Мені зараз тридцять, я виховує доньку і, як доросла жінка, відчуваю, як було мамі, коли батько покинув сім’ю. Хоча й до тата претензій не маю, це — життя. Його після розлучення мучила совість і він сплачував немалі аліменти, продовжував за першим маминим викликом вирішувати наші, точніше її проблеми, більшості з яких насправді й не існувало, але мамин талант до маніпуляцій завжди перемагав. До речі, єдине, що контрастувало з її наріканнями на тяжке самотнє материнство, був її квітучий і завжди елегантний вигляд.
Коли мамин арсенал щодо тата вичерпався, точніше, відколи колишній чоловік перестав її утримувати, вона спрямувала свої відточені маніпуляції на мене. Головний аргумент: “Ти — копія свого батька, думаєш лише про себе…”.
Хоча більшого егоїста, ніж мама, в нашій родині не було.
Недавно мама подзвонила до мене з самісінького ранку. Наче давала зрозуміти: справа серйозна і не допускає будь-яких моїх заперечень.
— Ти вільна після роботи? Треба зустрітися, — її голос був рішучий і трохи крижаний, вона навіть не привіталася і не запитала про Алінку, свою онуку.
У моїх скронях уже готова була закалатати провина, яку мама вмикала у мені, як лампочку. Але цього разу я впоралась, відчувши легку образу:
— Мам, цього тижня я вдома, ти ж знаєш, Алінка хворіє…
— О, так, вилетіло з голови… Заскочу після обіду.
— Угу… — і я полегшено поклала слухавку.
Слава Богу, доня цього дня почувалася ліпше, та й березнева погода була напрочуд лагідна і сонячна, на противагу попереднім пронизливим дням. Тому після обіду я одягла малу і ми вийшли у двір на прогулянку вперше через тиждень домашнього лікування. Біля дитячого майданчика я сіла на лавочку так, щоб бачити маму, коли вона йтиме до нас.
Довго не довелося чекати. Як завжди, її важко не помітити. Не по роках струнка, з пружною ходою, густе каштанове волосся розсипається по плечах і виблискує на сонці, приваблюючи заздрісні жіночі і зацікавлені чоловічі погляди. Облягаюче, темно-шоколадного відтінку пальто до колін, на ніжках такого ж кольору черевички на тонких підборах. Загадкова посмішка на досконало доглянутому обличчі, примружені зеленкуваті очі з трохи зверхнім поглядом. Зрозуміло, весь наш двір, який до того мирно метушився у своїх клопотах, заворожено витріщився на неї.
— Привіт, Наталко, — як завжди, стримано привіталася зі мною, ледь торкнувшись губами моєї щоки, і тут же недбалим жестом спробувала відтерти червоний відбиток з мого обличчя. — Вигляд у тебе, прямо скажу, кепський. Що, хворієш?
— Та ні, просто втомилась, — я мотнула головою і, переборюючи бажання заплакати, так прикусила губу, що аж відчула в роті присмак крові. — Мала кілька ночей не спала, температурила, марила, я біля неї й очей не зімкнула. І вдень, сама знаєш, клопоту вистачає. Ти хотіла про щось поговорити?
Мама витримала паузу, поки я борсалась у лепетанні, і докірливо, одними губами, усміхнулась:
— Боже, як же ти схожа на свого батька. Любиш хапати бика за роги. Ну, що ж, до справи, так до справи. Я знову втратила роботу, дочко…
Я перебільшено стурбовано зігнулась біля доньки, поправляючи їй шапку. До речі, свою єдину, дуже схожу на неї онучку, бабуся поки що не помічала. Я розчаровано зітхнула і висадила малу на гойдалку. Звичайно, мамі й у голову не прийшло поцікавитися, як нормальній бабусі, в першу чергу здоров’ям Алінки, що майже тиждень температурила. Та мама, як завжди, була в своєму репертуарі: влаштовувалась на роботу, за перших же труднощів зі скандалом звільнялась і приходила до мене за грошима.
— Ма, я зараз нічим не можу тобі допомогти, — видавила я із себе. — Розумієш, останнім часом Аліна часто хворіє, я постійно беру на фірмі відпустки за власний рахунок. Ліки дорогі, за квартиру ми з Олегом трохи заборгували…
Як тільки я вийшла заміж, ми з чоловіком живемо окремо, винаймаємо житло. Найбільше, як завше, це влаштувало маму, тому що простір її домашнього комфорту сягнув апогею: дві кімнати — лише для неї, ніяких тобі зятів, немовлят, що забирають спокій і підпорядковують життя родини собі. Мама своє життя присвячувала собі. І крапка.
