У неділю, 24 жовтня, у селі Майдан-Олександрівський Хмельницького району урочисто відкрили пам’ятний знак на вшанування воїнів ОУН-УПА, які прийняли тут свій останній, нерівний бій з радянськими карателями 20 жовтня 1951 року.
Про ті події Поділля, Україна дізналися вже в роки незалежності з публікацій краєзнавців, журналістів, з документальної книги “Ще настане ваша пора” (2012 р.) талановитого Василя Горбатюка, який протягом тривалого часу досліджує боротьбу УПА на теренах Поділля. У селі ж досі про трагедію того світанку 20 жовтня пам’ятають поодинокі старожили.
В урочистому вшануванні героїв, які боролись за незалежну Україну в часи панування радянського окупаційного режиму, взяли участь представники громади села, районної ради, а також депутати хмельницьких обласної, міської рад, волонтери, духовенство ПЦУ, громадські активісти, наукові працівники Українського інституту національної пам’яті. Адже “чужих” героїв не буває, і це довели й хмельничани, взявши активну участь у спорудженні меморіального знака і у вшануванні героїв на Віньковеччені. А, власне, пам’ятний знак у вигляді найвищої нагороди Української Повстанської Армії — Хреста Бойової Заслуги: від ескізу до реального вигляду виготовили викладачі й учні Хмельницького ВПУ №11. Кошти надали благодійники та волонтери. Ось так разом сільська, районна і міська громади спільно долучились до святої справи, об’єднавши зусилля, любов і свою причетність до історії і долі рідного краю.
Високий, у тонкому ажурному мереживі хрест встановлений у центрі села, а неподалік, 70 років тому, на горбистому сільському подвір’ї відбулись ті трагічні жовтневі події: двох хлопців-підпільників (вояки УПА після закінчення Другої світової війни продовжували в підпіллі боротись проти червоної московської окупації) оточили на світанку більше сотні міліціянтів, МДБешників та солдатів внутрішніх військ.
“Вся вулиця була заповнена тоді гебістами”, — згадувала одна з місцевих жительок. Сили були абсолютно нерівними. У цьому бою загинув керівник Віньковецького Надрайонного проводу ОУН 27-семирічний Василь Николин (псевдо Богдан) та його ровесник Михайло Гандзюк (псевдо Терентій) з сусідньої Вінниччини. Тіла убитих патріотів вивезли у невідомому напрямі, а їхні родини були репресовані.
Чому для нас такі важливі події, відлік яких перетнув межу 70-річчя? Насамперед, аби українці усвідомили, що незалежність у 1991 році була відновлена, бо за неї протягом століть боролись патріоти. І навіть репресивна політика Москви не змогла знищити прагнення українців до свободи, вони гинули від куль, катувань, переслідувань, але не складали зброї: саме підпільники у часи СРСР розповсюджували заборонену правду про вільну Україну і окупацію її Москвою, закликали боротись і боролись самі до останнього подиху, виконуючи присягу Українського націоналіста: “Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї”. Їхньою зброєю в підпіллі стало вільне українське слово. У суспільстві досі поширений стереотип, що історія ОУН-УПА стоється лише західних областей України. Але, як виявляється, на всіх українських землях патріоти продовжували боротись. І Хмельниччина — не виняток. У кількох районах тодішніх Кам’янець-Подільської та Вінницької областей діяли підпільні організації, кілька їх — на Віньковеччині. І завдання нашого покоління — відновити історичну правду в усій часовій протяглості.
Серед ініціаторів дослідників одним з перших став молодий уродженець Віньковеччини Володимир Кохан, який дізнався про Майдан-Олександрівську трагедію з книги Василя Горбатюка. І вирішив: він зробить усе для того, аби село увічнило, оживило пам’ять про героїв. Володимир протягом дев’яти років працював в архівах, музеях, розпитував очевидців, збирав всю можливу інформацію, щоб донести її людям. І своїми ідеями поділився з друзями-хмельничанами, серед яких депутати міської, районної та обласної рад, громадські активісти. І ось на вшанування 70-ї річниці від часу трагічної загибелі героїв патріотів у селі з’явився пам’ятний знак.
Історія повчальна і промовиста, і ця подія, вочевидь, прискорить також створення в місцевій школі краєзнавчої експозиції, присвяченої героям ОУН-УПА у музеї слави місцевих учасників АТО/ООС. Саме школа має заповнити цю патріотичну виховну “прогалину”, це тривале безчасся, бо енергія нації, її дух — це процес живий і безперервний, його не можна обривати, як кінострічку, вирізаючи “зайві” кадри.
“Цього року ми відзначаємо 30-річницю відновлення незалежності України, — сказав у вступному слові перший заступник голови обласної ради Володимир Гончарук. — Бачачи історичні документи про події, які відбувалися в роки національно-визвольних змагань,чітко можна простежити, що більшовицька окупаційна влада була принесена на багнетах червоних військ. А через розрізненість, розпорошеність українських патріотичних сил, пропагандистську брехню і терор Москви було підірвано основу української боротьби за незалежність. І ці 70 років насправді були окупацією. І з цією окупацією боролась ОУН-УПА. Тому сьогодні можемо стверджувати, що нашу незалежність було історично відновлено у 1991 році. На жаль, історію нам писали “червоні” історики, і ця історична брехня досі багатьом співвітчизникам запорошує очі. Наше завдання — стерти цей пил з нашої душі, з пам’яті. Тому роботи нам усім вистачає”.
“Українці і в роки московської окупації продовжували боротись по всій території, свідчення цьому – наш край, де ми нині вшановуємо, відкриваємо імена героїв, наших борців за незалежність. Маємо ще багато працювати, аби відновити всю історичну правду аж до наших днів”, — сказав голова Хмельницької районної ради Олександр Чорнієвич.
А за працю в той день взялися волонтери на чолі з старостою села Олешин Валентиною Базилюк та керуючою справами Хмельницького міськвиконкому Юлією Сабій: висадили довкруж освяченого хреста пагінці дубків, символічного дерева сили.
Відновлення історичної справедливості — це процес довготривалий, але необхідний, і завдання сучасного покоління не лише вшановувати, повертати з забуття українських героїв, а й змінювати суспільну свідомість, переосмислюючи наше минуле.
Пам’яті багато не буває, навіть коли вона болюча. Ці висновки маємо зробити для того, щоб будувати нове майбутнє України — з власною історією та героями.
Тетяна Слободянюк