Марія Каранська виховала у вузах України не одне покоління журналістів, філологів, відкриваючи їм світ української мови. Навчаючись на факультеті журналістики Львівського університету, від колег неодноразово чув про те, як Марія Устимівна прищеплювалася студентам любов до рідного слова. Кілька років тому, побувавши у її рідних Пишках на Старосинявщині, відвідав школу, про яку вона писала у спогадах, звідки, власне, почався її шлях науковця, педагога…
Марія Каранська виховала у вузах України не одне покоління журналістів, філологів, відкриваючи їм світ української мови. Навчаючись на факультеті журналістики Львівського університету, від колег неодноразово чув про те, як Марія Устимівна прищеплювалася студентам любов до рідного слова. Кілька років тому, побувавши у її рідних Пишках на Старосинявщині, відвідав школу, про яку вона писала у спогадах, звідки, власне, почався її шлях науковця, педагога…
Ось як сама Марія Устимівна згадує своє дитинство: “Народилася 24 січня 1921 року, мала дві старші сестри. Батько помер, коли мені було три роки. Щоб вижити удовиці з трьома дітьми, треба було дітей змалку привчати до нелегкої праці: ми мали дві десятини землі, двоє коней, корову, порося, кури й гуси — і все це доводилося дбайливо доглядати, бо грошей ніде й нікому було заробляти жодної копійки. Отож на п’ятому році життя я вже навчилася прясти кужіль, щоб були нитки на полотно, на березі ставка мочила й стелила полотно, аби вибілити для пошиття одягу, заодно пасла гуси й прип’яту за ровом на довгій мотузці корову.
У вересні 1928 року мою середню сестру за тодішнім законом про освіту сільрада зобов’язала вчитися в школі, то і я за нею почала щодня бігати до школи. Спочатку учитель Яків Тарасюк відсилав мене додому як недолітка, а далі звик до мене як до уважного учня: як тільки учитель задасть усну задачку або прочитати напам’ять віршик, я серед перших піднімала руку, вставала й чітко відповідала… До школи я ходила боса й без книжок. Одного разу вчитель зустрів мою маму на стежці, сказав, що він мене заніс до списку учнів, порадив їй пошити мені якесь пальтечко, якесь взуття і торбинку для книжок. То мама відрізали шмат полотна-десятки, пофарбували його в соці перевареної бузини, самі покроїли, своїми руками пошили спочатку катаночку (піджачок) для осені, потім пальтечко на пачісках (бо на вату не було грошей), далі пошили якісь легенькі валяночки, передки яких ремінцями обшив і підбив підошви наш добрий сусід Талимон, а торбочку під книжки я пошила сама, ще й вишила на ній три червоні вишеньки із зеленим листочком. Отак я стала ученицею першого класу”.
У Пишках живе її племінник Володимир Бантус, який також зберіг цікаві спогади про свою знамениту тітку.
