Їй, лавочці, вже років із сорок. Вона ровесниця молодшої доньки баби Оксеньки. В Оксеньчиній хаті, у ванькирі, давня фотографія на стіні: на лавочці біля їхньої хвіртки четверо бабусь, мружачись од літнього підвечіркового сонця, дивляться в об’єктив. Коло баби Наталки порожні відра, на коромисло дужками нанизані. Бо поруч криниця. Баба Олянка, огрядна і круглолиця, поправляє легку хустину на чолі — і так вийшла на знімку. Баба Маріка на сапу обперлась, город у неї далеченько від дому. Оце повернулась від сапання та й присіла коло сусідок. Баба Ганна, мати Оксеньчина, з малою онукою, Лідою, на колінах. У якесь літо приїжджав у село районний фотокореспондент, і коли воду біля криниці пив, задивився на жіночок на лавці, сфотографував, навіть розпитував щось. Думали, що й забуде знімки їм привезти. Аж ні! Надіслав у сільраду, кожній героїні сюжету по світлині. От і пам’ять тепер. У бабці Гані руки темні, розтовчені роботою та старістю, а дитя тримають легко і звично. Це ж скількох малюків ці руки виколихали! Бабця добра, котра з сусідок молодших на ферму поспішає, часом і свою малечу підкине: “Тьотю Ганю, візьміть до своїх на часинку. Я зараз крутнусь на ферму та й заберу”. У клопотах молодиці й забували, що часинка та давно минула, а бабуні ніби й звично: своїх-чужих обійде, і нагодує, і побавить. От для Ганниної зграйки й зробив зять, себто чоловік Оксеньчин, лавочку біля хвіртки: відтоді сидить собі бабця, а коло неї, як курчата коло квочки, дітлахи вовтузяться. Потім уже звикли всі: “Бабцю, я вам до лавочки свого малого підкину, бо треба в кооперацію. Я щвидко!”
Місць у дитячих яслах на всіх не вистачало, і Ганя, добра душа, з сусідськими малюками возилась всеньке літо.
Лавочка ніколи не пустувала. Вдень малі, ввечері дорослі. Хто з роботи, хто по воду чи до річки по рибу. Лавочка Ганина якраз на людному місці: і криниця поруч, і стежка витоптана до Бугу. І хоча вулиця на околиці села, а коло лавочки завжди хтось гомонить. Поверхня її була така тепла і гладенька, наче глянцем вкрита, так молодиці її спідницями відшмарували.
“От сидухи! Колись, присійбо, лавку протрете!” — буркотів сусід, дід Яків, Олянчин чоловік. І він з бабами теревені правив би, та чоловічий гонор не дозволяв коло молодиць крутитись. То ж стовбичив віддалік і прислухався до жіночих балачок. Іноді втрутиться віддалік: “Нє, присійбо, неправда, що завклубша хлопцям ввечері горілку продає! Вона їм так наливає, щоб на лекції ходили, а не тільки-но на танці і в доміно стукати. Бо, оно, скільки той лектор з Летичева приїжджав, а в клубі на раз-два — ні душі. Почують про лекцію і навтьоки. Аж до танців. От Любка їм і ставить могорич, аби для вєдомості, для галочки відсиділи, бо ж з неї питають потім”.
Бабам такі аргументи не подобались, бо ж то їхні внуки до клубу вчащають — нащо на дітей поговір зводити? Краще вже на метку Любку, хай їй колька в бік! Бо ж робота – дармова: коло молоді ввечері, біля танцювального плацика куняти. І ще й гроші за це отримувати! Це ж не на полі спину гнути! Ходить, як пава: їй що? Не спрацьована ж!
Або про косовицю: почнуть молодиці бубніти, що косарі перевелися, не те, що колись. То Яків аж до лавки підбіжить: “А зараз, що, коси? Так собі, патики , а не коси! Нею махай, як ціпом, все одно, тілько покіс жує, бо зараз, що, залізо хіба? М’якушка! Ет…”.
Бабуні і дід поволі повмирали. Діти в Хмельницькому сім’ями обзавелись. Всі, як один, з вулиці — на місто! Навіть дорога тепер повужчала, тільки дві колії від коліс у спориші біліють.
