Ще не встигли висохнути сльози України за героями Небесної сотні, а минуло вже сім років. Вся країна, світ 20 лютого схилить голову в смутку за загиблими героями Майдану. З 2015 року, згідно з указом Президента, це День памʼяті Героїв Небесної сотні. У 2014 році 20 лютого загинуло найбільше активістів Євромайдану, а загалом революційні події зими 2013-2014 років забрали життя понад ста майданівців. Це люди, які свої життя віддали за нашу гідність, бажання жити так, як належить громадянам цивілізованих країн сучасного світу.
У списках загиблих героїв й імена земляків із Хмельниччини: Віталій Васильців, Олександр Клітинський, Дмитро Пагор, Микола Дзявульський, Анатолій Корнєєв, Людмила Шеремет, Олександр Подригун, Артем Мазур та Сергій Бондарчук. Кожен із них вартий посмертної шани і вічної памʼяті.
Цього разу розповімо про останнього з цього списку Героїв-земляків.
Сергій Михайлович Бондарчук народився 9 вересня 1958 року в селі Губин Старокостянтинівського району. Освічений та інтелігентний, працював учителем фізики й астрономії в Старокостянтинівській гімназії. Крім викладання, сіяв у душах дітей справжні цінності, як-от патріотизм та гідність. Бо знав, що, виховуючи молоде покоління, закладає початки нової, завтрашньої України.
Коли почався Євромайдан, волів бути в рядах його активістів, не міг спокійно сидіти вдома. Останньою краплею його терпіння, яка змусила-таки зірватися з місця й опинитися в центрі революції, стало побиття студентів-мітингувальників, які в листопаді 2013 року протестували проти рішення уряду зупинити підготовку до Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Педагог від Бога, Сергій Михайлович не міг пробачити знущань над молоддю, мислячою, безстрашною, яка має власну думку. З листопада того року на Майдані в столиці був щовихідних, як тільки міг вирватися з дому.
Крім того, на Старокостянтинівщині теж був громадським активістом. На громадських засадах був помічником-радником депутата Верховної Ради минулих скликань Ігоря Сабія. Очолював старокостянтинівську організацію ВО “Свобода”. Сергій Михайлович сам організовував поїздки на столичний Євромайдан. А також збирав народне віче в Старокостянтинові, головними лозунгами якого були “Зека геть!”, “Банду геть!”, “Україна понад усе!”.
Коли на столичному майдані почалися перші розстріли, Сергій Бондарчук був одним із 36 добровольців, які пішли на вулицю Інститутську виносити поранених. Доля розпорядилася так, що 19, 20 лютого 2014 року він був у вирі трагічних подій. Ризикуючи власним, врятував життя багатьох – виніс їх з-під вогню до лікарів.
Як розповідає дружина героя Тетяна Бондарчук, також активна учасниця революційних подій, тимчасовий шпиталь на той час розташовувався в Жовтневому палаці. Cаме біля стін цієї архітектурної пам’ятки 20 лютого 2014 року Сергій Михайлович був смертельно поранений. Куля наздогнала його, коли виносив тіла загиблих на Майдані. Після вогнепального поранення в муках прожив ще годину. Це були останні миті його життя, яке віддав Україні. Усе життя був героєм, а визнаним лише посмертно. Звання Героя України доповнив орден “Золота Зірка”. Крім того, за поданням четвертої козацької сотні, бо служив ще й у козацьких лавах, нагороджений “Cрібним козацьким хрестом” за мужність на Майдані.
По собі залишив славу відданого українця. Нині памʼять про героя увіковічнили книги та камінь. Так, на школі, де працював, у Старокостянтинові встановлено меморіальну дошку. Начально-виховний комплекс носить його імʼя. Меморіальні дошки памʼяті Сергія Бондарчука є і на стіні його будинку, в приміщенні Старокостянтинівської міської ради, де був свого часу членом виконавчого комітету.
І не лише в рідному містечку увіковічнили памʼять про нього. Настінний меморіал є й на Камʼянець-Подільському університеті ім. І.Огієнка, де навчався. У фасаді його рідної школи в селі Ладиги Старокостянтинівського району. А також у школі в Попівцях, що на Вінниччині: там розпочинав свою педагогічну діяльність сільським вчителем.
