Наш Хмельницький

Обличчя Майдану: портрети не з уяви

Персональна виставка світлин «Революція гідності: погляд серцем»   відомої української фотохудожниці Мирослави Безман, яка 17 лютого відкрилась у Хмельницькому музеї-студії фотомистецтва,це мистецька ретроспектива реальних подій, які 8 років тому стали найважливішою подією новітньої історії України, стали  червоною лінією  неперетину для будь-якої української влади, яка забажає повернути назад курс України.

Виставку  в нашому місті організовано  при сприянні департаменту культури і туризму Хмельницької міськради   та Національного музею Революції Гідності. ЇЇ перші відвідувачі – звісно, майданівці, волонтери, ті, хто безпосередньо був причетний до подій на столичному Майдані.

Мирослава, яка з перших днів Майдану була волонтеркою, і щодня працювала й з фотокамерою, була серед тих перших українських митців, які творили літопис Майдану. Фотооб’єктив не обманеш,  це своєрідний детектор правди, і  кожна зафіксована мить – це реальність. Реальністю для Мирослави стали люди,  прості майданівці, яких вона знімала, і цих світлин – сотні. Сотні облич простих  людей, які творили історію, і навіть нині,  на відстані часу, який минув після Майдану, продовжують вражати. Вони різного віку, різного соціального стану і досвіду, і на Майдан прийшли кожен із власного життя,  щоб боронити, ні, не статки, а боронити Україну.

Авторка виставки за першою професією – політолог, за другою – фотохудожник,  її  персональні виставки, зокрема,  майданівські, експонувались не лише в різних містах України, а й за кордоном, зокрема в Італії та Ірландії. Про свою експозицію Мирослава розповіла: «Це не окремі роботи, вони не можуть бути вирвані з контексту. Моє завдання було, щоб люди так побачили події, як я бачила. Я не давала оцінки подіям, а дала можливість глядачу  доторкнутись до минулого,  в якому кожна мить – правда. Коли Майдан переживав особливо драматичні моменти, коли емоції  зашкалювало, я на якусь мить відсторонювалася, але потім знову продовжувала знімати». У портретній майданівській галереї  є всім відомі, упізнавані обличчя. Ось Сергій Нігоян, з яким Мирослава була знайома особисто: «Коли я Сергія фотографувала, бо в  нього якесь особливе, біблейське обличчя, пам’ятаю, попросила зняти шапку. Він поспіхом зняв, йому процедура зйомок не подобалась, він квапився, але потім годував мене борщем і бігав по всьому Майдану, шукав хліба до того борщу. Ось такі дрібні деталі потрапляють у серце і залишаються там назавжди. Тому моя виставка – це погляд серцем».

Пані Мирославо, а як реагують на  українські події: Майдан, війну, агресію Росії   за кордоном,  у  країнах, де Ви були з виставкою? Світ нарешті відкрив для себе Україну, розуміє її?

– Я не думаю, що світ до нас відкритий і зараз. Світ  дуже комерційний, залежний від власної вигоди і власних грошей. І людей, які насправді це пропускають крізь серце, дуже мало. В експозиції є ось портрет майже 90-річної  пані Марії, колишньої ув’язненої сталінських таборів. Вона виступала зі сцени Майдану і сказала таку річ: «Діточки, не вірте, що ось зараз Захід  вам допоможе. Якби ви знали, як ми чекали допомоги Заходу в 33-ому, в 37-ому  роках! А в 1917-ому? Цієї допомоги не було». Тому, ми, свідомі українці,  маємо працювати, маємо роз’яснювати, відкривати правду. Насамперед – правду про Росію, про антиукраїнську суть всього, що вона сюди несла.   Кажу це і як політолог, і як митець. Адже до подій на Майдані в нас коїлися огидні, жахливіречі! Пригадую, ішов якийсь російський фільм в кінотеатрі (українські в наших кінотеатрах тоді й не демонструвались!), і в точці «золотого перетину» розташовані дві кульки, жовта і блакитна. Іось головний герой рухається по діагоналі і пихає ногою ці кульки,  вони розлітаються навсібіч. Ви  розумієте, який це посил? Або в мультику російському я бачила, як на хатці Баби Яги  і розбійників, тобто негативних персонажів, намальовано український тризуб. І ці речі транслювались безборонно в Україні! Вони й  досі  вклинювалися і  в наш інформаційний простір через соцмережі, лояльні до Росії телеканали. І ми, суспільство, маємо відслідковуватице, маємо не спати, якщо «сплять»  відповідні державні органи. І ми змінюємося. Люди багато чого переусвідомили. Усвідомили, що  Росія –  це не матрьошки, валянки і балалайки, це  ворожий чобіт на нашій землі , це «гради», це загиблі воїни українські.  Парадокс: чим довше триває оце протистояння, тим більш патріотичним  стає українець. І яхочу подякувати кожному українцю, який стояв на Майдані. Бо разом ми захистили Україну. І якби ми всі не вийшли тоді, не відомо, де якою була б Україна зараз, можливо, як Білорусь? Невідомо, якою мовою розмовляли б наші діти. І тому я точно знаю, що ми не маємо права допускати думки, що Небесна Сотня загинула намарне. Україна змінюється. Змінюється з іржавим скреготом, поступово, болісно, але  такою і є ціна свободи, гідності, і цей шлях ми мусимо пройти, аби ніколи не опинитися в рабстві».

