Вся Україна 14 грудня відзначить День ліквідаторів вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. В цей день закінчилося будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС. Серед відважних борців з розповсюдженням радіації — хмельничанин, Герой Чорнобиля Іван Клименко. Згадками про минулі жахіття він поділився з читачами “Проскурова”.
З 1970 року на мапі України з’явилось чудове містечко Прип’ять. Приводом для його заснування стало будівництво однієї з найбільших у Європі атомних станцій — ЧАЕС. За 15 років його населяли понад п’ять десятків мешканців. Тут виросло п’ять середніх шкіл, 18 дитячих садочків, торговий центр, річковий вокзал, до якого причалювали пасажирські судна, Палац культури, готелі… Місто вражало ошатністю: зеленіли парки, барвисто зацвітали клумби. Здавалося, жити й не тужити, допоки 26 квітня 1986 року за три кілометри на Чорнобильській атомній електростанції вибухнув реактор четвертого енергоблоку. Катастрофа сягнула світового масштабу. І хтозна, що було б нині з нами, якби не відважні ліквідатори, яких Україна вшановує 14 грудня. Серед них — 74-річний Іван Клименко, член міського осередку Всеукраїнської громадської організації “Cоюз Чорнобиль Україна”.
У чоловіка досі навертаються сльози, коли згадує минуле жахіття.
На будівництво Чорнобильської атомної електростанції Іван Петрович приїхав щасливим 23-річним молодиком у 1972 році після закінчення Кременчуцького автомобілебудівельного технікуму. Сповнений сил та енергії створив сім’ю, в якій народилися син і донька. Мешкали в Прип’яті в новій квартирі з чудовими краєвидами.
Працював в автотранспортному підприємстві майстром з ремонту автомобілів, згодом начальником авторемонтних майстерень. У молодому місті на той час було чимало перспектив, адже неподалік експлуатувалися чотири енергоблоки атомної електростанції, в кінці 1986 року мав запрацювати й п’ятий, розпочалося будівництво шостого. Чорнобильська атомна зібрала силу-силенну кращих у колишньому СРСР різнопрофільних спеціалістів. Це була махіна, яка живила електроенергією й давала робочі місця. Досі вчені вивчають, що ж стало причиною вибуху реактора, як свідчать очевидці, усі матеріали розслідування засекречувалися. Радянський Союз не хотів визнавати своєї провини.
“Жахливу ніч із 25 на 26 квітня 1986 року не забудемо ніколи, мешканців Прип’яті евакуювали через півтора доби після вибуху на ЧАЕС, — каже переселенець-хмельничанин Іван Клименко. — З дружиною 25 квітня ще були в селі Стечанка, неподалік ЧАЕС, садили картоплю на городі в тещі. Вранці 26 квітня пастухи принесли нам звістку про аварію. Тоді не усвідомлювали її масштабів, але переймалися за дванадцятирічну доньку, яка залишилася вдома в Прип’яті (син, на щастя, був у Києві). Я швидко сів на мотоцикл і поїхав до дитини”.
Не доїжджаючи до Прип’яті, з пагорба Івана Петровича жахнуло побачене: ЧАЕС у диму та Прип’ять в оточенні автобусів. На в’їзді в місто його зупинили міліціонери, пояснили, що додому пустять, але потім місто покинути не зможе.
“Коли заїхав у Прип’ять, була чудова сонячна погода, навіть занадто тепла для квітня. Містом гуляли люди: матусі з візочками, діти бавилися в пісочницях, їздили весільні кортежі, як завжди у вихідні. Навіть продуктові магазини працювали. Лише часто курсували поливальні автомобілі, які нікого не насторожували, бо нерідко їх випускали й раніше. Вдома зустрівся з донькою. Перевірив — телевізор, радіо працюють. Але зателефонувати можна було лише по місту, міжміський зв’язок відключили. Тепер, думаю, для того, щоб люди не розповсюджували інформацію й не наганяли паніки. Наказав доньці зачинити всі кватирки, сидіти вдома і дивитися телевізор. Сам поїхав у гараж, де працював. Він знаходився в місті й був одним із цехів ЧАЕС. На роботі все здавалося звичним, лише додатково викликали водіїв поливальної техніки, швидкої допомоги та автобусів. Дізнався детальніше про вибух на ЧАЕС, як наші водії швидкої допомоги допомагали заносити постраждалих пожежників до машин і відвозити їх у медчастину №26 міста Прип’яті”, — згадує очевидець.