Мама не відповіла, елегантно присіла на край лавочки, дістала з сумочки пачку цигарок і клацнула запальничкою. Мене завжди дивувало, звідки у мами постійно були гроші на дорогі цигарки, адже працювала вона вкрай рідко.
— Я не у вас прошу, якось переб’юся, але просто нагадую, що в тебе ще є батько, і ти заради мене могла б до нього звернутися… Адже він чудово влаштувався — зіпхнув на мене дочку і живе для свого задоволення! А в мене — життя зламане.
Знову мама завела свою улюблену пісню про те, що пожертвувала своїм щастям заради мого, бо батько пішов, коли мені минуло чотири роки. Хоча в проміжках до мого заміжжя мама встигла ще тричі вийти заміж і всі три чоловіки від неї втікли: жити з королевою блакитної крові не кожному під силу. Та й тато про мене не забував: він не лише постійно сплачував аліменти, а й всіляко допомагав завжди: оплачував і далі квартиру, в якій ми жили, за свій кошт робив ремонти, купував побутову техніку, оплачував моє навчання в університеті. По-перше, в його другій сім’ї дітей не було, а головне — він мене справді любив.
Малою я не розуміла батька, бо мама всіляко культивувала образу на нього, але, коли подорослішала, усвідомила: вона продовжувала сидіти у батька на шиї, маніпулюючи його почуттям провини переді мною, і все життя використовувала його гроші. Тому й не працювала. Для чого? Тато — успішний бізнесмен, і до того ж совісна людина. Але з часом їй усе рідше вдавалося витягати з колишнього чоловіка гроші для себе. Тому що тато напряму допомагав моїй сім’ї. А ще в останні роки у нього серйозно хворіла дружина Світлана. Тому мама й робила якісь спроби влаштовуватись на роботу, але вони були нетривалі.
— Мам, ти ж знаєш, що татові зараз потрібно Світлану до лікарні везти, у неї негаразди з серцем, буде операція.
— А що тобі його Світлана? — зірвалась мама, роздратовано гасячи недокурену золотисту цигарку об лавочку. — Вона щось добре для тебе зробила, крім того, що забрала батька?
О, знову за старе! Але насправді маму Світлана дратувала з іншої причини: друга дружина її колишнього була справді хорошою людиною, батько з нею щасливий. І ще, на відміну від мами, вона часто сиділа з моєю Алінкою, коли та хворіла, а ми з чоловіком не могли покинути роботу.
— Вона добре ставиться до Алінки і допомагає, коли треба, — тихо, але твердо нагадала я.
— Ну, так, Світлана свята, єдина в світі! А мати, виходить, погана і канючить гроші… — зелені вогники у маминих очах стали схожі на кошачі. Вона рвучко піднялася з лавочки. — А те, що твоя Світлана будувала кар’єру, поки твоя мати одна підіймала на ноги дочку, значення не має?! Краще б я займалась кар’єрою, а не присвятила життя дочці, яка все одно виросла невдячною!
Цю фразу мама, очевидно, заготувала заздалегідь, бо виголосила її одним духом.
Я все одно тут же відчула себе винною. Як завжди. Тому похнюплено мовчала, відводячи від мами затуманений сльозами погляд. Алінка єдина почувалася щасливою: “Пока-пока, бабусю!” — радісно прощебетала мала, але бабуся вже вицокувала підборами. Каштанова грива вилискувала червінним золотом, на яке метеликами злітались сонячні відблиски.
Вдома я почувалася просто паскудно. Олег, повернувшись з роботи, запитав, що трапилося. Я лише зітхнула:
— Та ось, мама приходила…
— Чому ти їй не скажеш прямо про все, що думаєш? — дорікнув чоловік. — Вона постійно називає тебе невдячною, хоча всього ти досягала сама! Невже дитина має все життя дякувати за миску каші і за те, що мама лікувала її від ангіни чи кашлю у три роки? Це ж природні речі! Хіба ми для вдячності і вигоди народжуємо дітей?
— Це так, але куди мені подітися від її докорів за те, що пожертвувала заради мене жіночим щастям, красою, кар’єрою?.. — втомлено промимрила я.