 «Я упізнала свій  палац Жовтневий. Ми, добровольці його врятували, бо він  мав згоріти, як Будинок профспілок, –  ділиться  враженнями  майданівка, волонтерка  Любов Габрух.  –  Пригадую, як ми два дні були в полоні «Беркута». Я  пенсіонерка, була кухаркою, готувала їжу для майданівців. Я і плачу, коли все згадую, і щаслива, що з такими людьми  довелось бути.  Моє життя Майдан змінив. Я з того часу  волонтерка. У складі  волонтерської групи «Яворина» їздимо на схід, возимо провізію нашим добровольцям».

Відомий виконавець авторської пісні Ігор Білий  на Майдані  був ще з 20 листопада 2013 року, саме відбувався  фестиваль патріотичної пісні  «Рутенія». Особливо вразило 1 грудня. «Коли побачив море людей скрізь: майдан – забитий, всі вулиці – забиті людьми. І я тоді відчув: ми нація, ми не маємо рабства в душі.  Ми не москалі, яким треба або хан, або цар. І що він робить, їх не цікавить. Пам’ятаю, коли на нашому Майдані виступав «Океан Ельзи», весь антимайдан  спустошився – звідти всі прийшли до нас, слухати.  Ось так  ми анти майдан ліквідовували», –  згадує співак.

«Щоразу, коли я проходжу біля стели на нашому майдані Незалежності, завжди шукаю ті знайомі очі, які бачив не раз в палатці «Свободи», в Жовтневому палаці. Я дякую, що ви відтворюєте  цю історію в світлинах, –  звернувся до авторки виставки  Олександр Чернієвич, майданівець,  доброволець, ветеран АТО/ООС і нинішній  голова Хмельницької районної ради. –  Бо на Майдані у кожного з нас була своя праця.   І ось ваша праця видима тепер, коли все стало історією, і кожен кадр переконує, що ми все робили правильно і ми – вільна нація, і ніколи не будемо терпіти будь-який гніт.  Вільного можна тільки знищити, і те нас знищити намагалися в 14-ому році.  І це триває на 9-ому році війни. Але, спілкуючись з нашими військовими, гуртуючись з простими українцями, які сьогодні готові ставати до лав ТрО, я розумію, що ми не дозволимо ворогу зробити те, що він хотів у 14-ому,  і хоче зараз. І будемо далі тримати нашу оборону, і працювати на своїй Богом даній землі».

«Як  учасник подій Майдану 18, 19, 20 лютого 2014 року, я дякую за цю виставку, за емоції, які відчуваю, –  поділився спогадами про пекельні дні лютого 2014 року  учасник Революції гідності, депутат обласної ради Анатолій Панчук.

 –  Найбільш хвилюючі ті, що найбільш болять. Це розстріл на Інститутській, це, як ми боронили людей, яких  калічила «беркутня» в  Маріїнському парку. Це загиблі наші герої, які лежали на холодній бруківці,  це поранені, які намагалися відповзти з тієї самої Інститутської, щоб їх недобили злочинці в погонах та російські  найманці. Але  Майдан –  це не лише жертви наших найкращих синів та доньок, не лише вбивства, а це – історії та долі простих українців, які приїхали звідусіль на Майдан, щоб  відстоювати краще життя для всіх. Тобто, Майдан – це також світлі спогади. Це – спогади про те, як українська  нація прокинулася, об’єдналася не за якоїсь власної вигоди, а поштовхом було те, що нас знову захотіли загнати до Росії. Це була спільнота величних людей. І ми продовжуємо залишатися такими. І це показує , як ми реагуємо й сьогодні на дії цього карлика, який сидить в Кремлі і думає, що може нас залякати. Ми спокійно готуємося до захисту своєї країни. І ми переможемо».

«Я була на столичному Майдані, хоч мої дітки тоді були зовсім крихітними. Я не могла  там не бути. Бо це – моя земля, це над усе. Це наша генетична, історична сутність, наша любов, якою пронизано все. Наша  любов  – це дух Майдану, це – основа державотворення,  і водночас величезна відповідальність захистити державу, захисти самих себе», –  сказала, вручаючи Мирославі Безман подяку від Хмельницького міського голови, керуюча справами  міськвиконкому, учасниця Революції Гідності Юлія Сабій.

Тетяна Слободянюк.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *