2022-й уже з перших днів заявив про себе, як рік, насичений активними подіями, очікуванням політичними відкриттів, очікуваних позачергових парламентських виборів, протистоянь, трансформацій та криз. Українське суспільство, розчарувавшись у “старих” політиках, популістських гаслах, усе прискіпливіше звертає увагу на нові політичні обличчя, на нових лідерів суспільної думки як регіонального, так і загальнонаціонального рівнів.
ГО “Форум нових політичних лідерів” ще з 2011 року збирає для дискусій та обміну ідеями, досвідом лідерів політичної думки, політтехнологів, PR-менеджерів, журналістів.
Спікером недавнього форуму був Хмельницький міський голова Олександр Симчишин, який в інтерв’ю журналісту та політологу Миколі Давидюку розповів про успіх міста Хмельницького, принципи відбору в команду Симчишина та про те, як змінила його посада мера, яким бачить власне політичне майбутнє.
Хмельничанам, які звикли до того, що “Хмельницький щодня новий”, цікаво буде дізнатися, як на загальнонаціональному тлі місто протягом останніх шести років йшло до успіху, до світового визнання, долаючи виклики часу та стереотипи минулого.
Ви найпопулярніший і найбільш підтримуваний мер міста. Якщо робити рейтинг мерів України, то саме Вас у Хмельницькому підтримують найбільше. З одного боку, це дуже круто, з іншого — такими були хіба що радянські рейтинги. В чому секрет цієї електоральної підтримки?
— Погоджуюсь: такий результат — це круто, це відчуття, що в попередні роки ти абсолютно правильно працював. Але вже ось рік нової каденції, після тих майже 87 набраних відсотків, я відчуваю десь і мінуси того всього: бо коли за тебе всі, вимоги до тебе зростають в рази. І якщо в 2016 році якась наша ініціатива: комунальна, культурна, спортивна — сприймались хмельничанами на “ура”, то зараз, коли ти робиш 10 таких ініціатив, це сприймається, як норма, мовляв, “ми це вже бачили”, “це звично”. Давай далі, давай ще щось… І в цьому є, звісно, складність. Якщо ж аналізувати цей результат виборів, він, я вважаю, унікальний, цікавий для політтехнологів і політологів. Бо я не проводив виборчу кампанію, реально не проводив! У мене не було ні білбордів, ні сітілайтів, ніяких плакатів, постерів, аудіо-, відеореклами. Я буквально десь за три дні до виборів записав звернення до мешканців, яке пішло по місцевих каналах, у соцмережі (я, в принципі, активний юзер Фейсбуку та Інстаграму, зараз вже Тік-Току), і це все. Реальна вартість моєї кампанії 100 тисяч гривень, це, власне, вся оплата продукції передвиборчої. Чому так? Тому що фактично 5 років до того я постійно максимально комунікував з громадою і показав, що за 5 років можна робити реальні зміни. Хмельницький з малоцікавого, сірого міста перетворився в місто живе, активне, драйвове. І коли місто перетворюється в живе, це одне: відремонтовані дороги, тротуари, проводяться фестивалі. Але головне — зробити ось це живе місто. Я говорив людям: “У мене є 5 років, я цих 5 років працюю разом з вами, ви оцінюєте результат, я викладаюсь, як на екзамені, і ви даєте мені оцінку в день виборів. Не буду вас ні в чому переконувати, агітувати, ви зробите висновок самі”. І це, дійсно, мало результат, тому що опоненти надміру “пішли” в рекламу, і коли люди порівнювали реальні результати і ту рекламу, вони зробили свій вибір. Це була перемога загалом проєкту “Команда Симчишина” до міської, районної, обласної рад.
Історія успіху, зроблена Вами в місті, стала своєрідним брендом. Що саме масштабувало цей успіх?
— Я бачив по частині хмельничан певне нейтральне ставлення до свого міста, тобто, мало людей говорили, що Хмельницький їм цікавий, що його люблять. І я для себе поставив перше завдання: ментально змінити хмельничан, змусити їх полюбити своє місто, навчити пишатися ним, переконатися, що вони всі є співвласниками міста. І другий момент — ментальність тих, хто приймає рішення: комунальників, бюджетників, чиновників. Бо, насправді, є багато класних, фахових людей, але вони свої знання спрямовують на те, аби знайти причини, щоб не виконувати поставлених завдань. Тобто, важиво змінити людину, яка приймає рішення, навчити, змусити її брати відповідальність і шукати шляхи вирішення проблем. І це вдається.