Одна лавочка стоїть. Уже й не тісно на ній. Старики — в другому кінці села, на цвинтарі. І дошка на лавочці, либонь, уже четверта. Сучкувата така, шорстка. Бабі Оксеньці одній сумно на ній. То й сидить недовго. Чекає сусідку і “Говорить Україна” по телевізору. Бо серіали всі на один копил, це тобі не “Рабиня Ізаура”, чи “Бейжа”, як колись йшли, все село вимирало, бо в телевізорах сиділи, боялись бодай серію пропустити. Ото було кіно! І поплачеш, і потішишся. А зараз хіба що політику баба дивиться, як колись серіал, особливо, коли депутати чубляться. А ще “підсіла” на різні телешоу про непутящих, життям побитих. Господи, що тільки люди з собою не роблять, аби по-людськи не жити! — думала тоді і дякувала подумки Богу, що її дітей направляє, не дає з пуття зійти. Так і вечори минають. А куди дінешся? Картоплі викопані, кукурудза ще пожовкла, буряки сил набираються, гарбузи дрімають під скупим сонечком. Все осені чекає. Старечим рукам перепочинок.
До “Говорить Україна” ще є час. Оксенька, зачинивши курник на ніч, йде собі до лавочки. Бо куди ж іще? З бабою вірний качур, чапає за нею, аж поки та вже в хаті на ніч закривається. Качур ще з весни без пари залишився, тиняється сам дворищем, куняє, обгорнувшись старими крилами, біля веранди. Хіба його потягнеш до дровітні? Звик до хазяйки, цілий день по дворі, по городі за нею теліпається. Баба з качуром схожі: у старої крижі болять, то й до вечора сама, як качка, дибуляє. “Ото болять костомахи,” — поскаржиться доброокому пожильцю, а той відповідь махне пістрявою голівкою: “ Так-так….”
До Оксеньки поспішає єдина сусідка, гостроока, вилицювата Маруня. Баба Маруня нетутешня. Років п’ятдесят, певно, тому, привіз її з Сахаліну Пашка Трохимчук. Нащо привіз – сам не знав до пуття. Пив і бив, а Маруня йому на зло дитину за дитиною родила, аби домашнім кодлом допекти. “Бач, — каже Марунька, — як я прижилась? Вже й діда на двадцять років пережила. А як було? Мій старий до смерті не вщухав. Тільки-но вип’є, бувало, то матюки гне: “Япона-мать, завезу назад на Сахалін, сєльодка японська!”.
Про Сахалін Маруня майже забула, тільки пам’ятає, що звали її в їхній рибальській “дєрєвні” Марінкою, тобто “морською”. Але плавати сахалінська сирена так і не навчилась, біля океану народившись, а потім тут, на Бузі, звікувавши. Хоч прізвисько за нею закріпилося нетутешнє — Морячка. Бо Пашка, бабій і шалапут, єдиний у селі служив колись у молодості на сахалінському флоті. От і виловив десь у хвилях свою долю.
А тепер і села — жменька. А на кутку їхньому, Займиську, один за одним першими вимерли чоловіки. Якісь неживучі діди на Займиську чи що. Хтось з дотепників колись ляпнув: оце маєте баб’ячу вулицю. Тепер вже й баби майже всі переставились. Лишились на лавочці Оксеня і Маруня. Та качур з курми, та пес Козир — один на двох: по черзі й годують. Самотні, як сухі гілляки на літньому дереві. І зелено так, і пишно ще навколо, хоча й осінь доступається вже, і тихо скрізь, аж зітхання одна одної чують. Самі. Діти і внуки з Хмельницького — то на вихідні. Церква далеко, магазин, ФАП далеко, то ж вибираються старі хіба що на лавочку. Тут якось добре стареньким, спокійно. Раніше, коли молодшими були, то й гиркались, ворогували: за дитячі збитки, за курей у городі. А тепер і кури вільно по обох городах бродять, кукурудзу, витягуючи шиї і з шумом підстрибуючи, з качанів викльовують. Ет, хіба жалко? І навіть старий Козир один на двох. Діти і внуки чиї приїжджають на вихідні,обом бабуням води наносять, бур’яни під тинами повикошують, з картоплею поможуть: і посадити, і викопати. Що вже тут ділити?
І на вихідні й лавочка ніби інша: ширша, тепліша, аж рипнути під вагою боїться, бо їй той гомін дитячий та молодечий любий, як і бабусям. І сонце погідніше, і тінь від старої яблуні лагідна, і навіть вітер, гуляючи, шарудить лише кущем бузку — лавочку минає. Городами блукає рання осінь, обдивляється: коли вже борозна ляже? Бо тільки покроїть плуг пусті городи, обох — і Оксеню, і Маруню, заберуть діти у місто, і навіть Козира прихоплять. До весни. Як торік. І чекатимуть всеньку зиму квітневого тепла і бабуні, і Козир, і лавочка. Бо скільки тої зими? Дай, Боже, перебути…
Тетяна Слободянюк