6 червня в Україні відзначають професійне свято журналісти
Хто ж вони, журналісти, люди, які присвятили своє життя цій професії? Насправді — особливі: з загостреним відчуттям справедливості, готові до роботи в будь-яку годину доби, в мороз, у спеку, без вихідних, свідомо це приймаючи. Це люди, які вміють помічати речі, які інші не бачать, уміють розговорити мовчуна і витягнути інформацію в поліцейського, обійти на посту медсестру, щоб потрапити у палату нардепа і навіть непомітно пройти на режимний об’єкт. Пишу це з власного досвіду і, думаю, колеги по телевізійному цеху мене розуміють. А ще журналісти — це люди, яких часто лають, яких хто завгодно вчить, звинувачує, намагається “привласнити”, але ми стресостійкі. Нас часто звинувачують у порушенні журналістської етики, але це лише означає, що ми комусь добряче наступили на ногу. Нас позивають до суду захисники своєї честі та гідності, але зазвичай саме вони й не мають тієї гідності і честі. Тож випадкових людей у цій професії практично немає. Якщо й трапляються, то надовго не затримуються — йдуть. Щоправда, нині друковані ЗМІ, причому, всі без винятку: від популярних часописів та глянцевих журналів — до районних і міських газет, переживають не кращі часи. І не тільки через бум електронних новинних сайтів та економічну кризу, пов’язану з пандемією, а й через політику держави і кадровий голод. Адже через безробіття журналістикою почали займатися всі, хто, на їх думку, “умів писати”. Тож регіональна преса, в невеликих обласних центрах та особливо в райцентрах, почала потихеньку деградувати. Прикро й те, що є серед нашого брата й пристосуванці, підлабузники, запроданці, але такі люди є й серед інших професій. Проте принципових, чесних, сміливих — більшість. Та й професія наша, насправді, дуже цікава, хоч і важка, і відповідальна. І якщо хтось скаже, що це ремесло — не вірте, бо це — покликання, це те, без чого ти не можеш жити. Це постійний пошук та постійне перебування в інформаційному потоці. Іноді доводиться пропускати крізь себе людське горе, нещастя та проблеми. І буває, що емоційних ресурсів не вистачає. Бувають моменти, коли ти заздриш людям, які мають нормований робочий день і гарантовану перерву на обід, хто може прийти з роботи і переключитись на іншу хвилю, відпочити. В журналістів цього немає. Але в нас є багато друзів, хоча й ворогів вистачає, бо журналістика — це поезія, хоча й часто її відносять до бізнесу. Я особисто чітко розрізняю медіабізнс, а це різні таблоїдні, розважальні медіа, ток-шоу, які можуть заробляти гарні гроші, і власне журналістику, яка має соціальну функцію. Бо ж саме завдяки їй люди отримують інформацію, якій можна довіряти. Звісно, можна отримувати інформацію з Facebook, але тільки журналісти мають професійний обов’язок перевіряти джерела. Тому саме журналіст, який працює за стандартами, є незамінним для споживачів інформації про події, що насправді відбувається в рідному місті чи країні. Саме такі журналісти мають відбирати суттєве з інфошуму і надавати вичерпну інформацію, а ще — нести відповідальність за поширювану інформацію. І цим журналістика й відрізняється від того ж модного блогерства. На превеликий жаль, нинішня вища влада держави, замість того, щоб підтримати журналістів у час російсько-української війни, в тому числі й інформаційної, в час пандемії та економічної кризи, як це зробили інші європейські держави, вже другий рік намагається протягнути свій законопроєкт “Про медіа”, який не тільки обмежує свободу слова та впроваджує надмірне регулювання роботи ЗМІ, а й встановлює штрафи й можливість закриття офіційних медіа.
Сотні журналістів поставили свої підписи під заявою з вимогою зняти законопроєкт з розгляду у Верховній Раді, але влада не чує журналістів навіть після критики цього законопроєкту європейськими експертами. Автори цього пасквілю прикриваються виконанням зобов’язань України перед ЄС і під виглядом цих зобов’язань прагнуть протягнути інструменти цензури й тиску на ЗМІ. Адже аналіз, який зробила НСЖУ, свідчить, що з 170 сторінок законопроєкту зобов’язання перед ЄС викладені лише в двох розділах, а левова частка тексту — це описова інструкція, як поставити редакції під контроль, регулювати їхню діяльність, залякати журналістів і зробити їх лояльними до влади. Втім ми все ж сподіваємось, що оцінку цьому ганебному законопроєкту на відповідність європейським стандартам дасть Венеціанська комісія, якщо, звичайно, влада почує голос медіа і на вимогу журналістів надішле законопроєкт до цього дорадчого органу Ради Європи. З вірою в Україну, в якій цінують правдиве слово, хочу привітати усіх колег з Днем журналіста. Будьмо солідарними, бо в цьому наша сила.
Лариса Світловська,
редактор газети “Проскурів”