В одному з муніципальних щорічних опитувань, яке проводиться соціологічною групою “Рейтинг” на замовлення Міжнародного Республіканського Інституту (IRI), 83 відсотки хмельничан говорять, що пишаються своїм містом. Невелика частина, близько 5-10 відсотків, хоче виїхати з міста.Натомість Хмельницький зростає за кількістю населення міграційно.За приростом населення старше 18 років ми на першому місці серед обласних центрів. Маємо так само природний приріст.
Це результат того, що ми називаємо інвестицією в дітей. З 2016 року ми почали дуже активно будувати дитсадочки, школи, дитячі, спортивні майданчики. Я багатодітний батько, у мене троє синів, і я пам’ятаю звичайний дитсадок: дві кімнатки з маленьким санвузлом, розраховані на 20 дітей, а їх в групі 38-42. І це катастрофа, бо вони в одній кімнаті сплять, їдять, граються… В мене завжди було оце бажання поміняти цю ситуацію і будувати сучасні класні дитсадки, школи, щоб це, дійсно, було комфортно для дітей і для працівників. І ми щороку, як мінімум, один дитячий садочок будували, і це сприймалося на “ура” і тими, хто туди йшов, і дідусями з бабусями, які пам’ятали дитсадки своїх дітей. Це саме стосується шкіл: добудови, реконструкції, нові школи. Нещодавно ми на Миколая запустили нову, сучасну, найкращу в нашому регіоні початкову школу: зі стадіоном, з купою спортивних і дитячих майданчиків, під 300 одиниць комп’ютерної техніки на 800 дітей. І це все сприймається людьми дуже позитивно, бо це — інвестиція в дітей, в родину. Ми позбулися корупційних ризиків в освіті: будуючи щороку один-два садочки, добудовуючи, споруджуючи школи, ми позбулися черг, позбулися переважання попиту над пропозицією. З минулого року ми вже запустили в наших комунальних садочках ясла для малюків з 1,5-річного віку. До цього такі групи були лише в приватних закладах.
Хмельницький для мешканців інших міст у кінці 90-х асоціювався із знаменитим товчком. Вся Україна туди їздила на закупи. І це, за великим рахунком, було брендом міста. Що зараз є брендом Хмельницького?
— Власне, ринок нікуди не дівся, залишається дуже важливим сегментом міської економіки. Ринок сформував для Хмельницького дуже великий прошарок середнього класу. Реально це люди, які себе зробили, стали успішними, люди, які не були навантаженням для держави, не отримували ніяких соціальних виплат, тобто рівень їх патерналізму високий. Частина цих людей зароблені кошти інвестувала в комерційну нерухомість: торговельні центри, будівництво. За зданими збудованими метрами житла поступаємося лише Києву і Одесі. І зараз 5-6 років ми стабільно, хоч динаміка трохи й знижується, продовжуємо будувати. Все місто в будівельних кранах. І коли до нас приїжджають люди зі східних міст, вони дивуються: у них один-два крани на місто, у нас — 50-60! І в цьому, насправді, велика заслуга ринку, і, я вважаю, багато в чому в моєму успіху, в успіху моєї команди на виборах є частина участі ринку, тому що люди, які заробили свої кошти, вони є самодостатні, вони не продаються на виборах “за гречку, за лавочку”. Це не “заходить”, бо на ці маленькі матеріальні винагороди люди вже не реагують. До того ж, велика частина хмельничан їздить за кордон, розширює свій світогляд, знімає з себе шори, отримує нові знання, бачення цінностей. Коли в 2016 році ми писали стратегію розвитку міста, багато хто з експертів, урбаністів пропонували ринок якось відсторонити, мовляв, це минуле, треба рухатися далі. Я був проти: чому ми не можемо ринок залишити, як частину бренду? Це ж наша фішка свого часу! Так, її треба оновити, трансформувати, але не відмовлятися. Ринок — це 30-40 тисяч людей. І ми один з напрямків стратегії визначили як “Хмельницький — місто можливостей”, в тому числі і в бізнесі. І ринок для себе залишили. У нас навіть з’явилася ідея провести фестиваль на ринку, аби показати його по-сучасному. Коли ми робимо брендову продукцію, то на одній з поштівок є ота величезна ряба, картата сумка, символ ринку 90-х. Ці баули з товаром возили наші “човники”. З іншого боку, ми бачимо, що є об’єктивні процеси, особливо пандемія. Величезна кількість людей перейшли в інтернет-торгівлю, залишивши за собою на ринку приміщення складів, і продають їх через “Нову пошту” в національному, обласному масштабах. І ці приміщення таким чином працюють. Тобто, підприємливі люди здатні бути мобільними, реалізовувати себе в нових обставинах, залишаючи, в тому числі, своє місце на ринку. Я думаю, років через 3-4 ринок очікують кардинальніші рішення, тому що об’єктивно він втрачає економічну роль в загальній економіці міста, яку мав 10-20 років тому.
