Міжнародний музичний фестиваль “Камерфест”, який уже вдванадцяте відбувся в обласній філармонії, став наймасштабнішою подією мистецької осені. В програмах усіх “Камерфестів” незмінними учасниками були філармонійні камерний і академічний симфонічний оркестри під орудою наших головних диригентів Сергія Леонова, Тараса Мартиника і Олександра Драгана, а також їх колег з різних країн світу. Традиційно враженнями про мистецькі події активно діляться глядачі, журналісти. А якою побачили фестивальну палітру її безпосередні творці — музиканти? Про це в розмові з художнім керівником академічного симфонічного оркестру, музикантом, лауреатом міжнародних конкурсів Тарасом Маликом.
— Як художній керівник оркестру, Ви безпосередньо берете участь у підготовці фестивальних програм, виборі учасників. Що для вас найважливіше у “Камерфесті”, як для митця?
— Головна ознака фестивалів — мистецька якість. Є вже міжнародний фан-клуб “Камерфесту”, це диригенти і солісти, з якими ми регулярно спілкуємося, і які із задоволенням відгукуються на наші запрошення. Бо коли хтось приїздить вперше, це може бути якась випадковість, а коли вдруге-втретє, це закономірність, значить, не розчаровуємо. Особливо це відчувають диригенти, тому що вони люблять працювати з різними колективами музикантів. Інший оркестр — це як інший інструмент, інше звучання за барвами, за характером. І для диригента це важливо. Можливо, наші музиканти не мають такої професійної накачки, як в європейських оркестрах, але є просто шалена самовіддача… І ця самовіддача, жертовність певною мірою навіть компенсує якісь професійні неточності. А для музиканта, для його самооцінки це дуже важливо. Це така характерна особливість нашого оркестру, колективний дух, коли понад силу хочеться стрибнути вище голови, вище своїх можливостей. І це вдається.
— Але це вимагає колосальних зусиль і від диригента?
— Так, це взаємозв’язок, обмін енергіями. А оркестрові музиканти дуже …гнучкі люди. Це одна з особливих рис професії. Коли невідомий диригент приходить на першу репетицію, в музикантів іде певне сканування: хто це, як орієнтується, як диригує? До речі, оркестру потрібні зміни диригентів, бо коли музиканти працюють з одним довгий період часу, з’являється звикання, рутинність, а коли приходить нова людина, особливо досвідчений диригент, із статусом, чи іноземець, це завжди інша школа, манера, інша концентрація, акценти — і починається нове налаштування. І твір, який виконувався безліч разів, відкривається по-іншому. Коли музикант потрапляє у цей вир емоцій, піднесення, він приходить на репетицію о 7-ій ранку і відпрацьовує свою партію. А після репетиції оркестранти довго не розходяться, обговорюють різні нюанси. Цей градус горіння дуже важливий.
— Чим вам, як музиканту, запам’ятався 12-ий “Камерфест”?
— Він особливий вже у зв’язку з тим, що через попередній карантин був дещо відтермінований, бо традиційно камерфести у нас відбуваються ранньою весною. І ось цей мистецький вакуум, який був і в світі, і в нас, десь зіграв на тому, що нам вдалося, по-перше, запросити дуже хороших музикантів. По-друге, інтерес до самого заходу буз активний, бо люди скучили за фестивальним мистецтвом такого рівня. І при плануванні 12-го фесту ми робили ставку на те, щоб залучити, по-перше, музикантів, які вже є нашими друзями, виступали тут, як-от диригент із Швейцарії Марко Мюллер, він вже втретє побував у нас. Це київський квартет саксофоністів, їх навіть назвали улюбленцями хмельничан, кожен їх приїзд – це гарантований успіх. Це й Михайло Вігула, гітарист з Угорщини, який також вже втретє приїздив на “Камерфест”. Яка основна ідея фестивалю? Попри його міжнародний статус, це – популяризація української музики, національного мистецтва як у нас, так і за кордоном. І впродовж усіх 12 фестивалів нам вдалося дотриматись цієї тенденції. Відбувалися авторські концерти видатних наших сучасних композиторів Ігоря Щербакова, Мирослава Скорика, Богдани Фроляк, Олександра Козаренка, до речі, мого консерваторського викладача, і це щастя, що вони виступали у нас і як музиканти. У 12-ому фестивалі такою гостею була відома композиторка, піаністка з Києва Ірина Алексійчук, наша землячка, хмельничанка. Відбувся дуже цікавий, неординарний її концерт з хмельницькими виконавцями. Знаєте, легко продати і менеджерувати концерти легкого, розважального напрямку, а ми постійно робимо акцент на академічній музиці, і це головне завдання не лише фестивалю, а й нашої філармонії в цілому: робити такий продукт, який би змушував людей думати, щоб глядач приходив не як на дискотеку, а розвивався, мислив: що це було? про що? чому зачепило?
— Обласна філармонія все частіше має спільні заходи з міською культурою, в тому числі й масштабні проєкти…
— Так, ми не ділимо: обласні, міські колективи. За всю історію високе мистецтво завжди хтось підтримував. Не було б меценатів, не було б, можливо, Гайдна, Моцарта, Чайковського і ряду інших геніальних митців. Високу культуру потрібно підтримувати. І дуже приємно, що є діалог з міською владою, зокрема, з міським головою Олександром Симчишиним, який часто буває на наших концертах, зокрема й на “Камерфестах”, так само й начальник міського управління культури Артем Ромасюков. А з міськими колективами у нас немало успішних програм. Та й будемо відвертими: основний філармонійний глядач — це місто.
— Ви талановитий флейтист, в юначому віці стали лауреатом міжнародних, всеукраїнських конкурсів, маєте нагороди. Існує думка, що інструмент і його господар схожі між собою. Флейту називають найліричнішим інструментом. Ви романтик?
— Флейта у моєму житті з’явилась, як я тоді думав, випадково. Я родом з міста Красне, це Львівщина. У нашій творчій, але аматорській родині професійних музикантів не було, і я довгенько вмовляв маму записати мене до музичної школи на скрипку. Бо дідусь грав на скрипці. Однак в філії нашої музичної школи не було скрипаля викладача, потрібно було їздити в сусіднє селище. Але був чудовий викладач з класу флейти, молодий випускник консерваторії. Він зіграв “Скерцо” Баха, це стало любов’ю з першого погляду. Я дуже легко навчався. Чи відповідає флейта моєму характеру? Думаю, так. Але… Вона, безперечно, лірична, мелодійна. Але й різкість, твердість звучання цей інструмент також дуже добре може передавати, композитор це знають. Флейта дуже точно передає якусь містику чи щось потойбічне, таємниче. І те, що ми з флейтою зустрілись, це, думаю, не випадково, як і всі важливі речі в нашому житті.
— Але зі скрипкою зорі також напророкували вам бути разом. Ваша дружина, Ольга Малик — скрипалька.
— Ми з Олею разом навчалися в музичній академії, але настільки були заглиблені в навчання, що розгледіли один одного, коли ще студентами гастролювали з оркестром за кордоном. Фактично, кожних три місяці нові гастролі. Я працював у львівських оперному театрі, філармонії і одночасно навчався на стаціонарі в музичній академії. Це був неймовірно насичений, емоційний період життя.
— До Хмельницького ви приїхали з власними творчими проєктами: театралізоване дійство “Реконструкція” епохи Відродження, запам’ятався глядачу й ваш камерний дует з Олею тріо (з гітаристомМаксимом Заводним) “Флаутандо”. Чи працюєте зараз разом?
— Я зараз живу на дві країни, бо Оля працює в Польщі, вона виграла конкурс в симфонічний оркестр. Цьому були передумови. Наш старший син, Андрій, почав навчатися в музичному ліцеї в Польщі.Він віолончеліст, має власні проєкти, його залучають, як соліста, до програм для дітей. Вже зіграв дев’ять концертів з філармонією в Кельце.
Оля, щоб бути поруч з сином, вирішила якийсь час попрацювати там. Коли я приїжджаю в Польщу, також беру участь у деяких концертних програмах.А в Хмельницькому вже пішов до музичної школи й молодший син, Сашко, обрав скрипку.
— То у вас власний сімейний квартет?
— Так, ми іноді музикуємо разом і отримуємо величезне задоволення.
— Зараз ми знову занурюємося в карантин, мистецькі програми відміняються, переносяться. Як митці почуваються в цей час, чим займаються?
— Карантин не додає натхнення, але не відбирає обов’язків. У нас є заплановані програми, які потрібно готувати, репетирувати. Бо все колись закінчується, в тому числі й карантин, епідемія.
— Коли вас огортає певний настрій, бажання побути наодинці з собою, що любите слухати, виконувати?
— Люблю грати Баха. Мені здається, його музика співзвучна з плином життя, природи, і таку осінню меланхолію наповнює особливим настроєм.
Розмовляла
Тетяна Слободянок