У ці дні Чехія попрощалася з Вацлавом Гавелом, своїм першим президентом посткомуністичної доби, відомим письменником, драматургом, філософом, який ще восени 1989-го став на чолі оксамитової революції у своїй країні, яка вирве її з лабет комуністичного концтабору. У ці дні Чехія попрощалася з Вацлавом Гавелом, своїм першим президентом посткомуністичної доби, відомим письменником, драматургом, філософом, який ще восени 1989-го став на чолі оксамитової революції у своїй країні, яка вирве її з лабет комуністичного концтабору. На жаль, нині для нашої суспільності, політикуму факти з життя, творчості, дисидентської та політичної діяльності цього відомого чеха мало що говорять, хоч, власне, без тієї революції у тодішній ще Чехословаччині навряд чи відбулись і наша незалежність, і крах комуністичної системи в цілому. Зрозуміло, що на ці процеси впливало багато факторів, проте тодішній демократичний алгоритм з Праги, спокійна правота і рішучість лідера оксамитової революції Гавела робили свою справу і в ще підрадянській Україні, були прикладом для наших тільки-но народжених демократичних сил. І це вже наша проблема, що там не знайшлося тоді лідера, який би міг дорівнювати по своїй харизмі Вацлаву Гавелу, з яким нині відходить ціла епоха у новітній історії Європи. Зрозуміло й те, що до феномену його політичної й державницької діяльності ще будуть довго приглядатися не лише чехи, та ще більш повчальною, як на мене, вона є для нас, українців. Адже всупереч звичним для нас стереотипам щодо поглядів на політику та політиків, які асоціюються у нас з брудом, аморальністю, користолюбством, Вацлав Гавел був уособленням принципово іншого типу політичного та державного діяча. Саме цей інтелектуал-мислитель, нібито чистий гуманітарій зумів утвердити нові принципи у політиці своєї молодої держави, демонструючи своїми діями порядність, уроки добра, безкорисливого служіння власному народові.
Нагадаю, що саме він, незважаючи на суспільні травми “Празької весни” 1968 року, роздушеної радянськими танками, зумів у результаті мирної оксамитової революції 1989 року стати президентом тоді ще Чехословаччини, здійснити мирне “розлучення” у цій державі між Словаччиною і Чехією, президентом якої він був наступні десять років (1993-2003), ввести її у європейське співтовариство без будь-яких катаклізмів для свого народу. Як це йому вдалося? — запитаєте та, мабуть, у цьому і найбільша загадка цієї великої людини, яка завжди вміла уникати насильницьких методів у розв’язанні проблем своєї країни, щоразу підтверджуючи своїм життям християнську істину про силу, що ховається у слабкості, що лише підтверджує універсалізм світогляду Вацлава Гавела, який так долав Абсурдистан, за його улюбленим метафоричним означенням — образом, не лише у своїй країні.
І як добре, що ще влітку 2011 року йому вдалося зреалізувати свій режисерський дебют, знявши фільм за своєю п’єсою “Відхід”, де він заразом досліджує особливості владоманії. До речі, Гавел ніколи не боявся бути смішним в очах натовпу, бо і свою драматургію він будував у дусі театру абсурду, вочевидь, досліджуючи у своїй літературній творчості образи і теми, які ставило перед ним саме життя. Ми ж маємо хіба що потішити себе тим фактом, що були сучасниками цього великого чоловіка, до думок, ідей і діяльної державно-політичної практики якого ще буде звертатися не одне покоління європейців. Україна зобов’язана пам’ятати Вацлава Гавела ще й тому, що досі живе у своєму Абсурдистані, з якого він зумів вивести свій народ і показати цей шлях іншим. Знаменно і те, що свою останню найрезонанснішу статтю він присвятив саме Україні, яка, на його думку, нині опинилася на роздоріжжі між демократією і авторитаризмом. Чи почуємо ми його останнє “прощай”?..