Чим зараз зацікавити туриста до Хмельницького? Раніше були масштабні базари. А як зараз виглядає місцевий патріотизм? Який його дух?
— Дійсно, ринок це не локація, ринок в Хмельницькому породив багато інших бізнесів. І в нас є багато успішних кейсів, коли людина торгувала на ринку, потім втомилася возити речі з Польщі, Китаю і Туреччини, сама стала виробником, створила робочі місця, почала платити податки.
В нас є бренд “Весільні сукні”, який реально є українським лідером з експорту весільних суконь, і є одним із світових лідерів. Вони потрапляють на виставки в Парижі, Лондоні, а починалося все з точки на ринку. Проста дівчина, яка торгувала цими сукнями, почала їх виробляти. Тобто, не можна ринок сприймати, як локацію для купівлі і продажу, це розгалужений бізнес, в якому історія успіху. І така галузь, як легка промисловість, яка нині успішно розвивається, почалася з ринку, з підпільних цехів, з підвалів. На фішка: відшкодовуємо хмельницьким виробникам 50 відсотків плати за участь у виставках. І коли я останній раз був на “Київ фешн”, Хмельницький там був, однозначно, “номером один”.
У нас є проєкт “Купуй хмельницьке”, і ми під цей проєкт об’єднуємо, кооперуємо виробників. Вони вже перестають конкурувати між собою за хмельницького споживача, а разом змагаються за регіонального, українського, іноземного споживача. І беремо участь і в українських виставках, і за кордоном. До прикладу, для наших весільників організували показ в Українському Домі в Парижі. На цей рік плануємо в Лондоні, де мали бути в 2020 році, але перешкодила пандемія. Так завойовуємо міжнародні ринки, веземо в Хмельницький валюту.
Щодо майбутнього: будуємо інфраструктуру — соціальну, дорожню, спортивну і т.д. І паралельно продовжуємо виховувати мешканців. Якщо про туризм — в нас немає старовинних архітектурних пам’яток на зразок замків, фортець, тому ми пішли шляхом подієвого туризму. На кожен вікенд (їх 52) організовуємо фестивальну програму, “підв’язуємо” до неї бізнес, заманюємо туриста під розвагу. Звісно, він приїжджає, витрачає тут кошти, які вкладаються через непрямі податки в міську економіку. В масштабних фестивалях у нас беруть участь до 20-30 тисяч людей. І в цьому плані ми конкурентні з іншими містами, зокрема й з-за кордону.
Окрема галузь інфраструктури — поводження із сміттям, і ми тут також є одними з лідерів в Україні. Ми так само рухаємося в спорті, створюємо інфраструктуру для всіх вікових категорій, набудували десятки майданчиків, вони завжди зайняті до пізнього вечора. І так будуємо здоровий спосіб життя.
Два роки поспіль ми виграємо міжнародний індекс легкості ведення бізнесу. Одна з методик — опитування самого бізнесу про комфортність для ведення тут справи, про взаємодію з місцевою владою, про ініціативи місцевої влади, про легкість реєстрації, про податки і т.д. До речі, в нас одні з найменших відсоткових ставок, ми це зробили у 2017 році. У нас навіть реально почали переєстровуватись з інших громад. А ми, в свою чергу, хочемо, аби бізнес у Хмельницькому розвивався. І це направду працює.
Які міста для Хмельницького є побратимами і орієнтирами? Від кого можете черпати ідеї, як було зі Львовом і Краковом, і в якийсь час Львів вийшов вперед за кількістю інновацій, розвитком інфраструктури, туризму, конкурентоспроможністю і т.д. Як у Хмельницькому?
— Ми маємо міста-побратими в дуже багатьох країнах, і ці зв’язки підтримуємо не за пам’ятними радянськими шаблонами, а намагаємося використовувати правильно. Коли ми розпочинаємо діалог з містом, одразу кажемо: ми хочемо комунікувати. Якщо вас цікавить підписання якоїсь там формальної угоди, ми можемо спокійно обійтися без неї. Для чого мати угоду? Щоб їздити один до одного на День міста, випити по чарці? Це не цікаво. Нас цікавить предметна, змістовна співпраця. І ми маємо хорошу комунікацію з польськими містами, до прикладу. І я не скажу, що в нас є міста-орієнтири, але є ті, з якими ми максимально обмінюємося досвідом. Коли почалася пандемія, до прикладу, з Любліном ми обмінювалися своїми діями. Бувало так, що вони навіть скидали нам свої протоколи з введення карантинних заходів. Адже в березні 2020 року ніхто реально не розумів, як жити в таких обставинах, в тій тотальній дезорієнтації. Так само комунікували, звісно, з українськими містами. Але й були Люблін, Жешув, зараз Ченстохова. Маємо хорошу комунікацію з турецьким містом Айдин Ефлер, маємо китайське місто Шицзячжуан, надзвичайно цікаве в частині ІТ-програмування, інновацій, маємо узбецьке місто Наманган, яке є одним з лідерів легкої промисловості, там своя бавовна, дуже дешева сировина, енергоносії.А в нас розвивається швейна галузь, зокрема. Тобто, намагаємося ці відносини використовувати для себе з користю, підходимо до них прагматично: обмін бізнес-делегаціями, спільні контракти, освітянські делегації, культурний, спортивний обміни і т.д. Від такої комунікації є користь, бо ми бачимо їхні успіхи, але паралельно бачимо й недоліки.
Про вашу команду. Які принципи відбору “Команди Симчишина” для людей, які хочуть драйву, хочуть щось змінити, збудувати?
— Я завжди збирав людей, які хочуть змін. Коли перший раз ішов на посаду, у мене гасло було про зміни, і за 5 років ми реально показали, що ці зміни можливі. Процес формування команди — це, насправді, дуже тонка менеджерська, управлінська річ, цей процес ніколи не закінчується для мене. Команду я формую постійно. На жаль, чимало людей, з якими ми пройшли певний шлях, втомлюються, вигорають, їх не вдається перезавантажити. Для мене, як людини спортивної натури (досі граю за збірну мерів України), команда — це як 11 гравців на полі, де кожен має розуміти, що він робить. У команді є той, хто забиває 15 голів за сезон і отримує Золотий м’яч, і є той, хто стоїть на воротах і 90 відсотків сезону команду витягує, але потім допускає один ляп, і його всі рвуть по повній програмі. Але без цього всього не можлива команда. Тобто, є ті, хто збирає зірки, і ті, хто робить “чорну” роботу. Але, знову ж таки, один без одного вони не можуть існувати. От десь так я команду й формую. Це люди з бажанням, з мотивацією, із завзяттям, люди, які не втомлюються, які не йдуть на роботу, аби просто її виконувати. Не важливо, чи твій день триває 8 годин, чи 12, важливо, щоб ти дав результат. Прив’язка до робочого часу в чиновницькому середовищі, насправді, шкодить, бо людина просто відсиджує, а результату немає. І люди моєї команди, насправді, ті, хто не боїться брати на себе відповідальність. Це було дуже складно, особливо з тими, кого я залишив, але ті, що й зараз в команді, це ті, хто розуміє правила команди. Плюс — це люди не пасивні, які не живуть за принципом “ініціатива карається”, за зразком: я прийшов на нараду, тихенько відсидів, мене не зачепили, робочий день чи тиждень пройшов, і добре. Я вимагаю говорити, відкриватись, пропонуватись, і це працює, бо тепер, на шостому році, все більше справ робиться без мого прямого втручання. Тобто, є вже частина управлінців середньої ланки, які можуть організувати дію, подію, вирішити проблему, просто зробивши це, і мене потім лише проінформувати. І це круто. Ініціативність, мотивація і відповідальність — люди з такими якостями працюють зі мною і будуть працювати далі. Тим, хто хоче доєднуватись, ми завжди раді, відкриті, бо ми не є якимось закритим клубом. Втім, звичайно, не всі відбір проходять.
