Точніше, вони проростають не самі собою. Їх висаджують люди. На тих клаптиках землі біля своїх осель, які не поглинув остаточно асфальт. Певна річ, без нього нам тепер ніяк. Але без природи у місті також якось самотньо. Навіть, якщо нам здається, що обійдемось, бо ми ж однією ногою тут (у себе вдома), а другою там (вже на роботі). Коли ж нам ту природу споглядати?
Але насправді ми все одно потребуємо рослинності: зоровим фоном, щоденним супроводом дорогою додому, виглядом з вікна, хоча і не завжди про це замислюємося. Ви чули про теорію розбитих вікон? Згідно з нею, якщо в під’їзді будинку розбили віконну шибку і її швидко не замінили на нову, то незабаром там розіб’ють іще одну, потім ще кілька. Врешті, в під’їзді не залишиться цілих шибок, і різко зросте ймовірність того, що вандалізм переросте у мародерство. Дехто вважає, що цей закон висмоктаний з пальця. Не знаю. Мені ж видається, якщо біля будинку краса і лад, то це, як одягнута на спеціальну оказію вечірня сукня, мимохіть зобов’язуватиме вже до інших рухів та іншої поведінки.
А взагалі приємно помічати, що доглянутих квітників біля наших під’їздів з’являється все більше, а також при вході в магазини, перукарні, садочки та школи. Таких різних (у кожного садівника свій почерк), але навіть неозброєним оком видно, що хтось плекає все це з такою любов’ю! Наше місто у цьому плані, справді, дуже змінилося. І, думаю, завдяки традиційному конкурсу на кращий будинок, двір, який щороку проводить міська влада, не в останню чергу. Це також стимулює людей. Так влаштований світ, нам приємно, коли нас заохочують. І не просто заохочують, а зі свого боку також показують особистий приклад. Мені, наприклад, приємно, що Хмельницький почав так красиво одягатися в квіти. Бо квіти довкола — це настрій! Це гігієна простору і культура проживання! І ніколи не погоджуся , що не потрібно витрачати гроші на те, що на зуб не покладеш і на хліб не намастиш…
Пані Галину я побачила саме тоді, коли вона обходила свій ідеально доглянутий квітник — жодного бур’яну! Але вона уважно приглядалася до квітів, які повитиналися із землі, ніби хотіла ще трошки щось у них поправити, як поправляє дбайлива дружина коханому чоловікові краватку при виході з дому.
Отож, Галина Петрівна: “Я живу на першому поверсі. Три моїх вікна виходять сюди, то як не посадити квітів! Люблю, коли все цвіте. Скрізь: і на клумбі під вікнами, і на цьому схилові, де раніше була трава, але я розкопала землю і зробила квітник. Чому дивуєтесь? Я вже старша жінка, часто дивлюся у вікно, і бачити цю красу така втіха… І довкола нашого довжелезного будинку квітів понасаджували фактично скрізь. Буває, що викопують і виривають. Але що поробиш? Все одно, беру і на їхнє місце висаджую нові. От кілька років тому аличу посадила. І подивіться, як красиво! Цей цвіт. І запах. Всі звертають увагу, то правда, бо ж багато людей ходять цією дорогою. І кожен милується, кожен зверне увагу. На той бік, де трава, не дивляться, а де квіти — заглядають. Приємно…
Пані Дарку посеред квітника також бачу часто. Завжди знаходить собі роботу: “Питаєте, для чого клумби? Для того, щоб такі, як я, могли кості розминати. Не всі, звісно, хочуть. Дехто воліє краще на лавках язики розминати. А мені подобається порпатися в землі. І люблю, щоб було гарно. Але то треба наробитися! До всього треба докласти рук. Та нічого: якщо не працювати і тільки лежати, то заслабнеш. От цілу ніч я навіть око не стулила. А вранці встала, понатирала себе, поснідала та й думаю: чого сидіти? Воно легше не буде. Раніше, коли ходила на роботу, то до клумби руки не доходили. Але як тільки вийшла на пенсію, одразу взяла шефство над цим квітником. Знаєте, якби так всі чепурили двори коло будинків, як було б гарно! Я, наприклад, завжди звертаю на це увагу, коли гуляю містом. Але до краси треба рук докласти. Сидіти на лавці і заростати мохом — це не діло! Вранці, тільки встаю, найперше лечу до вікна. Ти цим тішишся, справді. От воно росте, потім зацвіло, красиве таке, і душа радіє. Сусідка каже: “Ми з чоловіком дивимося з балкону: “Дарчина клумба найкраща!”. Але я не люблю, коли таке говорять. Я хочу, щоб скрізь було гарно: і в мене, і в когось. Коли бачу, що в когось гарні квіти, милуюся, як своїми”.