Коли Іван Клименко з оперативним персоналом атомної електростанції, який мав заступати на зміну, без засобів захисту проїхалися повз зруйнований енергоблок (метрів за 300-400), побачене жахнуло! Руїни світилися світло-блакитним полум’ям, рівня радіації не знали.
На прохідній адміністративного корпусу медперсонал видав Івану Петровичу та його колегам йодовані таблетки для захисту щитоподібної залози. Далі чоловік мав перебувати в бункері цивільної оборони, де розташовувався штаб ліквідації аварії на ЧАЕС, до ранку слідкував за оперативністю транспорту.
Після чергування Іван Клименко повернувся додому, де знайшов записку від доньки, що її з міста забрала мама подруги. Знову поїхав у село до тещі, з міста таки випустили. Коли повернувся в Прип’ять, місто спорожніло. Мешканців, за наказом керівництва, евакуювали на три доби, але згодом виявилося, що назавжди. Залишилися лише необхідні спеціалісти. Місцем для дислокації тих, хто залишився, став піонерський табір за 20 кілометрів від Чорнобиля. Івана Петровича туди направили налагоджувати побут.
“З Прип’яті до піонерського табору їхали через Чорнобиль, що за 18 кілометрів від ЧАЕС. Здивувало, що мешканці цього міста на той час не були евакуйовані, на свято 1 травня ще навіть проводили демонстрацію! За Чорнобилем дорогою бачив на полі зо п’ять десятків танків Т-34. Щодо техніки, нині зберігаю світлини, які свідчать, що на зміну ліквідаторам наші та японські заводи виготовляли спеціальних роботів, які очищували радіоактивний пісок. Але рівень радіації виводив їх з ладу й знову мали працювати люди. Білоруські та наші заводи виготовляли спеціальні машини для ліквідації з невеличкими кабінами, які захищали цинковим покриттям зсередини”, — зазначає Іван Клименко.
Лише по приїзду в піонерський табір Іван Петрович пройшов дезактивацію й отримав спецівку.
Перше нездужання від впливу радіації чорнобилець відчув 1 травня 1986 року: нудило, організм ослаб. Наступного дня його відправили в Київ на лікування. Виявили вегетосудинну дистонію.
По закінченню лікування Іван Клименко приїхав до селища міського типу Поліське, куди переїхала прип’ятська влада, там були й представники підприємства, де працював. Персонал гаража перевели й у Чорнобиль, видали нову техніку для ліквідації аварії, стара через високе радіаційне забруднення залишилася в Прип’яті. Іван Петрович згадує, що ліквідатори працювали по 12-14 годин на день.
“Всі блоки атомної станції зупинили, але згодом перший і другий наказали підготувати до експлуатації. Через рік планували запустити третій блок, щоб довести світові силу та могутність СРСР. Так і сталося, його таки запустили, але якою ціною…”, — переймається Іван Клименко.
Коли зупинили блоки станції, виникла потреба в роботі пусково-резервної котельні, а для цього був потрібен мазут. Перевозили його спеціальні цистерни. Робота гаража, де працював Іван Клименко, ускладнювалась, адже на один вантаж потрібно було дві одиниці техніки. Одні автомобілі працювали в 30-кілометровій зоні (“брудні”), другі (“чисті”) не мали права заїжджати в 30-кілометрову зону. Пізніше обладнали пункт перевантаження в селі Дитятки. До цього все перевантажувалось руками. Возили продукти, одяг, устаткування. Легковий транспорт працював для перевезення керівництва та різних служб. Для оперативної роботи в 30-кілометровій зоні використовували й легкові автомобілі мешканців Прип’яті. Це радіоактивно забруднені авто, які не пройшли дозиметричний конт-роль і були здані в ДАІ міста.
