14 жовтня кінотеатр ім. Т.Шевченка був заповнений майже вщерть. І це не була прем’єра очікуваного світового блокбастера чи чергової кінострічки з суперефектами і нереальними супергероями. Фільм взагалі не має стосунку до кіноіндустрії, але саме ця стрічка зібрала, об’єднала в залі понад дві сотні людей: у цей день відбувся показ документального фільму “Максим Яровець” про героя розвідника, нашого земляка.
Це фільм молодого хмельницького покоління про молоде покоління патріотів. Це покоління нині вибудовує нові ціннісні пріоритети, і ці пріоритети у моральному плані варті величезної поваги…
Головний герой стрічки став відомим своїм землякам, на жаль, уже після того, як навіки залишився молодим. Ім’я 21-річного лейтенанта Максима Яровця увійшло в наше життя присвоєнням йому звання Почесного громадянина міста Хмельницького у 2016 році, появи на Укрзалізниці іменного потяга “Максим Яровець” у 2020 році, який з’єднує Хмельницький і Лисичанськ. З’єднує дві частини України, які стали долею Максима.
…Наше життя, насправді, наповнене не роками, а подіями. І в коротке, як спалах зірки, життя Максима умістилося стільки подій, що він став символом сучасного покоління, котре формувалося і мужніло в час російсько-української війни, в час остаточного руйнування стереотипів про минулу “братню” історію. “Україна понад усе!” для них стало не просто патріотичним гаслом, а усвідомленою необхідністю, відповідальністю за долю держави.
Як вчорашні школярі стають героями? Про це у формі численних монологів: учительки, батьків, друзів однокласників, однополчанан розповідають автори фільму, молоді хмельничани: журналістка “Суспільного”, авторка сценарію Анастасія Сбродова та оператор-постановник Володимир Бобінський. Щоб підготувати годинну кінострічку, довелося відзняти багатогодинне відео, розповіла Настя. Їхня знімальна група проїхала понад 3 тисячі кілометрів. Була в Мар’їнці, Авдіївці, Лисичанську, Львові. У фільмі знімалися 15 людей. Зйомки почалися 17 серпня 2021 року, закінчилися 5 жовтня. У стрічці дві сюжетні лінії: власне, Хмельницький, батьки, школа, друзі, і друга – зона АТО/ООС.
Це дуже важке завдання всього для двох людей, без відповідного фінансування, без відпочинку і кінодосвіду, які вирішили створити фільм про героїв серед нас. І в цій роботі найважливішими є щирість і достовірність, яка запам’ятовується не менше, ніж найкрутіший кіносюжет.
Поїздка на передову, репортажі з окопів і з вулиць розтрощених війною донецьких міст і селищ, де побували журналісти, вражає правдою війни. З репортажів із “гарячих” точок, з інтерв’ю з поодинокими мешканцями здичавілих, зрешечених кулями вуличок, які перебувають під постійним обстрілом досі, стає переконливо зрозуміло, що рани війни ще довго не зарубцюються.
Максимів друг дитинства, Владислав Бондар, минулого року, бажаючи гідно увічнити пам’ять друга героя, звернувся з ініціативою до Хмельницького міського голови Олександра Симчишина назвати поїзд “Хмельницький-Лисичанськ” іменем Максима Яровця. І з допомогою міської влади, після звернень і переговорів з “Укрзалізницею” з нашого вокзалу курсує вже рік потяг “Максим Яровець”. Влад і звернувся до журналістів розповісти про Максима. Так з’явлась ідея фільму. Найдраматичніші моменти зйомок — це монологи батьків героя — Наталії та Олександра Баран. Війна змінила їх не лише трагедією найбільшої втрати. Мама Максима тепер волонтерка, і так відчуває свій зв’язок із сином.
Фільм завершується мартирологом загиблих наших 370 земляків-воїнів з Хмельниччини. З екрану на нас дивилися їхні обличчя, старші й молодші, і символічна хвилина мовчання переросла в овації вдячності: герої не вмирають…
Після перегляду стрічки виникає чимало думок. І немало серед них – гнітючі. Бо саме в дні, коли Україна вшановувала наших захисників, коли слова вдячності і захоплення лунали з кожного правдивого українського серця, особливо гостро відчувалося, яка велика прірва розділяє народ і владну політичну верхівку. І все чіткіше кожен усвідомлює: наші герої — це правдива Україна, а наша влада, обрана, до речі, народом, це якесь темне безчасся, в якому не зрозуміло, хто куди рухається.
Бо хіба за це гинуть наші герої? За офшорні махінації нашого “борця” з олігархами, президента? За провал операції “Вагнергейт”, який, по суті, вказує на державну зраду найвищого керівництва? За корупційні змови навколо тарифної епопеї, яка загрожує газовим колапсом і тарифним геноцидом всієї країни? За посміховисько, яким стала “монобільша” Верховна Рада? За багатомільйоннні статки, якими за два роки “обросла” депутатська “знать” у парламенті і відкрито хизується палацами та мерседесами? За загравання з Москвою в час, коли вся нація від неї захищається? За це присягають і гинуть наші хлопці?
І ці запитання особливо болючі, коли порівнюєш дві наших України: одну, яку захищає народ, й іншу, яка приголомшує цинізмом зрад, жадібності і безкарності так званої верхівки. Чомусь соромно за все це перед нашими хлопцями, які довірили нам державу, яку маємо будувати і розвивати далі, поки вони її захищають із зброєю в руках. Але закони буття незмінні: історія одних укриває славою, інших ганьбою. І ми все пам’ятаємо, ми — сильніші, за нами — правда і біль.
Тетяна Слободянюк