Я згадала повість німецької письменниці К.Вольф, героїня якої переїздить у село. Відкриття, які на неї чекали, гадаю, були б знайомі багатьом із нас, хто вже довгий час живе в місті: “Погода, яку ми відвикли брати до уваги і від якої тепер залежали. Пори року — майже забуті і від того несподівані. Ріст рослин. Скептичний подив, коли розквітали квіти, чиє насіння ми своїми руками опускали в землю”.
Я впевнена, що наш зв’язок з природою набагато глибший, ніж нам видається. Хоча він вже й притлумлений специфікою та порядками міського життя, але приспані споконвічні рефлекси час від часу, як пролісок крізь сніг, таки проростають, пробиваються крізь відірвані від природи міські ритуали. Я багато чула історій від різних людей, як у них несподівано, ні з того ні з сього, починали прокидатися садівники і дачники, або ті, кому раптом вперше в житті захотілося кинути в грядку біля свого будинку першу насінину. Але навіть, якщо ми самі так ще нічого й не посадили і свято віримо у те, що нам це по барабану, впевнена, що насправді це не так. Тому що, якби все, що сприймаємо часто, як належне: дерева, квіти, трава, птахи, кущі раптом зникло — хай не на другий день, але згодом ми почали б відчувати невловиму тривогу і дискомфорт…
Якось дивилася програму про життя великих французьких міст, мешканці яких всілякими способами намагаються висаджувати біля своїх багатоповерхівок, а часто і на них — зелень і квіти. Навіть усіляку городину. Люди хапаються за таке своє хобі, щоб не втрачати зв’язок із природою, із тим, що росте, цвіте, пахне, буяє, плодоносить, тішить око, відволікає від тривожних думок, по-своєму лікує… Людина хоче творити. Садити. Милуватися тим, що з’явилося на світ божий завдяки її любові і праці. І прикрашати не лише свою квартиру, свою дачу, але і те, чим зможуть помилуватися інші. У відкритому доступі. Мій тато колись посадив перед нашим обійстям дві верби. Вони розрослися і стали направду розкішними. Впевнена, що вони тішили око всіх, хто проходив тією дорогою, навіть якщо перехожі над цим якось спеціально і не задумувались.
…Пані Галина вказала мені на тюльпани, які росли серед трави по другий бік від її клумби. Розповіла, що колись їх посадила жінка, якої вже вісім років, як немає. І от з того часу щовесни вони все одно продовжують проростати і розцвітати. Вже самі від себе. Ніби передають її доньці привіт від мами.
Я подивилася на ніжні малинові пуп’янки, які красиво підсвічувало вечірнє сонце. І подумала, що, мабуть, їхнє цвітіння — це привіт не лише для доньки. А для кожного з нас. Хто налаштований на сприйняття природи і краси.
А недавно я почула, що кожен садівник (квітникар, думаю, також) за своєю природою обов’язково оптиміст. Знаєте, чому? Тому що, коли він посадить щось у землю, він неминуче буде налаштований на те, що має дожити до наступного року. А як же інакше? Має ж побачити, яким буде результат!
Наталля Захарчук