Ви мер обласного міста, і це вже політика, це національна арена. Є у Вас особисті принципи роботи в політиці? Вони ті ж, чи змінилися?
— Погоджуюсь, посада міського голови не лише управлінська, менеджерська, а й політична. Тому що мусиш бути частиною всіх тих процесів, які є місцевими, і маєш в них лідирувати, маєш бути в топі й на регіональному рівні, для того, щоб впливати на процеси, і апріорі ти є частиною загальнодержавного політичного процесу. Основних своїх принципів, які я для себе сформував, коли ще ставав депутатом міської ради в 29 років, я намагаюсь дотримуватись.
З іншого боку, буде неправдою, якщо скажу, що влада людину не змінює. Я також змінився, отримавши владу, побачивши, відчувши її зсередини, але основні свої принципи не змінив. І цим, насправді, пишаюся. Мої головні принципи: ніколи не шкодую про прийняті рішення, не боюся приймати рішення. Звичайно, приймаючи їх, я аналізую, бачу причину, зважаю на наслідки, але вмію приймати різкі, кардинальні рішення, і дуже сподіваюсь, що так, власне, і буде далі. І не боюсь відповідальності, не уникаю її, бо розумію, що рано чи пізно вона тебе наздожене, і тобі доведеться приймати це рішення. Краще зробити це зараз, зберегти позицію, ніж потім її програти. Це речі, які для мене в політиці дуже важливі. І ще: я ніколи не під кого не лягаю, завжди тримаю власну позицію. Вже дуже багато змінилося голів адміністрацій, народних депутатів на нашій території, але вони всі знають, що найкращі відносини зі мною — ділові і зрозумілі. Всі це знають, і на цьому фоні вдається знаходити нормальний діалог.
Наскільки лідерство важливе для міського голови, для команди? Та й Хмельницький — це також історія про лідерство. Історія лідерства, як принципу, у Вашому житті існує?
— Насправді, я впевнений, що лідери є рушіями суспільно-політичного процесу. Звісно, це дискусія, і багато є різних теорій стосовно рушіїв, але я вважаю, що світом рухають лідери. І можна мати набагато нижчі висхідні позиції, але за рахунок лідерства, яке ти вмієш передати команді, завдяки здатності на лідерстві організувати міську громаду, ти можеш досягати великих вершин.
Я вважаю себе лідером як для команди, так і для своєї громади, і впевнений, що саме лідерство дає нам можливість робити ті зміни, які ми робимо. Коли є лідер, ростуть всі інші від нього, і тоді команда досягає результатів. Лідери роблять реформи, будують країни, лідери однозначно творять майбутнє в усіх сферах.
На завершення: Симчишин піде у Верховну Раду?
— Мені часто таке питання задають. І, чесно кажучи, я міг на останніх виборах балотуватись до парламенту, але я не хочу бути “серед меблів” у залі Верховної Ради чи кнопконатискачем. Я готовий заходити в парламент, якщо це буде велика фракція, здатна впливати на політику. Об’єктивно, якщо ти один на 423 депутати, як зараз, або на 450, як то мало бути, і ти ні що впливати не будеш, тому що не будеш із кимось, з їхніми принципами, хіба це дасть результат? Тобто, важливо завести своїх, свою команду, умовно 40, 50, 70 людей, тоді ти — суб’єкт того всього процесу, тоді ти реальний голова фракції, і це цікавить. З іншого боку, мені було б набагато цікавіше працювати в Кабміні і так показати лідерство, власне, в управлінській роботі. Бо законотворча діяльність, звісно, цікава, надзвичайно важлива, в парламенті знаходиться серце політики, але мені більше подобається результат, процес.
Я порівнюю себе, працюючи в свій час в обласній адміністрації, і на посаді вже міського голови: мені набагато цікавіше працювати міським головою. Тому що тут ти в процесі, ти тут будуєш, ти тут бачиш, як ця цеглинка лягає на цеглинку, і бачиш кінцевий результат. І отримуєш від цього кайф. Тому, чесно кажучи, в мене є амбіція така, а далі — життя покаже. Все в наших руках.
Підготувала Тетяна Русанівська