Життя на все має свої розрахунки і під плином часу змінюється багато. Відходять в минуле події, люди, їх досягнення, але це не означає, що про них не пам’ятають. Художню гімнастку Олену Бірюк навіть через десятки років після того, як вона покинула великий спорт, не забувають. Адже ця жінка була однією з перших, хто показав світу всю красу та неповторність цього виду спорту.
Життя на все має свої розрахунки і під плином часу змінюється багато. Відходять в минуле події, люди, їх досягнення, але це не означає, що про них не пам’ятають. Художню гімнастку Олену Бірюк навіть через десятки років після того, як вона покинула великий спорт, не забувають. Адже ця жінка була однією з перших, хто показав світу всю красу та неповторність цього виду спорту.
Про спортивне життя Олени Василівни можна говорити безперервно годинами. Вона — 12-разова абсолютна чемпіонка України з художньої гімнастики (1950, 1952-1955, 1957-1958, 1960-1964 роки), чотириразова чемпіонка СРСР (1956-1958,1963 роки), а також перша українська та одна із перших радянських “художниць”, яка отримала звання заслуженого майстра спорту в 1964 році.
Мало хто знає, що родом Олена Бірюк із Хмельниччини. Народилася майбутня рекордсменка у селі Мала Стружка Новоушицького району. Після народження її батьки майже одразу переїхали на Урал. Там росла та виховувалась Олена. Закінчивши школу, дівчина вступила в Свердловський фізкультурний технікум. Там вона почала активно займатися гімнастикою, щоправда, спортивною, бо художня лишень починала розвиватися.
В одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю Олена Василівна пригадала, що тренувань чекала з особливим нетерпінням, навіть у спортивну форму вмудрялася переодягатися під час уроку під партою, щоб не витрачати часу на перерві, й одразу ж бігла в зал. Тому технікум вона закінчила не лише з червоним дипломом, але й з першим розрядом зі спортивної гімнастики. Це було в 1950 році.
Наступні чотири роки Олена хотіла провести в одному з найпрестижніших спортивних вузів країни — в Російському державному університеті фізичної культури, спорту і туризму в Москві, але доля розпорядилась інакше. Їй рекомендують Київський інститут фізкультури і вона переїжджає до української столиці, де мешкає й нині. У виші молода спортсменка знайомиться з людьми, які зіграли вирішальну роль у її кар’єрі. Одним із них був завідувач кафедри Іван Бражник. Саме з його легкої руки художня гімнастика, після появи в Москві та Ленінграді, почала розвиватися в Україні. Бражнику вдалося переконати тренера Валентину Зінченко змінити свій профіль зі спортивного на художній, а тому її по праву називають однією з заснов-ниць художньої гімнастики в Україні.
Наша героїня вперше дебютувала в цьому виді спорту ще в технікумі. Міській свердловській команді “художниць” не вистачало двох спортсменок для участі в першому чемпіонаті Російської Республіки в 1949 році. Виступивши на ньому, Олена повернулася до попередніх тренувань. Але на першому курсі інституту дівчину знову навернули в художню гімнастику і їй знову довелося латати дірки в кадрах. Збірна “художниць” Києва готувалася до чемпіонату України 1950 року. Новенькій довелося не легко, але яким був подив усіх, коли вона спочатку виграла столичну, а потім і національну першості, на останній обійшовши дворазову чемпіонку Лідію Сільченко. З перших днів у новій команді наставницями Олени стали Т.Воліна і Н.Сележинська, а згодом і В.Зінченко.
У 1954 році Олена Бірюк отримала диплом та почала працювати викладачем на факультеті фізичного виховання Київського політехнічного інституту. В перервах між заняттями займалася сама, а ввечері йшла на основне тренування. Такий насичений графік приніс результат уже через рік. У 1955 році Олена Василівна стала майстром спорту, при цьому уже маючи статус п’ятиразової чемпіонки країни. Ще за рік здобула золото чемпіонату СРСР. Останню — четверту для себе радянську першість Олена виграла в 31 рік.
З середини 1950-х років Радянський Союз почав активно просувати художню гімнастику на Захід. До популяризації активно залучали спортсменок, які влаштовували показові виступи. Однією з них була і Бірюк, яка виступала в Західній Німеччині, Франції, Бельгії, Албанії та багатьох інших країнах.
Також Олена Василівна була режисером-постановником масово-гімнастичних програм, проводила уроки з ритмічної гімнастики на телебаченні. Неодноразово була голов-ним суддею кубків і чемпіонатів СРСР. Ще колишня спортсменка є кандидатом педагогічних наук. З-під її руки вийшло кілька книг по художній гімнастиці, які перекладені іноземними мовами, та більше півтори сотні наукових праць. Має медаль “За трудову доблесть” та орден “Знак пошани”.
Підготувала Ольга Цимбалюк