— Знаєш, Наталю, — серйозно відповів Олег, — на вищу освіту їй було наплювати, коли вона вирішила вискочити заміж у сімнадцять років. Чому? Тому що наречений був із заможної сім’ї. Їй ніхто не заважав будувати кар’єру, вона ж навіть народжувати не хотіла! Аж через кілька років народила, щоб прив’язати чоловіка дитиною.
Це була правда. Мама навіть не приховувала, що я — результат компромісу. Тобто, вона народжує, чоловік залишається з нею. Але її маніпуляції виявилися слабшими, ніж вона сподівалась.
А Олег продовжував:
— Кар’єру їй ніхто не заважав робити, коли ти підросла, пішла в школу… Вона просто — дуже лінива, вибач, що кажу так про твою матір. А батько… Та мені навіть важко уявити, як він протримався з нею майже вісім років! Вона ж своїми істериками може звести зі світу! Тому й одна, а не тому, що ти їй заважала!
Чоловік мав рацію. Але сваритися з мамою я не хотіла і вирішила попросити посидіти з Алінкою цей тиждень, щоб я могла вийти на роботу, а донька ще не відійшла від хвороби. Я тут же подзвонила і навіть запропонувала суму, яку заплачу, скільки зможу, щоб не шукати няньку на тиждень.
—Та добре, я згодна, — задумливо протягла мама, очевидно, вираховуючи, скільки отримає. І після паузи додала, — врешті-решт, я ж бабуся!
Наступного дня я вийшла на роботу, Алінку зранку відвезла до мами. Два дні все було нормально, але вже на третій день мама подзвонила і категорично заявила, що більше сидіти з Алінкою не буде.
— Вона так шумить, скрізь лізе, все перевертає…
— Але ж мам, їй уже п’ять років: пограйся з нею, почитай книжечку…
— Слухай, дорогенька, мені вже не двадцять років, щоб ганяти за нею по всій квартирі і на майданчику! Вчора навіть серце схопило.
Я хотіла нагадати, що треба спершу кинути палити, якщо серце підводить, але вголос промовила:
— А що ж мені робити? Я не можу зараз відпроситися з роботи!
— Попроси Світлану, вона вийшла з лікарні, нехай посидить з малою.
— Але ж вона іще квола…
— Ой, не роби з мене бездушну ляльку! Я не винна, що в тебе проблеми! — мама з люттю відреагувала на моє співчуття татовій дружині. — Я два дні сиділа з Алінкою, замість того, щоб шукати роботу, аби якось виживати! Господи, яка ж ти невдячна!
І я нарешті не витримала:
— Я — невдячна? Здається, ти взагалі не помічаєш, скільки ми всі намагаємося для тебе робити, зате крізь збільшуване скло роздивляєшся все, що робиш ти. І якщо хтось з нас невдячний, то це не я, мам… — і розридалася. Розуміла, що бовкнула зайве, але відчула полегшення від такого важкого, першого в житті монологу.
— І кому це я повинна так дякувати? — льодяним тоном запитала мама.
— По-перше, татові, який досі переймається твоїми проблемами. По-друге… Напевно, мені, що я виросла схожою на тата, виросла адекватною людиною. Чому ти не хочеш це визнати хоча б раз, мам?
На іншому кінці телефонного дроту залягла мовчанка. Я почала хвилюватися: може, мама втратила свідомість? Чи збирається до розгромного словесного наступу? Але мама лише кинула: “Бувай…”
Я зробила над собою зусилля, щоб не почати вибачатися. У душі вирували складні почуття, але вони мене вперше не пригнічували. Може, я справді невдячна донька, і мама страждала від того, що я нічого не взяла від неї: ні краси, ні жіночих чар, ні хитрості? Не знаю. Але відчуваю: я мудріша, людяніша за рідну матір. Бачу, що вона ховає за своєю блакитною кров’ю. Моя горда мама в душі хоче єдиного: простої людської любові. Але цього її ніхто не навчив, напевно, в дитинстві. І моя дуже доросла мама схожа на мою маленьку доню, бо так і не подорослішала серцем. А ще додалися самотність, образа і розтрощені надії.
На мить я уявила себе на маминому місці. І швидко позбулася цих уявних картинок. Бо не хочу такого життя. Не хочу, щоб Алінка виростала на нашій з бабусею ворожнечі. І знову рішуче взяла телефон: “Мам, я наговорила зайвого, вибач…”.
У котрої з нас більше правди, так і не знаю. Ось така наша непроста сімейна історія…
Тетяна Слободянюк