Дев’ята персональна виставка живописних полотен хмельничанина Олега Демка “Douzieme maison de la Lune (Місяць Дванадцятого дому)”, яка відкрита з 10 лютого в обласному художньому музеї, привабила не лище езотеричною таємничістю назви, а й особливим відчуттям плину часу, який митець передає через складні трансформації сенсів і знаків, загадковим поєднанням цілком реальних форм матеріального світу з багатовимірністю світу внутрішнього, сакрального, як виняткової території душі. Власне, й вислів “Місяць Дванадцятого дому” стосується, найтаємничішого, останнього 12 зодіакального знаку: суперечливого, заплутаного, це вмістилище невідомого, тобто, це найтаємніше наше альтер его, друге “я”. А природу речей можна збагнути, лише визволивши своє альтер его, тобто, через особисті духовні пошуки. І лише так людина потрапляє до скарбниці власних непізнаних талантів та можливостей. Такий лейтмотив монологу крізь полотна цього загадкового митця.
Виставка “Місяць Дванадцятого дому” — це, справді, монолог художника, і тому має другу назву “Виставка-автопортрет”. І насамперед власний досвід має на увазі митець, коли говорить: “Ми всі дуже складні, насправді, багатошарові, і, щоб досягти гармонії між світами, треба працювати над собою щодня”. За словами автора, намисто його особистого досвіду збиралось “із перлин і вовчих (гірких — Т.С.) ягід рік за роком”: сім років виставок не було за різних обставин. Багато тем були віднайдені з 1990-х років, з подорожей різними країнами і місцями духовної сили, зокрема двічі до Тибету, які відклалися в уяві і пам’яті строкатими миттєвостями, кольоровими акордами, аурою його чуттєвих надбань.
Пливу в потоках зелених струмків
За межами розметеного неба.
Я знов не я, я знову “альтер его”
Крізь пил дощів і крізь дощі віків.
Так писав у власних поезіях про відчуття світу і себе в ньому Олег Демко, ще навчаючись у Львівській національній академії мистецтв (1995-2001). Ці та інші поетичні рядки є тематичним авторським епіграфом виставки, і також характеризують особливості його поетичного живопису і здобутого життєвого досвіду. Стан внутрішньої свободи автор трансформує в полотна пізнішого періоду: “В потоці зеленого вітру” (2020). “Вільні в небесно-блакитному сяйві” (2014) та ін. Художник працює у різних жанрах живопису, ілюстративної графіки, займається педагогічною діяльністю. Його твори зберігаються в Українському культурному фонді (Київ), Чернівецькому і Хмельницькому художніх музеях, в галереях Польщі, в приватних колекціях за кордоном. Його сюжети— це мандри душі, котра вірить у вищі сили, які творять гармонію всесвіту і керують нашими вчинками, почуттям, намірами. Згадуючи юнацтво, коли, власне, почав свої мистецькі і сакральні пошуки, коли пробував себе і в малярстві, і в поезії, Олег Демко каже:
“Це розмаїття мистецьких форм, бо світ багатовимірний. Історія ж цього вірша і складна, і зрозуміла: юначе намагання відтворити деякі речі, які тоді ще не відкривалися. І ставалося так, що в моїй майстерні перегоряли освітлювальні прилади, якийсь задум не хотів втілюватися. Втручалися вищі сили. Вони завжди на нашій стороні. Просто є нерозуміння вищої волі, нерозуміння того, як з тобою розмовляють згори. І це — моє прагнення втілити в форму того, або тих, до кого ти звертаєшся”.
— У мистецькому середовищі постійно точаться дискусії, яким є, яким має бути сучасне українське мистецтво. А що думаєте Ви?
— Я думаю, у вищій точці вертикалі не має значення, яке мистецтво: українське, польське, інше. По-перше, зараз дуже стрімке життя, за вісім хвилин інформація обходить світ, і категорично виставляти межі: оце українське, а це ні, дуже важко. Врешті, є українці канадійські, є в Польщі, є українці, які живуть на сході. Ми схожі і ми — різні. А по-друге, мистецтво не буває сучасним або не сучасним. Просто, мистецтво або є, або його немає.
— Що художник вкладає в свої діалоги з людьми, зі світом?
— Художник передбачає свого глядача, але в діалог не вступає, він відтворює себе, через себе пропускає певну ідею, певний сенс. І коли я відтворюю те, що в мене входить ззовні, мені дуже важко передбачити, яку форму це матиме. Тому й виставка відбувається для того, щоб я побачив своїх глядачів і побачив свої твори в їхніх очах. Глядачі будуть дивитись на твори, а я — в їхні очі. І йти далі…
Тетяна Слободянюк