Він народився справжнім богатирем. Акушерка, яка приймала в матері пологи, одразу вигукнула: “Який славний хлопчик”. Так його й нарікли Словяном — рідкісним, але дуже милозвучним ім’ям. Тепер його величають Словяном Ільковичем… Мабуть, наші читачі здогадались, про кого далі йтиме мова. Так, сьогодні кава зі Словяном Воронецьким — депутатом Хмельницької міськради трьох скликань, начальником управління праці та соціального захисту населення, кандидатом сільськогосподарських наук та заслуженим працівником соціальної сфери. А головне — з людиною світлої душі та великим серцем, яка впевнена, що чим більше нести людям добра, тим більше воно до тебе повертається.
— Словяне Ільковичу, кажуть, якщо Бог хоче зробити людину успішною, то веде її найважчою дорогою, тому що легких шляхів до успіху не буває. Ви — відома й шанована людина в місті, очолюєте одне з найпотужніших управлінь, депутат міськради трьох скликань, батько трьох дітей. Яким був ваш шлях до успіху?
— Я народився в селі Нестерівці Дунаєвецького району. Ріс без батька. На матері трималися двір, город, господарство, діти — я і сестра. Будучи мудрою від природи жінкою, мама не вірила, що в достатку можна прожити, заробляючи сільською працею. Але, схоже, вона знала щось важливіше: на чому тримається світ. Тож змалку привчала нас до праці, власним прикладом виховувала нас добрими, чуйними та відповідальними людьми. І я з дитинства знаю, що таке важка селянська праця і ціна шматка хліба. З шести років пас худобу, у вісім справно працював на току, підгортаючи зерно, в десять ходив з матір’ю на ферму вручну доїти корів, а в дванадцять працював помічником тракториста: на толоку затягував стогомет і подавав на скирту солому. В мене це навіть краще виходило, ніж у дорослих дядьків, бо дуже старався. Так що з тією материною наукою йду по життю і нині.
— Перші зароблені гроші на що витратили?
— Платили тоді в колгоспі небагато, а дітям у літню пору й того менше. Але грошей вистачало, щоб мати купила мені костюма до школи, новий ранець і взуття. Щоправда, дуже хотілося велосипеда, щоб не бігати за хлопцями і просити покататися. Але бачив, як матері важко, то й віддавав їй весь свій заробіток. А велосипеда я сам собі змайстрував зі старого, якого віддав мені дядько.
— Ким мріяли стати в дитинстві?
— Я завжди прислухався до думки матері, а вона хотіла, щоб я працював біля землі. Тож після школи вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського технікуму. Потім два роки служив в армії, пройшов справжню школу мужності. Завдяки фізичним навантаженням моє тіло стало сильнішим, моральні випробування загартували волю і віру в свої сили, взаємопідтримка кожного армійця дисциплінувала, гартувала характер, давала внутрішній бойовий стержень, вчила тримати слово і бути з усіма на рівних. Додому повернувся в званні старшини. Того ж року вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. То була велика радість і свого роду іспит сумління.
— А яким був студент вишу Словян Воронецький?
— Материна наука та армія далися взнаки. Вчився сумлінно, був старостою курсу, жив у гуртожитку. До речі, варив такий смачний борщ, що навіть дівчата збігалися на той аромат і просили рецепт. Це в мене від матері, вона була знаною в селі господинею, без її допомоги жодне весілля не обходилось. Було таке, що й на півтисячі людей готувала. А взагалі студентське життя — це, мабуть, найкраща пора юності. Кожного літа їздили на роботи — були тоді такі студентські будівельні загони. Після третього курсу навіть у Казахстані працювали. Тоді й отримав свою першу державну нагороду — орден “Знак пошани”. Для студента то була непересічна подія, стимул бути завжди попереду, якщо за щось брався, то робив найкраще.
Після закінчення інституту професор Алєксєєва запропонувала мені очолити науково-виробничу систему “Гречка” в колгоспі “Комунар” (сьогодні ВАТ “Проскурів”).
— Тож про гречку знаєте геть усе?
— Це унікальна культура, яка може рости навіть на бідних землях. Тоді ми майже вдвічі збільшили її урожайність. І саме тоді я написав наукову роботу і захистив ди-сертацію, здобувши звання кандидата сільськогосподарських наук. Потім працював першим заступником голови правління з організації сільськогосподарського виробництва, займався вирішенням питань трудових відносин і соціального захисту працівників агрофірми. Згодом протягом десяти років очолював дочірнє підприємство агрофірми “Проскурів-хліб” і можу впевнено сказати, що в гарячій печі з холодною душею хліб не спечеш. З цією простою і водночас мудрою істиною я йшов далі. Здобув другу вищу освіту — вже економічну, потім навчався в академії державного управління при президентові України. У 2006 році мене обрали депутатом Хмельницької міської ради, а згодом призначили начальником управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.
— Це ж зовсім інша сфера діяльності.
— Інша, але я мав досвід, працюючи керівником на різних посадах, і то був міцний фундамент, а методи мої прості: повага до людей і вміння почути думку кожного. А ось амбіції зашкалювали. Найпотужнішим управлінням соцпраці на той момент було Кам’янець-Подільське. Я пос-тавив собі мету вивести наше управління на перші позиції, щоб люди відчули, що є така служба. І мені це вдалося.
— Але ж людина з позицією, з ініціативою завжди має, з одного боку, авторитет, а з іншого — критику.
— Це — аксіома життя, але внутрішні переконання і людські цінності завжди залишалися і залишаються для мене непохитними. Для мене — це віра у слово Боже, я читаю Біблію і крізь призму Святого Письма дивлюся на всі процеси у сфері управління.
— Жорстким буваєте?
— Знаєте, є така народна приказка: будеш солодким — злижуть, а гірким — сплюють. Дисципліна — один із головних чинників успіху. Я — вимогливий керівник і до своїх підлеглих, а в мене їх понад три сотні, і до себе самого. Це як в сім’ї: дітей виховуєш власним прикладом. Тому головні принципи в роботі — професійність, порядність, чесність та відповідальність.
— Але ж ви працюєте не лише з підлеглими?
— Так. Є ще громада. У місті понад 80 тисяч пенсіонерів різних статусів. 25 тисяч тільки інвалідів, а ще чорнобильці, афганці, багатодітні родини, які потребують допомоги. Я дуже добре їх розумію, бо й сам виріс у бідній сім’ї і добре знаю, що таке “немає”. Тому завжди ставлю себе на їхнє місце, намагаюсь завжди допомогти. І міський голова Олександр Симчишин показує в цьому приклад.
Торік сім тисяч продуктових наборів отримали малозахищені родини. Не думаю, що в інших містах така допомога надається. Більше 30 мільйонів міськрада виділила матеріальної допомоги для тих, хто її конче потребував. Сьогодні наш мер дуже велику підтримку надає людям, бо розуміє, що звертаються вони за поміччю не з добра.
До речі, в Хмельницькому — найпотужніша в Україні соціальна сфера. Маємо реабілітаційний центр “Берег надії” у Головчинцях, де за кошти міського бюджету вже оздоровили понад п’ять тисяч інвалідів та ветеранів АТО з родинами, соціальний центр “Промінь надії”, де мають прихисток і харчування понад півсотні безхатченків та тих, хто опинився у важкій життєвій ситуації. Нині добудовуємо там ще шість кімнат на 18 ліжок. Є в нас і соціальний готель для людей, які потрапили в скруту. На базі територіального центру соціального обслуговування нині будується ще один соціальний будинок для тимчасового перебування пенсіонерів.
Має місто унікальний заклад на вулиці Трембовецької — центр соціальної реабілітації для дітей-інвалідів “Школа життя”, другий рік діє “Університет третього віку”, де на 15 факультетах навчаються 800 студентів-пенсіонерів, та інші соціальні заклади, на утримання яких міськрада виділяє понад 20 мільйонів гривень у рік.
— А як вдається поєднувати роботу з депутатством?
— Це вже стиль життя — служити людям і вони це відчувають: втретє довірили мені представляти свої інтереси в міськраді. Це округ №21 — мікрорайон Ружична, де не було ні заасфальтованих доріг, ні освітлення. За останні чотири роки там усе це з’явилось і навіть запрацював дитячий садок. Це, до речі, був перший об’єкт, збудований з ініціативи Олександра Симчишина на посаді міського голови. Коли його обрали хмельничани, він пообіцяв людям, що буде в Ружичній дитсадок і за дев’ять місяців його збудували!
— Пам’ятаю часи, коли сесійні засідання міськради тривали до пізнього вечора, а зараз депутати голосують злагоджено, швидко і майже ніколи немає якогось протистояння, хоча до дипкорпусу входять депутати від різних політичних сил.
— Скажу відверто, такого потужного керівника, як Олександр Симчишин, у місті ще не було. Він організував роботу так, що в раді політика не домінує. Є спільний інтерес — зробити місто комфортним для життя і в цьому наші погляди збігаються. А ще депутати продуктивно працюють у постійних комісіях, ретельно вивчаючи всі питання, які виносяться на розгляд сесії, тому спірних питань практично немає.
— Будете балотуватися вчетверте?
— Буду, бо за три каденції ті люди, які мене делегували в депутати, вже стали великою родиною. А родині потрібно допомагати.
— А як відпочиваєте?
— Насправді часу майже немає, але я багато читаю, здебільшого або спеціалізовану літературу та законодавство, або газети, щось історичне й політичне. Кожну вільну хвилину намагаюся бути з сім’єю. Люблю рибалити, ходити по гриби, це захоплення ще з дитинства. Почав активно займатися спортом і відчуваю себе в гарній формі.
— Про що мрієте?
— Зараз, мабуть, у нас, українців, одна мрія: щоб припинилася війна на Сході і не гинули наші бійці, не ставали сиротами діти. А ще мрію, щоб життя в Україні стало кращим, щоб на керівні державні посади приходили професіонали, совісні і порядні люди. Маємо спільно творити добро — це найвища моральна цінність, на якій тримається світ.
— Дякую за розмову.
Лариса Світловська