Якими б принадними не були інші країни, туга за Батьківщиною залишається, особливо, якщо душа творча, а серце — чуттєве. П’ять років тому за сімейними обставинами переїхала до Польщі солістка обласної філармонії Олена Лапко. Тут була улюбленою, знаною, шанованою. Не просто обірвати успіх й податися в невідомість. Більше того, з великою любовʼю до Батьківщини заснувати на чужині культурну українську фундацію. Про це наша розмова.
— Пані Олено, чому, все ж таки, залишивши так багато в Україні, поїхали за кордон?
— Для жінки важливіше сімейне благополуччя, ніж кар’єра, навіть дуже успішна. На той час поїхали на заробітки до Польщі та там і залишилися чоловік і син. Звісно, дуже сумувала за ними. І, врешті, наважившись залишити всі справи в Україні, я переїхала до найдорожчих. Скажу, що після еміграції, хоч які переді мною не відкрилися можливості, Україну люблю ще дужче!
— Стали гідною представницею України за кордоном. Те, що відбулися в Польщі, як співачка, — наполеглива праця чи більше везіння?
— У моєму випадку — титанічна праця! Приїхавши у Вроцлав, не знала польської мови, не мала, крім сімʼї, там жодної знайомої душі. А вдача співачки неспокійна, хотілося знову концертів, виходу до публіки, зрештою, потрібна була робота. От і почала задумуватися, куди б піти й запропонувати свої професійні вміння. Виявилося, що я зовсім не така скромна, як думала про себе раніше, а, навпаки, дуже ділова і пробивна. Чи, може, обставини змусили бути такою, не знаю. Коли потрапляєш у нове середовище, починаєш із нього вибиратися. Почала шукати українців у Польщі в соціальних мережах. Одна з груп у Фейсбуці — “Всі свої. Вроцлав”, наприклад, налічує тисячі українських емігрантів. У Вроцлаві дуже велика діаспора. Це мене заспокоїло і вразило. Якось через інтернет-спілкування дізналася про вечірку, де мали збиратися українські емігранти Польщі. Вирішила піти, познайомитися з людьми наживо. Молоді українські матусі заохотили мене створити дитячу українську музичну студію. Адже особливо діти дуже швидко забувають рідну мову, зайнятим батькам ніколи розповідати їм про українську культуру, традиції.
— Але заснували ви щось більше, ніж студію.
— Розуміла, що для пропаганди українського в Польщі навчати лише пісні буде замало, потрібен був осередок, де загалом розповідали б про українську культуру, національні цінності. Тому заснувала українську фундацію “Świetlica”, а вже при ній вокальну студію “BelCanto”. Разом із дітьми емігрантів вивчали творчість українських письменників, організовували вечори, присвячені творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, різноманітні тематичні зустрічі та концерти, на яких демонстрували, що творчість українців — багатогранна, глибока й безмежно красива. Згодом почали налагоджувати стосунки з іншими тамтешніми українськими осередками. З найпотужніших — “Звєздек Українцув”, яку очолює Ігор Соломон. Це дуже поважна в польсько-українському середовищі людина, яка також турбується про збереження української ідентичності діаспори в Польщі. Разом із очолюваною ним організацією щороку в Шевченківські дні проводимо читання віршів велета українського слова, вокальні концерти. Приєднала до нас і двох своїх колежанок із Тернополя. Любов до України єднає.
— Наскільки важко це було зробити фактично в чужій країні?
— Нелегко. Особисто відчула, наскільки велика там бюрократія. Щовечора з сімʼєю мали перелопатити море кореспонденції, заповнити електронні бланки. Для вирішення різних питань мали оббігати безліч інституцій. Але, на щастя, терпіння вистачило.
— Ви не просто допомагаєте не забувати Україну землякам-емігрантам, а й ширите українське мистецтво серед поляків, закохуєте їх в нашу пісню, музику, мову.
