На минулому тижні і я відкрив для себе номер цього “вантажу”, який, як пояснили митники у столичному аеропорту Бориспіль, дуже часто прибуває з-за кордону у вантажних відсіках рейсових літаків з різних країн. Так тут охрестили вантажі з домовинами наших співвітчизників, яких доставляють в Україну у такий спосіб. Щоправда, до честі відповідних служб аеро-порту, вони максимально прискорюють усі обов’язкові процедури з передачі їхнім рідним, хоч від цього їх драматизм аж ніяк не меншає…
Нині я не володію фактами про те, скільки наших земляків-заробітчан вмирає за кордоном з тих чи інших причин, бо ми з вами більше зосереджені на цифрі, що відображає загальне число всіх наших остарбайтерів і яке, як відомо, сягає в середньому семи мільйонів українців, котрі постійно перебувають на заробітках за кордоном — чи то в Європі, Америці, Росії чи деінде. Зрозуміло, що їхали вони туди і будуть їздити не від хорошого життя, і, освоївшись, якщо пощастить, у більш благополучному закордонні, не надто квапляться додому. Щоправда, не всі з тих, хто вмирає там, мають можливість повернутися на рідну землю, бодай у домовині, у вигляді ось такого “дипломатичного вантажу”.
Розумію, що знайдуться й такі, що скажуть: мовляв, світ нині відкритий і якщо хтось хоче їхати, то нехай їде, адже такою міграцією нікого не здивуєш. Якби ж то ця “міграція” була цивілізованою, адже не мені вам, шановні читачі, оповідати, у який спосіб наші заробітчани потрапляють досі за кордон, до яких правд-неправд вдаються, аби там зачепитися хоч за якусь роботу. Звичайно, це добре, що деякі країни, ті ж Іспанія, Португалія, Польща, в останні роки поліпшують міграційні правила облаштування в себе дешевої української робочої сили. Он, на 2011 рік в Італії для українських мігрантів офіційно виділено лише 1800 дозволів на роботу, хоч потреба у них у десятки разів більша і йде ця квота загалом на легалізацію тих наших земляків, які вже там десь працюють, тільки нелегально.
У цьому зв’язку пригадується, як колись Леонід Кучма під час візиту у цю країну публічно назвав українських жінок, які своїм сумлінням завоювали італійський ринок соціальних послуг престарілим, мало не жінками легкої поведінки. Йому б та його оточенню попробувати їхнього “легкого хліба”, хоча в Україні вони і про такий не мріють. Словом, заробляють по отих “італіях”, “іспаніях” на себе і на своїх рідних хто як може. Та не менше турбує, що нині більшість нашої молоді мріє виїхати за кордон, аби забезпечити собі гідне життя в майбутньому, бо в рідній країні вони такої перспективи не бачать. І це не дивно, якщо, наприклад, врахувати, що наш прожитковий мінімум уряд розраховує вже не один рік мало не за законами воєнного часу. Он, у сусідній Польщі середньомісячна зарплата вже сягнула більше тисячі євро, а у нас скільки? Це при тому, що разом з поляками ми на початку 1990-х мали однакові і навіть кращі соціально-економічні умови. Скептик скаже, що у тій же Польщі нині офіційно є лише один “доларовий” мільярдер й обов’язково запитає, скільки їх є нині в Україні і хто з них нині сидить на високих державних посадах? Що ж, і така постановка питання має право бути винесеною на порядок денний українського суспільства, але дуже вже нині є проблематичним питання про те, хто має на це моральне право, скажімо, з наших політиків?
А поки що міграційна хвиля заробітчан з України аж ніяк не зменшується, хоч часом повертаються вони сюди у вигляді “дипломатичного вантажу №200”, який оплакують їх рідні та близькі…