Так працювали місяць. Потім прийняли рішення перейти на вахтовий метод: 15 днів роботи та 15 днів відпочинку. Довелося залучати до ліквідації більше людей (відряджених, які працювали по місяцю). Їхнім місцем для відпочинку стала сільська школа за 30-кілометровою зоною. Туди завезли розкладушки, матраци, організували пункт харчування. Це було тимчасовим прихистком, а згодом для всіх робітників АЕС швидкими темпами монтували одно- й двоповерхові будинки за 30 кілометрів від Чорнобиля, за селом Страхолісся.
Очевидець згадує, що виїзд на вахту був із Києва. Всі, хто на неї заступав, збиралися біля станції метро “Чернігівська”, сідали в автобуси. Колони із 20-30 автобусів супроводжувало ДАІ. В пункті пересадки в селі Дитятки ліквідаторам необхідно було за наявності спеціальних перепусток пересісти в “брудні” автобуси. Для роботи переодягались у спеціальний одяг, одягали захисні пов’язки (“пелюстки”). Отримували накопичувачі радіації, талони на харчування. Персоналу АЕС, який залишився ліквідовувати наслідки аварії, тимчасово надавали квартири в Києві. Згодом у 1988 році їх приписали в столиці.
“По роботі мені доводилося часто бувати на АЕС і в місті Прип’ять. Їхати доводилось повз рудий ліс, який таким став від радіації. Цю ділянку долав на великій швидкості, щоб отримати меншу дозу опромінення. В Прип’яті залишився склад запасних частин до машин, їх необхідно було перевозити в Чорнобиль. На території АЕС була наша філія — спецгараж. Там також працювали наші люди на електрокарах та електровантажниках. Спеціально обладнані автомобілі вивозили радіоактивні відходи. Трактором Т-150 перевозився азот для охолодження реакторів на дієві блоки. Непотрібну техніку, яка залишилась у Прип’яті, довелося перевозити на так званий “могильник” у селі Розсоха, що в 20 кілометрах від Чорнобиля. Сюди звозили всю заражену техніку. Тут накопичилось тисячі вантажівок, автобусів, бронетранспортерів і гелікоптерів, їх просто залишали прикопаними в землю, там вони і нині. Пам’ятаю, як у перші дні після аварії гелікоптери пролітали над містом Прип’ять і скидали на зруйнований реактор пісок і свинець”, — розповідає ліквідатор.
За два роки після катастрофи за участю багатьох республік СРСР побудували містечко Славутич для робітників ЧАЕС. Але охочих переселятися туди було обмаль. Тому керівництво АЕС прийняло рішення переселити працівників АЕС у Славутич під загрозою звільнення. Наслідки такого рішення привели до звільнення кваліфікованого персоналу.
У кінці 1988 року звільнили й Івана Клименка, він перейшов працювати майстром з ремонту автомашин, потім начальником авторемонтних майстерень в автогараж “Спецатом”, який знаходився в місті Прип’ять на території колишньої пожежної частини і міліції.
У 1992 році Івана Клименка звільнили за станом здоров’я. Довго лікувався, став інвалідом ІІ групи. До Хмельницького чорнобилець переїхав 1997 року. Нагороджений пам’ятною медаллю за участь у роботах з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, нагрудним знаком “Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”, відзнакою “25 років героїчного подвигу”, почесною грамотою Кабінету Міністрів України з врученням нагрудної медалі, знаком народної пошани “Герой Чорнобиля”.
Попри жахливі згадки, місто Прип’ять для Івана Клименка — рідне. Найкращим подарунком на 70-й ювілей у 2016 році для нього стали відвідини Прип’яті, які організувала донька ліквідатора. Побував у колишній квартирі, багато фотографував околиці. Те, що там відбувається нині, не виплачеш сльозами усього світу. Іван Петрович найбільше мріє, щоб подібне не повторилося ніколи.
Ірина Салій