Залишила Марія Каранська свої спогади і про драматичні часи Голодомору. “Під час голоду 1932-1933 років померло багато учнів, — пригадувала вона. — Упом’яну хоч би такий факт: у Пишках жив Левко Лохвар, він мав чотирнадцятеро дітей, усі вони вимерли до весни 1933 року, умер і він. Та я виразно пам’ятаю, яким протилюдським способом представники радянської влади по селах заповзято готували смертоносний голод в Україні. Так, з кінця серпня 1932 року та весь вересень в супроводі двох представників з району їздили підводи, в які вантажилося з комор та льохів, з ям усе придатне для людських харчів і вивозилося на загальні державні склади, а звідти перевантажувалось при залізницях у вагони і вивозилось поза Україну. Моя гостра дитяча пам’ять не забула й досі, хто це робив у Пишках і як це робилося. От перед ворітьми подвір’я зупинилася колгоспна підвода; біля коней залишився колгоспник, а два чоловіки злізли з порожнього воза й пішли до хати. Перший чоловік — років тридцяти п’яти, кремезний, у будьонівці, на його сірій грубій шинелі — петлиці командира, через плече — портупея, на широкому ремінному поясі — кобура з наганом, його прізвище Четвераков; другий чоловік — високов’язий, років сорока п’яти, худий, у довгій чорній шинелі залізничника, тримав у правій руці довгий залізний простукувач — то був Фурдзон, залізничник із Козятина…”
“У Бердичівському технікумі, куди потрапила дивом, — згадує, — дуже гарно викладав там українську мову В.Казьмирук, я пильно слухала його уроки й весь час дивувалась — ну, як він засвоїв усі ті знання і як він усе те пам’ятає! Чарівно, розумно, захоплююче, душевно, з самовідданою любов’ю викладав українську літературу В.Опалайко, цитуючи переважно напам’ять вірші, прозу та уривки драм. Це був високий, стрункий, чорнявий 25-річний красень, як правило, одягнений у славний білуватий костюм із модної китайської чесучі, часто — в вишитій українській сорочці. Для всіх студентів технікуму він був взірцем гідності й честі українського інтелігента. Але одного дня зловісного 1937 року скликали в технікумі загальні збори, оголосили, що Василь Опалайко — “ворог народу”, відразу вночі заарештували його й відправили на каторгу в Сибір, а дружину позбавили педагогічної праці, переселили з чотиримісячною донькою із квартири в напівпідвальну кімнатку — як жінку “ворога народу”…”
Після педтехнікуму Марії Каранській знову щастить: як відмінницю, її помітили і рекомендували інструктором Центрального інституту підвищення кваліфікації педагогів у Житомирі. Не секрет і те, що Марія Устимівна була чарівна на вроду й плекала свою пишну косу, що захоплювала усіх… Її обов’язком було перевіряти й дбати про те, щоб у закріплених за нею районах у середніх школах начальство всіляко сприяло й допомагало учитися вчителям-заочникам у педтехнікумах та педінститутах. А у вересні 1939 року вона вже стала студенткою другого курсу стаціонару Житомирського педінституту, відділу української мови й літератури, де отримувала навіть сталінську стипендію. Прізвища сталінських стипендіатів було опубліковано в газеті “Известия”.
З Житомира Марія Устимівна переїхала на роботу в Київ, в Інститут мовознавства ім. О.Потебні АН України, працювала секретарем у Петра Шелеста, редагувала його книжку “Україна наша радянська”. Сама вона заново редагувала український переклад трьох частин “Теорії додаткової вартості” К.Маркса, коли готувався до друку 26-й том творів К.Маркса і Ф.Енгельса в трьох частинах. Її боротьба за чистоту української мови при цих перекладах закінчилася тим, що подала заяву з проханням звільнити з роботи за власним бажанням.
“Останні роки, — розповідав Володимир Бантус, — вона дуже ба-гато хворіла, далися взнаки роки Великої Вітчизняної війни, перед війною у 1940 році вона уже закінчила другий курс Житомирського педінституту (у першу зміну, як згадувала М.Каранська) і річні курси медсестер запасу Радянської Армії (в другу зміну), у період війни була в блокадному Ленінграді, після чого їй робили декілька операцій. Довгий час вона працювала у Київському державному університеті ім. Т.Шевченка, виїжджала у відрядження і в Канаду, і в Москву, куди її запрошували читати українську мову. Пам’ятаю, як з Канади вона у Пишки привезла таку велику хустку, можливо, квадратів шість… Випустила ряд книжок, підручник з української мови, фонетики, морфології, синтаксису. Цей підручник тягнув на докторську дисертацію, але вона докторської не захистила, бо весь час хворіла.
Та попри все завжди старалася допомагати пишецькому колгоспу, навіть дві пилорами вибила для села. І дерево у Пишки йшло, і шифер та інші будівельні матеріали. По суті, тоді й побудувалися Пишки й сусідня Ожарівка”.
До речі, нині у Пишках створюється сільський музей, і є надія, що там буде достойна експозиція про відому земляку Марію Каранську.
Ян Козельський, член Національної спілки краєзнавців України