Сьогодні, 1 квітня, весь світ (так, принаймні, вважаємо) відзначає День сміху або День дурня, розігрує друзів і родичів, або жартує над ними. Гірше, звісно, коли серед дурнів виявляється набагато більше, ніж тих, хто їх “клеїв”. А ще гірше, коли дурнями, тобто ошуканими, може почуватися заледве не пів держави. Буває, самі знаємо. І оскільки “ковідна” тема нині найбільше вписується у вищезгадану ситуацію, то дуже хочеться мати й антитіла до всього, що підточує наше здоров’я: і фізичне, і душевне. І якщо здоровий сміх додає людині годину життя, як запевняють вчені, то добірний український гумор, сподіваємося, зміцнить наш колективний національний імунітет.
Нині він — один з найпопулярніших подільських гумористів і уже понад 20 років читає свої твори перед публікою та друкує у часописах: від хмельницьких до канадського. А починалося все з “обрубання” під корінь. Коли вперше Степан Шкапій приніс свої гуморески в одну з міських багатотиражок у 1989 році, видно, редактор був не в гуморі, побіжно погортав аркуші і запитав:
— Вам скільки, чоловіче?
— Тридцять п’ять.
— От-от, майже під сорок. Пізно починати.
Але, як кажуть, хто довго запрягає, той добре їде. На щастя, кореспонденту тієї газети сподобались гуморески молодого-немолодого автора. І перші друковані твори майбутнього відомого гумориста таки з’явились у часописі. І пішло: сюжети і рими дотепер розлітаються світом ледь не щодня. Причому злободенні, хоча й добродушні. Ось як ця, про нинішній ковідний час:
Антитіла
До сімейного у черзі
Вистояв Антип:
— Доктор, щось я дуже мерзну…
Часом то не грип?
Лікар: — Є температура?
Стійте оддалік!
Не болить мускулатура?
Дихайте убік!
Розвезли з “ковідом” кашу!
Вперся пузом в стіл.
Спершу треба взнати ваших
Кількість антитіл!
Ось направлення.
Приватно
Прийме лаборант.
І до мене! — делікатно
Тиче прейскурант.
Спохмурнів Антипко дещо –
Грошенят катма…
— Запишіть: крім жінки й тещі,
Антитіл нема!
Гумор — річ тонка, це знає кожен: можна назубок визубрити анекдот — і ніхто зі слухачів навіть не скривиться, не те що засміється. Інший що не розкаже — всі за боки хапаються. У Степана Шкапія ось такий вроджений дар. Адже на гумориста вивчитись неможливо! Немає ніде факультетів гумору. І майбутній автор й гадки не мав, що стане на письменницько-гумористичну стежку. Одне слово, сміх, та й годі. Можливо, виростав спостережливішим за однолітків, напевно, умів розказувати веселі небилиці. А ще вбирав рідну галицьку говірку, якою тепер щедро пересипає свої хмельницькі творіння.
Народився на Львівщині, у селі Осталовичі Перемишлянського району у 1954 році в учительській сім’ї. Майбутню професію опановував у Львівському електротехнікумі зв’язку. І тут, щоправда, не обійшлося без курйозу: пішов просто за компанію з двома друзями. Ті не пройшли вступного конкурсу, і студентом став “випадковий” Степан.
“У технікумі всі предмети викладали нам російською мовою. На занятті із суспільствознавства я відповів викладачеві по-українськи. І на диво почув: “Я хочу, чтобы ты всегда отвечал на украинском языке”. До речі, екзамени склав на “відмінно”.
Працювати електротехніком зв’язку за направленням поїхав на Хмельниччину. Також довелося п’ять років працювати за фахом аж у Монголії. До речі, там і спробував писати: спочатку це були шаржі та підписи до стінгазети, а потім і віршовані мініатюри. По-українськи. Його гумористичні зарисовки, справді, цікаві. І тепер їх більше сотні, різних сюжетів та жанрів, від маленьких зарисовок до мініпоем та влучних літературних пародій. Вміщені у книзі “Рими й рядки поміж ними”, у збірках “Джакузі” ,“Чилі”, “Усміхнена рима”, які не залежуються на книжкових вітринах. Читач цінує рідне талановите слово. Хоча, здається, сучасний гумор, який накрив нас лавиною стендапів, камеді-клабів, ліг сміху і т.д., відтіснив рідний українськомовний гумор у публічному просторі. На жаль, переважна більшість продукції гумористичного шоу-бізнесу досі російськомовна. Бо, бачиш, українець краще сприймає гумор, втокмачуваний російською! Звісно, існують й українськомовні гумористичні проєкти, але в них вкладаються куди менші кошти, ніж у російськомовну шоу-індустрію. Шо тут скажеш? А все просто: вибір за нами, українцями. Вам подобаються “томоси-термоси”, “ебонітові палички на Майдані”, “гра на піаніно” дітородним органом — будь ласка, дивіться далі. На жаль. На свій смак кожен мастак, як кажуть.
А ми пропонуємо вам рідне гумористичне слово Степана Шкапія: з перчинкою, влучне і мудре. До речі, може, хтось упізнає у героєві реального захисника народу?
Не бачать очі…
Пан Кирило з депутатом
У кав’ярні мову вів:
— Що в державі, що у хаті
Кавардак вже надоїв.
Взяв “народний” філіжанку:
— Рейвах теж я не терплю,
Прокидаюсь спозаранку…
— І що робиш?
— Далі сплю…
Кирилова щука
Пан Кирило й шнурка в мешті
Ще не встиг зв’язати,
Як дружина: — О, нарешті!
Вибігла з кімнати.
— Ти, лайдаку! Дивись в очі,
Я до кого мовлю?
Мало тобі дома ночі,
Преш на риболовлю?
Пан Кирило: — Ну й зміюка!
Що стряслось з тобою?
— Подзвонила твоя щука,
Ходить вже з ікрою…
А завершити нашу першоквітневу бесіду хочу словами самого гумориста: “… нічого з цієї затії не вийшло б, повірте на слово, якби душу мою і серце не зігрівала хоч і зовні непоказна, але насправді світла і незгасна любов до нашої стражденної й водночас гордої і нескореної України та її прекрасних людей, з природнім почуттям гумору, людей, готових як до тяжкої праці, так і до свідомої самопожертви. Складаю подяку Божій волі, що був, і є, і буде тут мій рід”.
Тетяна Слободянюк