Одразу вам зізнаюся, шановні читачі, що для мене, як і для всієї нашої журналістської братії, професійне свято — то неабияке не лише психологічне випробування. Бо того дня по-особливому спокусливо звучать оті “мідні труби” на нашу адресу, які, як відомо, є чи не найбільшим випробуванням і для нас, хоч, як на мене, нині вони вже звучать як чарівні пісні одісеєвих сирен, котрі, як вчить антична міфологія, заспокоювали тих, хто їх слухав, навіки…
Одразу вам зізнаюся, шановні читачі, що для мене, як і для всієї нашої журналістської братії, професійне свято — то неабияке не лише психологічне випробування. Бо того дня по-особливому спокусливо звучать оті “мідні труби” на нашу адресу, які, як відомо, є чи не найбільшим випробуванням і для нас, хоч, як на мене, нині вони вже звучать як чарівні пісні одісеєвих сирен, котрі, як вчить антична міфологія, заспокоювали тих, хто їх слухав, навіки. Скажете, що це аж надто жорсткий натяк на стан справ у нашому журналістському цеху, проте мене тут більше турбує, як за останні роки наше суспільство рубіж за рубежем втрачає, здавалося б, уже сталі демократичні стандарти й поступово прощається зі свободою слова, яку, здається, невдовзі просто нікому буде відстоювати. І не тому, що в нас переведуться об’єктивні і принципові журналісти, а, насамперед, через те, що в нашій країні останнім часом, як шагренева шкіра, катастрофічно зменшується число майданчиків вільної журналістики. І в друкованих ЗМІ, і на телебаченні та радіо, а сподівання лише на Інтернет, на блогосферу, де нині панує відносна свобода слова, поки що не виправдовують себе. Адже подивіться, чим зайнятий нині наш телевізійний інформаційний простір, який збирає наймасовішу аудиторію. Сурогат псевдооб’єктивності, дешеві за своїм змістом та часто провокаційні шоу а ля шустер на всіх провідних телеканалах, примітивні розважальні реаліті та концертні телешоу — це і є загалом нинішня картина нашого телебачення, яке ніби втікає від реальних проблем суспільства, заміняючи свою державницьку позицію у ключових питанням життя свого народу псевдопозицією напівправди, напівпринциповості. От і маємо те, що вже, по суті, знівельовано “наш простір свободи”, яким донедавна вважався телеканал “TVi”, ще трохи витримують стандарти об’єктивної журналістики львівський “ЗІК”, “5 канал”, а на решті торжествує тільки замовлення господарів-власників. Не менш кричуща ситуація і в друкованих ЗМІ, де вже на пальцях однієї, ну, може, двох рук, можна назвати принципові та відповідальні своєї державницької місії загальноукраїнські видання, які, по суті, на власний розсуд ризикнули утримувати високий рівень демократичної журналістики, не кажучи вже про стан місцевої преси.
Сумна картина? Та такою вона вже є і наш брат-журналіст реально стоїть перед непростим вибором: або залишатися самим собою з перспективою опинитися без роботи, або мімікрувати і пристосуватися до обставин, що, власне, і робить переважна більшість наших колег, зокрема з офіційних видань, або з тих, де “музику” замовляють власники, або просто йти з професії і шукати себе деінде, але тільки не в журналістиці. Зрозуміло, що ця біло-чорна картина має свої тони і півтони, критичний рівень компромісів, але загалом вона так нині виглядає і в ній, як і в нашому суспільстві в цілому, ми знайдемо всі прояви перехідного пострадянського стану, котрий не міг обминути й журналістський цех, якому у ці дні говорять про його місію “четвертої влади”.
Хоча я особисто знаю багатьох колег, які також критично сприймають подібні сумні компліменти на свою адресу і вміють тримати професійний удар за будь-яких обставин і пробують бити у дзвін свободи слова навіть усупереч цим обставинам. Мій критик, мабуть, схоче запитати, а де в цих моїх сентенціях звична доза нищівної критики на владу, зокрема, з приводу побиття журналістів 18 травня в Києві? Мені ж здається, що якраз із владою у нашій країні вже все зрозуміло і як це не цинічно не звучить, якщо вона натравляє на журналістів своїх бойовиків, міліцію, то у нас ще не все втрачено зі свободою слова, адже є серед нашого брата ще ті, для кого демократичні засади української журналістики — не лакейської, не лизоблюдської, не приспособленської, паркетної — не порожній звук. Якраз це й обнадіює мене нині найбільше…