Невимовний жах пережив цей вже літній хмельничанин Василь Іванович Михайлюк, скуштувавши на смак підступність і підлість державної машини. А що мала відчувати людина, над якою проводили ядерний дослід? Записані спогади — гірка правда минулого.
Невимовний жах пережив цей вже літній хмельничанин Василь Іванович Михайлюк, скуштувавши на смак підступність і підлість державної машини. А що мала відчувати людина, над якою проводили ядерний дослід? Записані спогади — гірка правда минулого.
“У 1952 році мене призвали до армії у Львівську область, місто Кам’янка-Бузька. Спочатку забрали в школу сержантів на один рік, а по її закінченню направили у третій дивізіон, 11-у батарею військової частини. У травні 1954 року нашу частину відправили на випробування нової секретної зброї. Як потім з’ясувалося — ядерної.
Їхали з технікою і боєприпасами у товарних вагонах, зійшли в Оренбурзькій області на станції Тоцькій і попрямували у степ. Жили ми у наметах, на околиці полігону, дуже близько до місця вибуху ядерної бомби. Обмундирували нас у все нове, кожен день перевіряли, бо було багато наглядачів. Годували добре, а ввечері показували кіно. Вчили, як треба проводити дезактивацію. Із захисту ми не мали нічого, крім протигазів, але одягали їх тільки по команді. Були ще машини для дезактивації (бані) — для показухи, та після вибуху нічого цього не стало… А навколо — села. Люди там жили бідно, їх навіть не евакуювали.
У серпні сказали, що ядерне випробування відбудеться 14 вересня 1954 року. Так воно і сталося. Почалась активна підготовка. Нагнали усілякої техніки. До дерев на різній відстані прив’язали беззахисних тварин: корів, коней, овець, собак та котів. 13 вересня ми повечеряли гречкою з м’ясом, набрали у фляги чаю, а після цього добу нічого не їли. Не знаю, як інші, а я хвилювався — може, останній день?..
Того дня сонце зійшло рано. Було дуже тихо, ні хмаринки, ні вітерцю. Аж раптом почувся гуркіт літаків, стріляли зенітки. Дали сигнал. Ми полягали обличчями до землі, розставили ноги, як сказали. І ось жахливий громовий удар, двічі затряслася земля. Я відчув нестерпний головний біль, серце шалено калатало, якась страшна сила нещадно тиснула на вуха. Очі видавлювало, у когось йшла кров з носа і рота. Це, певно, тривало якісь секунди, бо більше ми би не витримали. Коли ж повставали, побачили здоровенну грибоподібну хмару, в середині якої кублилося щось неймовірне. Ясний ранок перетворився на ніч. А червоно-чорна хмара йшла на нас. Виконавши все за планом, ми ще мали перемогти “ворога”, рухаючись в епіцентр вибуху. Вирішили перевірити ступінь зараження. Місцями прилад зашкалював, але керівництво сказало: “Не треба паніки — вперед!”. Так і рушили. Без протигазів… Чомусь не дали команду їх одягнути. Приїхали, зіскочили з машини. Пройшовши приблизно 300 метрів, побачили страшну картину: усе побите, повикручуване, попалене. Ліс, що був тут раніше, згорів за мить. Прив’язані тварини не рухалися, напевно, мертві. Перейшовши смертельну зону, ми вийшли на виоране поле, де серед руйнівного страхіття височіли рябі танки. “Ворог”, не марнуючи часу, кидав димові шашки та стріляв. Раптом над землею пролетів літак і пустив димову завісу: все огорнув туман. Перемога…
Після усього переночували у лісі. Тварин закопали. Нам навіть не дали змоги переодягнутись. Так і були в забрудненому, поки не повернулись у частину. Жили на старому місці, та вже без кіно і благ.
Американці експериментували над японцями, совєти — над своїми людьми. А міста і села, що оточували полігон? Ми поїхали через півтора місяця, а що було з ними — не знаю. Та й всю армію одразу не вивезли. І скільки цього опромінення радіацією ми зазнали? Воно ж невидиме для ока, без запаху, без смаку.
Проходили роки. Поскаржишся — трибунал, розстріл. І мовчи все життя. Все марно. При Союзі я писав скарги, але безрезультатно: військова таємниця, секретно. Коли розпався СРСР, писав у Львів, де служив в армії. Отримав відповідь, що документи за 1954 рік знаходяться у Подольському архіві Московської області. Відіслав лист у Подольськ — відповіді не було: потрібен був запит військкомату. Але як пішов у сам військкомат, мене вигнали з погрозами.
…Нарешті прирівняли до чорнобильців: за світло і газ — 50-відсоткова знижка.
Кажу правду, бо я віруючий. І коли був під ударом бомби — просив у Бога допомоги, певно, тільки завдяки його захисту пережив все у свої 20 років…”.
Записала Дарина Ярецька