Нині, прогулюючись Старокостянтиновом, можна знайти й вулицю, названу іменем Героя України Сергія Бондарчука, де мешкав із сімʼєю.
Та найміцніша памʼять про героя, де, крім дат та діяльності, розповідається про особистість і душу, збереглася в книзі, виданій його дружиною Тетяною Бондарчук “Кохання, розстріляне снайпером”. Сюди увійшли спогади про сімейне життя, авторські вірші люблячої жінки, а також слово про Сергія Бондарчука його знайомих-майданівців, колег, друзів, рідних.
З пані Тетяною Сергій Михайлович одружився на третьому курсі тоді Камʼянець-Подільського педінституту. Він навчався на фізико-математичному, а вона — на філологічному факультетах. Закохались, одружились.
“Життя прожили душа в душу. Навіть у мовчанні один одного розуміли”, – згадує дружина загиблого, яка досі не пережила біль втрати.
Їхня гордість – син Володимир дуже схожий на батька, такий же порядний, відданий своїй справі. Має дві вищі освіти, займається комп’ютерними технологіями. Не діждав дідусь побачити онука, якому нині півроку.
“Дуже любив дітей, своїх і чужих, присвячував їм багато часу. Вчителювання дійсно його справа. Навіть ввечері біг у тоді старокостянтинівську гімназію, щоб показати дітям зорі крізь телескоп. Йому було чим поділитися з учнями, мав багато знань з математики, астрономії, фізики, історії України. Часто розказував своїм вихованцям про героїв Крут. Хіба ж знав, що сучасність повторить подібне лихо?!”, – розповідає Тетяна Бондарчук.
Здається, все встигав невгамовний і спраглий до життя Сергій Бондарчук. Крім решти, був активним спортсменом. В 2013 році став переможцем старокостянтинівського міського етапу-конкурсу “Вчитель року в номінації” “Фізика”. Був міським представником-координатором Всеукраїнського конкурсу “Левеня” для обдарованих дітей у галузі фізики.
“Я завжди була поруч із ним, підтримувала його. Навіть на майдані в Старокостянтинові допомагала словом і ділом. Була й у вирі революційних подій у Києві. Коли рвався туди, не могла вмовити зостатися, знала ця місія для нього – надважлива. Інакше не міг”, – згадує дружина.
Нині Тетяна Бондарчук робить те, що точно робив би її чоловік в роки російсько-української війни. Допомагає воїнам, потерпілим. Очолює обласний підрозділ Всеукраїнської громадської організації “Обʼєднання українок “Яворина”. В складі організації займається волонтерською допомогою воїнам. Організовує поїздки на фронт.
“Нещодавно вкотре повернулися зі сходу України. І знову готуємося до поїздки, присвяченої Дню добровольців, який відзначатимуть 14 березня. Повеземо посильну благодійну допомогу нашим військовикам. Загалом займаємося підтримкою тих, хто її потребує. Це і школи-інтернати, будинки для літніх людей на території Донеччини та Луганщини. Допомагаємо й родинам добровольців”, – розповідає пані Тетяна.
Входить вона й у громадську організацію родин загиблих героїв. На Хмельниччині таких вісім. Це насамперед моральна підтримка один одного, розуміння спільної біди. Разом із членами цієї громадської організації їздять до столиці, організовують патріотичні заходи.
“Моє найбільше бажання, щоб був переможний мир. Щоб ніколи в наших рідни не стріляли снайпери, щоб ті, кого любимо, були живими й здоровими. Щоб Україна стала саме такою, про яку мріяв Сергій Михайлович. Процвітаючою, мирною, європейською, вільною, соборною, незалежною державою. Саме заради цього він пішов на Євромайдан. Він – людина, яка не служила в армії, не тримала зброї в руках, пішла обороняти Україну від гніту лише гарячим серцем”, – крізь сльози, але не в зневірі бажає Тетяна Бондарчук.
Востаннє бачилися дві рідні душі вранці 19 лютого 2014 року, коли Сергій Михайлович їхав із дому до Києва. Дружина хотіла відправитися з ним, але однодумці прийняли рішення їхати лише чоловікам, небезпечно було. Наступного дня вранці подружжя ще спілкувалося телефоном, а ввечері столиця вже плакала його кровʼю.
Ірина Салій