Батьківський військовий кашкет маленька Іринка приміряла, коли їй минув рік, і це їй дуже подобалося. Проте тато, кадровий офіцер, волів бачити улюблену доню у мирній професії. Адже він добре знав гарнізонне життя, дуже часто без зручностей, у глушині, куди не раз закидала служба. Але норовлива красуня отримала у спадок його вдачу і продовжила військову династію, стала офіцером. А згодом і її старший син Денис — нині майор Державної прикордонної служби України.
Життя доньки військового полковника, колишнього командира 17-ї дивізії, наповнилось воєнними буднями, які не випали на його долю, бо в життя України увірвалася війна. У 2014-ому пані Ірина, вже капітан запасу ЗСУ, успішно працювала в іншій, мирній, буквально таки “солодкій” галузі: ревізором ресторанної компанії BRG, яка має мережу закладів у Хмельницькому. Але в душі знала: вона — людина військового обов’язку. За яких обставин покличе цей обов’язок — покаже час. Уже у 2015-ому одночасно працювала й одним із керівників виробничого підрозділу заводу “Темп”, де ремонтували та виготовляли зброю для АТО.
Оцей час “Ч” пролунав у телефонній слухавці у червні 2014-ого: подзвонив син Денис, який служив на прикордонній заставі, і сказав, що йому потрібні бронежилет і каска, адже на той час ЗСУ і прикордонна служба не мали найнеобхіднішого бойового спорядження. З бронежилетом для сина і двома касками — такою була перша, на той час просто материнська поїздка в зону АТО. І там Ірина зрозуміла, що вона не може стояти осторонь усього, що відбувається, що армії потрібна допомога, і знову одягла військову форму.
У зоні АТО/ООС люди у військовій формі — найперша мішень, побратими не раз застерігали: “Іро, ти ж під снайперським прицілом”. Але вона завжди відповідає: “Насамперед я — військова. І такою залишусь”.
У червні того ж 2014 року Ірина з чоловіком стали волонтерами. І донині вона — єдина жінка, військовий волонтер у нашому місті.
“Я не будую публічної кар’єри на волонтерстві, — розповідає пані Ірина. — Я — військова людина, отож обов’язок — захищати Вітчизну. І ще — це мої особисті рахунки з путінською Росією і сепаратистськими найманцями. Річ у тім, що у 2015-ому, у волонтерській поїздці від кулі снайпера загинув мій чоловік. Віз у складі волонтерської групи вантаж нашим захисникам. Це мій біль… Війна скалічила й мого хрещеника Олексія, також військового. Що іще тут додати? Як я маю реагувати?”
Із того часу на рахунку капітана запасу Ірини Петренко — десятки виїздів у зону АТО/ООС з різними волонтерськими групами. І в цих поїздках її військовий досвід безцінний, адже не раз доводилося маневрувати під кулями, об’їжджати мінні поля, визначати позиції ворога, аби убезпечити групу від ризиків. За активну громадянську позицію і вірність військовій присязі пані Ірина у 2016 році отримала почесну відзнаку Спілки офіцерів запасу України. Із 2015-ого очолює Хмельницьку обласну організацію спілки. Нині вона — єдина жінка в Україні на такій посаді. А ще — з гордістю носить дві відзнаки Православної Церкви України “За жертовність і любов до України”.
Ця любов до України корінної росіянки, адже обоє батьків, нині покійних, — сибіряки. До Хмельницького родина переїхала з Росії у 1976 році, і наше місто стало для росіянки рідним. Як і Україна, задля якої вона пожертвувала родинним щастям, коханням, котре відібрала війна. І хоча стала звичною фраза, що війна не має жіночого обличчя, насправді цих облич безліч. Обличчя осиротілих дітей, виплакані очі матерів, що втрачають синів… Чужого горя не буває, коли ворог — на твоїй землі. І саме ця трагедія стала зламом, який явив світу особливий легіон — добровольців і волонтерів, які першими кинулись на Схід, маючи попервах один захист — Господній. Це різні у мирному житті люди, яких об’єднало величезне почуття особистої відповідальності, власної причетності до долі країни. До речі, серед хмельницьких волонтерів є й нинішня громадянка Португалії, родом з Умані, Ніна Няньчук, яка успішно жила в Європі, але війна покликала додому, до волонтерства.
