Сім років триває війна на сході України. Сьомий рік наша влада тримається за Мінські домовленості,як нездалий плавець за рятувальний круг, а толку немає ніякого. Росія продовжує ставити Україні усілякі вимоги та диктувати, що нам потрібно робити, нав’язувати свої ідеї, які для нас неприйнятні. Якщо взяти комплекс заходів з виконання мінських домовленостей, то, починаючи з 2015 року, всі зобов’язання носять односторонній характер, тобто, усі зобов’язання покладаються лише на Україну. А це ніщо інше, як прямий шлях до капітуляції України.
Якщо ж взяти “Мінськ-2”, то цей документ підписувався в пік загострення конфлікту, і потрібно було будь-якою ціною зупинити наступ Росії. Відтак в документі з’явилась купа нелогічних речей, яку згодом ніхто не міг і досі не може розгребти. Хоча самою угодою передбачалося припинення вогню, відведення зброї від лінії розмежування, обмін полоненими, проведення в Україні конституційної реформи з врахуванням особливостей окремих районів Донбасу, вибори за українським законом і передачу Україні ділянки кордону з Росією, яку контролюють бойовики. Навіть вказувались строки виконання цих угод. Втім жоден пункт документу так досі й невиконаний. Обстріли на Донбасі тривають вже й після підписання чергових домовленостей у липні 2020-го про “повне та всеосяжне припинення вогню”. Тобто, мінські домовленості — це просто така собі довгограюча платівка, заїжджена мелодія якої влаштовує усі сторони, які беруть участь у тій контактній групі, але найбільше Росію. Адже РФ й досі не визнана стороною конфлікту і вона не має ніяких зобов’язань. Її основна мета залишається стійкою, а саме — ослабити Україну і зруйнувати українську державу зсередини. Консервація конфлікту Росії також на руку. Підігрує Росії ОБСЄ, яке своєю бездіяльністю сприяло перетворенню Тристоронньої контактної групи в п’ятисторонню і ніяк не відрегувало, що до переговорів долучилися не представники ОРДЛО, як це записано в Мінських угодах, а “міністри” так званих ДНР та ЛНР зі своєю “державною” символікою. А згодом й “громадські радники від ЛНР і ДНР”. Більше того, ОБСЄ засвідчила, що не проти участі у дипломатичному процесі псевдореспублік і навіть створювала їм технічні можливості і у такий спосіб свідомо зняла відповідальність з країни агресора — Росії, яка фінансує та керує цими псевдореспубліками на Донбасі. Щоправда, Україна не мовчала у відповідь на таку зухвалість, але її не почули, або вдали,що не чують. До речі, для Франції та Німеччини — це протокол, оскільки ці країни є близькими бізнес-партнерами Кремля і ніколи не зрадять інтересам своїх держав заради України. Зокрема, у санкціях проти Росії їхній бізнес точно не зацікавлений і це потрібно розуміти і враховувати. Хоча офіційно вони вважають, що альтернативи мінським домовленостям немає, бо ж цей формат їх цілком влаштовує. Між іншим, канцлерка Німеччини Ангела Меркель буквально нещодавно заявила, що Європа зацікавлена у стабільності та діалозі з Росією, а мінський процес хоч і повільно, але дозволяє це робити. Про участь у процесі ДНР і ЛНР Меркель чомусь не згадувала. Але ж якщо Україна вступить з псевдореспубліками в діалог, то фактично визнає, що на сході у нас відбувається внутрішній конфлікт — саме те, що й потрібно Росії. І тоді Кремль вимагатиме, щоб з Росії зняли санкції. А для нас — це не тільки політичний крах. Бо ж і РФ продовжуватиме гібридну війну проти України ще з більшою агресією і з усіма наявними наслідками.
Про те, що альтернативи мінському процесу немає, не так давно заявляв і той самий Кравчук, який, після виходу з переговорів Кучми, був призначений Зеленським головою ТКГ. Більше того, навіть погоджувався, бо наче б то виходу не було, на так звану формулу Штайнмайєра, яка абсолютно не відповідала інтересам нашої держави. При цьому наліво і направо розказував про плани щодо врегулювання ситуації на сході у властивій йому манері. І тут є питання: для чого Зеленський взагалі призначив 86-річного Кравчука головою Тристоронньої контактної групи, людину, позиція якої ніколи не була принциповою і яка за свою політичну кар’єру змінювала свої уподобання в залежності від напрямку вітру? А Медведчука хто допустив до цього процесу? А Єрмака? Та й, взагалі, навіщо наші державні мужі та політики вводять в оману українців, стверджуючи, що Мінськ — це шлях України до миру? Хіба гібридна війна триває лише на Донбасі? А Крим? Навіть якщо на Донбасі перестануть стріляти, то гібридна війна продовжуватиметься в Криму. Але за сім років ми чуємо лише одне й те ж запитання: чий Крим? А що було зроблено, щоб його повернути, окрім високопарних слів? “Крим був серцем України. Сонячним, теплим, світлим. Сім років тому в нас вирвали серце. Ми ніколи не забудемо, хто це зробив, і ніколи не забуваємо, хто це дозволив… Що потрібно, щоб Україна змогла знову радісно і щиро посміхатися?.. Повернути півострів Крим”, — це слова нашого президента Зеленського. Мабуть, коментар тут зайвий. Тим часом російський паспорт отримали вже понад 600 тисяч мешканців ОРДЛО. І лише зараз секретар РНБО зробив заяву, що з цієї причини не можливо виконати мінські угоди. А хіба окупанти почали видавати мешканцям Донбасу російські паспорти сьогодні? Чому наша українська влада лише зараз спохопилася? А Росія вже й з людьми в ОРДЛО заграє, особливо, з тими, кому були видані паспорти з двоголовою куркою, і бойовики вже підписали угоду — йтимуть кандидатами в Державну Думу, вибори до якої відбудуться в Росії у вересні цього року. А українська влада лише зараз помітила, що в мінських угодах щось не так. “Вони не досконалі”, — заявив нещодавно той самий Кравчук. А п’ять років тому, два-три роки тому, рік тому вони були досконалі? Отож-бо. Втім, очевидно, питання не лише в їхній досконалості чи недосконалості, а в тому, що умови диктує Росія, а Україна виконує. Росія фінансує війну на сході України, забезпечує військовими кадрами, зброєю і, окрім цього, паралельно веде інформаційну війну, а Україна їй це дозволяє робити. То схоже, що мінські угоди — це або проєкт Кремля, або гра в одні ворота, причому без голкіпера. В іншому випадку, Україна мала би кричати на весь голос і вимагати від Заходу, зокрема, від ОБСЄ і агресора, визнати, що він агресор і має відповідати за свою агресію, а не знімати з себе відповідальність за війну. Вимагати, аби Росія не втручалася в внутрішні справи України.
Врешті, змінити голову ТКГ на молодого та енергійного політика, справжнього патріота, який би не товк воду в ступі і не викручувався, як вужака, а керувався документами — вони є. Втім, якщо наш президент, прийшовши до влади, почав одразу загравати з Путіним, сподіваючись, що це допоможе змінити його позицію, і дуже довго не наважувався назвати Росію агресором, то, власне, й маємо те, що маємо.
Чи змінить ситуацію заклик лідерів “Великої сімки” в підсумковому комюніке триденного саміту, що пройшов у Великій Британії, де вони звернулися з вимогами до Росії щодо вирішення конфлікту на Донбасі, а чи залишиться він декларативним, покаже час.
Лариса Світловська