— Якби не потрапила в кола культурного бомонду Вроцлава, то без його допомоги важко було б згуртувати поляків на наших заходах. Нині у Вроцлаві не втрачаю жодної нагоди заспівати українською мовою. Для себе відкрила, що, певно, половина населення Вроцлавамають українське коріння. У когось “бабця зі Львова”, в когось ще звідкілясь. Гадаю, тому наші культури дуже споріднені. Поляки обожнюють українські пісні. Вражало, наскільки добре вони їх знають. Якось проспівала їм на біс чи не весь свій репертуар, а наостанок разом із залом співали “Червону руту”. Переконана, що саме культурна єдність та культурне спілкування є запорукою миру і дружби народів. Ніяка політика так не зближує людей, як пісня, вірш чи танець, будь-яке мистецтво. Взагалі в моєму репертуарі твори, які більше відповідають ліричному сопрано. Але нині мій діапазон значно розширився. Виконую арії колоратурного сопрано з дуже високими нотами. Але поляки, зазвичай, люблять щось, як вони кажуть, “розривкове”, яке викликає ефект “вау!”. Тому співала не тільки ліричну класику.
— Який музичний репертуар обираєте для своїх студійців? Імена яких українських музикантів, композиторів, вважаєте, найкраще асоціюються з Україною і чому?
— Тут потрібно зважати, що для дітей і підлітків лише фольклор буде не цікавим. Тому намагалася, крім народної творчості, вчити їх і сучасних українських пісень. А фольклор урізноманітнювала власним аранжуванням, співпрацювала з бітбоксерами. Виконувала пісні “Скрябіна”, а пісня українського колективу “Антитіла” в обробці моєї учениці стала гімном нашої студії. Назва цієї композиції символічна – “Там, де ми є”. Додам, що наші діти в польських школах значно активніші та успішніші за польських. Не знаю, можливо, спрацьовує те, що вони намагаються самоствердитися в чужій країні.
— Мабуть, кожен українець нині має сказати світу не лише про красу рідної землі, а й про війну на сході. Як про це говорите ви?
— Коли виступаю на різних концертах, не тільки в Польщі, а загалом Європі, моєю візитівкою є пісня “Cоловейко” в аранжуванні Владислава Заремби, на честь якого названо Хмельницький музичний коледж. Ця пісня про козака, який пішов на війну і не повернувся. Вона викликає тугу за Україною. Після її виконання завжди знаходжу момент сказати, що в нас у країні війна. Активні, освічені поляки знають і переймаються нашими болями. Про війну на сході України багато говорять польські телеканали та радіостанції.
Зауважу, що медіапростір для українців там відкритий. Ми зі студійцями не раз виступали на радіо, на телебаченні.
— Нині ви знову повернулися на рідну землю, в Хмельницький. Діяльність фундації та студії в Польщі припинилася?
— Фундація досі діє, а опіку над студією передала досвідченому тенору зі Львова Назару Тицишину. Його знають навіть у хмельницькій філармонії, адже брав участь у тутешніх творчих проєктах. Часто літаю до Польщі, щоб перевірити роботу мого дітища. Більше того, діяльність фундації розширила на українські терена. Зараз налагоджую співпрацю зі спілкою поляків, яка активно функціонує в Хмельницькому. Сподіваюся, що мої юні артисти з Польщі приїдуть із концертом до нашого міста, здійсняться й інші цікаві українсько-польські проєкти. Можливо, з камерним муніципальним хором, де співаю понад 17 років. Також хочу створити вокальну студію для дітей “BelCanto” і в Хмельницькому.
— Чи поповнили свій пісенний репертуар творами польських композиторів?
— Звісно, якщо раніше з польських композиторів виконувала лише Шопена, то нині в моєму репертуарі — твори Станіслава Менюшка, Кароля Мацея Шимановського та інших. Планую співати їх і в Хмельницькій філармонії.
— А взагалі, важко було навчитися співати польською мовою? Вона не надто милозвучна та мелодійна?
— Зізнаюся, важко. Самі поляки кепкують над своїм “пшеканням”. Одну фразу з композиції на музику Шопена не могла навіть вимовити, не те, що заспівати в швидкому темпі. Багато тренувала свій мовний апарат. Українська мова виграє за мелодійністю та милозвучністю.
— Коли повернулися в Україну після п’яти років у Польщі, що відчули, що вразило вдома?
— Була приємно вражена позитивними змінами в інфраструктурі рідного міста, у нас все охайно, затишно.
— А які творчі плани?
— Хочу записати кліп на нову авторську пісню. Можливо, це буде композиція з елементами сучасних музичних прийомів, наприклад, техно, яке мені дуже подобається.
— Дякую за розмову.
Розмовляла
ІринаСалій