“Кожна поїздка в зону АТО/ООС донині наповнена ризиками, — розповідає пані Ірина. — Особливо небезпечні були перші роки війни. Тоді чимало волонтерів загинуло під кулями снайперів, потрапляли у ворожі засідки, в полон. Але пригадую навіть не перші, а одну з останніх поїздок, в травні 2019 року, коли нам теж довелося не раз ризикувати. Наш волонтерський екіпаж був сформований з членів ГО “ДІЯ”, ми везли двома бусами військове спорядження, продовольство, подарунки добровольчим підрозділам УДА: батальйонам “Аратта”, ОУН, чеченському імені шейха Мансура і, звісно, підрозділам ЗСУ”.
“Ми тоді проїхали Луганщиною і Донеччиною понад 1600 кілометрів, — продовжує моя співрозмовниця. — Десь о першій ночі минули Піски, наближалися до Водяного, це за 8-10 кілометрів від Донецька. Коли територію освітлювали вибухи, було видно руїни Донецького аеропорту. Здалеку чули обстріли, вони тоді були дуже щільними, для безпеки нас охороняв військовий підрозділ. Із траси з’їжджати було небезпечно, ми рухались розбитою асфальтівкою у напрямку від Водяного на Авдіївку, Мар’янку — це справжні гарячі точки. На світанку дістались на базу дислокації 19-ї бригади, розвантажились, Ігор Білий, наш відомий бард-волонтер, влаштував бійцям чудовий концерт. Щоб набратися сил, переночували на базі у наметах і — в дорогу. Напрямок — Попасна. Нас мали зустріти і провести бійці підрозділу, куди ми направлялись. Але дорогою їх автомобіль обстріляли і вивели з ладу. Що далі? Як доїхати, врешті, вціліти? І ми прийняли рішення: рухатись якийсь час Луганською трасою (до захопленого сепаратистами Луганська було 70 кілометрів, це ми побачили на дорожньому покажчику), далі — полями, балками та виярками до своїх. У чому небезпека? Ми їхали впритул до “сірої” зони, яка щогодини обстрілювалась. І варто трохи збитися з курсу — ми в тенетах ворогів. Як потім дізнались, ми рухались за два кілометри від “нулівки”.
Але Бог допоміг, добралися до Попасної. Ледь вивантажились, перевели дух. З Ларисою Пастух, директоркою школи №22, ще встигли сфотографуватись на тлі розстріляних сепарами автозаправки і житлового кварталу — і назад, щоб проскочити, не потрапити під обстріл. Попрямували на Бахмут, далі на Маріуполь, де планувалася зустріч з нашим земляком, генералом, начальником поліції Донецької області Миколою Семенишиним.
Кожна поїздка вимагає максимального зосередження на обстановці. Розтяжки, міни, пробиті колеса в бусі — це реалії “зустрічей” з сепарами. Але щось нас оберігає, отже, ми робимо дуже потрібну справу, — переконана пані Ірина. — Іноді трапляються й курйози. У цій же поїздці, коли ми вже “промотали” більшу частину дороги, випадково звернули увагу на бампер нашого буса, де чітко красувалося: м. Хмельницький, вул. С.Бандери, тобто адреса авто. Ми ж вантажилися вдома поспіхом! Як наш “бандерівський” бус не розтрощив снайпер — просто диво. Чого гріха таїти: свідомих українців серед населення там, на жаль, менше половини. Російська пропаганда дуже потужна. Але потрібно визнати: втратимо цей край, то боятимемося туди надалі поткнутися і житимемо у загрозі, що не вщухає.
Тому Ірина Петренко, як і десятки її побратимів, активних хмельничан, продовжує займатись волонтерством. А у вільні від професії та громадської роботи години вишиває бісером ікони. Для родин своїх синів Дениса і Антона, для коханих маленьких онучок і, звісно, для українських бійців. Уже три її ікони: Богородиці, Спаса, святого Миколая захищають наших хлопців на Сході.
Тетяна Слободянюк