олігархічний, який домінує в нашій країні, не спроможний становити основу державності. Принаймні — української. Просто дивує, що вітчизняні аналітики й експерти не бачать (або роблять вигляд, що не бачать) очевидного: закони, за якими живуть так звані розвинені суспільства, — не для нас. Ідеологія сьогоднішнього дня, яка панує в цих суспільствах, вже привела світ до кризи, а українське суспільство — до спотвореного життя. Мислячі люди розуміють: так далі в світі жити не можна, треба шукати інші закони розвитку цивілізації. А наша рідна влада, наперекір здоровому глузду, намагається запровадити у своїй країні те, що відживає і чим світ розчарований.
Тож із настанням постдемократичного періоду європейський люд має вирішити ряд питань, головним з яких є “перемоделювання” Євросоюзу відповідно до нових умов існування в світі. Українці ж тим часом мають для себе зрозуміти очевидну істину: одяг, скроєний за чужими та ще й застарілими моделями, їм не пасує, тому треба шити власний, сучасного покрою.
Любов ЧУБ