Діти — цвіт життя, а багатодітна сім’я — це квітуче дерево. Нині в нашій країні існує чимало законів, які нібито направлені на те, аби сприяти захисту дитинства й материнства, але тих, хто реально відчуває державну турботу, треба ще пошукати.
Діти — цвіт життя, а багатодітна сім’я — це квітуче дерево. Нині в нашій країні існує чимало законів, які нібито направлені на те, аби сприяти захисту дитинства й материнства, але тих, хто реально відчуває державну турботу, треба ще пошукати.
Багатодітна сім’я Яковлєвих проживає у мікрорайоні Гречани. Головою сімейства є мама — Олена Петрівна. “Маю п’ятеро дітей і троє онуків, — каже пані Олена. — У нас велика, щаслива та дружна сім’я. З нами також проживає бабуся — моя мама, якій уже майже сімдесят”.
Олена Яковлєва народилась та виросла у Хмельницькому. Закінчила школу №16, а згодом ПТУ №6. Згодом пішла працювати на взуттєву фабрику, а після народження першої доньки трудилась у дитячому садочку нянею та водночас доглядала за своїми дітьми. Наразі ж на півставки працює прибиральницею.
Нині найстаршій дочці Олени Петрівни 29 років, а наймолодшій — 14. Старші дочка та син живуть окремо, бо мають свої сім’ї.
“У 2009 році отримала звання “Мати-героїня”, тож маю невеличку доплату, — каже Олена Яковлєва. — Отримую пенсію за інвалідністю та ще на дітей, крім того, маю ще якісь копійки за прибирання, загалом виходить до двох тисяч гривень. Що тепер за ці гроші можна купити? Продукти харчування у нас з ринку чи магазину, бо не маємо родичів у селі, які могли б допомогти городиною. А треба ж дітям одяг купити, до школи зібрати, за комунальні послуги заплатити…”
Довелося пані Олені зазнати горя та біди, пережила вона втрату сина, а згодом і чоловіка. Нині сім’я Яковлєвих живе у двох кімнатках будинку, який був збудований ще наприкінці ХІХ століття. Він стоїть на цегляному фундаменті, який своє вже давно відслужив, а тому стіни почали сідати й тріскати. В одній із кімнат тріщина така, що рука запросто пролізе, а через отвір між стінами у комірчині незабаром можна буде й до будинку пробратися. Люди латають свою оселю як тільки можуть, проте на повноцінний ремонт грошей немає.
Крім пані Олени та її трьох менших дітей, у будинку мешкає ще й бабуся. Щоб вирішити питання особистого простору, людям доводиться вдаватися до хитрощів. Так, одну кімнату надвоє розділили шафою, по один бік розмістилися дівчатка Марина та Валерія, а в іншій половині мешкає вісімнадцятирічний син Юрій. Діти, аби підготуватися до школи, виконують домашнє завдання по черзі, бо інакше не вистачає місця. Мати бідкається, що коли на вихідні або свята приходять старші діти з онуками, у хаті взагалі ніде повернутися.
“У цьому будинку ми живемо вже 17 років, до того мали однокімнатну квартиру на вулиці Кам’янецькій. Після народження другого сина, у якого лікарі виявили порок серця, ми стали у чергу на квартиру, але вільного житла не було. Згодом, після смерті сина, колишній міський голова Михайло Чекман порадив обміняти квартиру на будинок, — розповідає пані Олена. — Ми продали квартиру й купили собі половину хати. У документації на будинок вказано, що у нас одна кімната на 15 квадратних метрів, кухня — дев’ять квадратних метрів й коридор, але кухню ми винесли на веранду, а на її місці зробили ще одну невеличку кімнатку. Спочатку місця вистачало, але коли нас стало п’ятеро, це житло виявилося замалим. Крім того, три роки тому наш будинок оглядала спеціальна комісія від управління житлово-комунального господарства, яка визнала його аварійним”.
Наразі сім’я стоїть у черзі на житло під 218 номером, а це означає, що на свою квартиру їм доведеться чекати ще довго. “Три роки тому нам пропонували чотирикімнатну квартиру, але я змушена була відмовитись, бо самотужки оплачувати її не змогла б. Зверталася до міського голови з проханням дати нам трохи менше житло, він обіцяв посприяти вирішенню проблеми, але жодних пропозицій після того більше не було, — каже жінка. — Сподіваюсь, ми незабаром таки отримаємо омріяне житло”.
Попри всі прикрощі й негаразди це сімейство залишається дружним та веселим, тут кожен має свої захоплення та мрії, а також домашніх улюбленців. Пані Олена запевняє, що мати велику сім’ю — це щастя: “Діти — це сенс мого життя, моя опора та підтримка. Коли мені важко, вони завжди мене підтримують, допомагають”.
Ганна Пасічник
Фото Дмитра Свідерського