Петро Маліш народився у с. Мединичі Дрогобицького району Львівської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював редактором Хмельницької обласної молодіжної газети, пізніше — власкором газети “Високий замок” та заввідділом часопису “Подільські вісті”. Автор кількох збірок оповідань для дітей і багатьох прозових та документальних творів, а саме: “Печаль месника”, “Осічка”, “Князь слова”, “Розгул червоного диявола”, “Безкровний серпень”, “Московська брехня” та інших. Він — лауреат кількох обласних премій. Нині очолює обласну організацію Національної спілки письменників України.
— Петре Івановичу, ви — журналіст за фахом. Багато років пропрацювали у пресі. Знаю, що, редагуючи обласну “молодіжку”, чимало натерпілися від партійних босів, особливо у 1990-і роки?
— Неохоче згадую про минуле, щоб не виглядати, крий Боже, героєм. Що було, те було…
— І все-таки…
— Тоді тріщав хребет імперії, нам усім хотілося свободи, Української держави. Стояти осторонь і нічого не робити — не в моєму характері. Перепадало за прихильність до РУХу, за передрук історії України Михайла Грушевського, за публікації про перехід шкіл на викладання українською мовою та спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років. А який зчинився рейвах у кабінетах обкому партії, коли на першій шпальті було розміщено малюнок художника, де півобличчя вождя революції проглядається з темряви, а під ним — лист про вихід із комсомолу…
Сам “перший” зателефонував: “Ви замахнулися на святая святих!” — кричав. Потім викликав на килим секретар з ідеологічних питань і почав: “Ти кому служиш?!”. “Молодим читачам, — кажу, — людям”. А він: “Маєш служити партії і комсомолу!”. Тирада завершилась попередженням про звільнення. Не встиг оговтатись від тої прочуханки, як наздогнала інша. На Хмельницьку атомну електростанцію було запрошено журналістів. Спеціалісти розповіли про роботу першого і будівництво наступних трьох, а то й п’яти енергоблоків. Тоді для мене це прозвучало, як вибух у Чорнобилі. І я прокоментував з цього приводу позицію першого секретаря обкому партії. Ну, а далі… Розворот-публікація “зірвала дах” у партноменклатури. “Перший” під час наради розпорядився вимкнути Малішу світло в квартирі, щоб не був такий розумний. Бо, бачте, немає державницького підходу до нарощування енергоносіїв…
— Пригадуєте першу публікацію? Про що написали і коли це було?
— Пригадую. Це було у сьомому класі. Тоді місцева районна газета опублікувала мою замітку про жнива.
— Перші ваші художні твори написані для дітей. Як зазначав колись відомий український прозаїк Григір Тютюнник, для малечі писати набагато важче і складніше. Ви згідні з цим твердженням?
— Григір Тютюнник був і залишається для мене іконою у літературі. Коротке, без зайвого слова письмо — неперевершена школа! А за граничною стислістю — тривала і напружена праця. Я періодично перечитую його твори, як і новели Василя Стефаника. Якщо говорити про дитячу літературу, то мені інколи стає сумно від багатьох книжечок для дітей і про дітей. Складається враження, що автори не можуть здолати високу літературну планку, яку ставив незабутній Григір.
— Оскільки ви зараз очолюєте обласну організацію Спілки письменників України, то роботи у вас побільшало?
— Щей як! Зустрічі з учнями, студентами, вчителями, підготовка чергових номерів альманаху “Південний Буг”, участь у проведенні заходів та фестивалю “Зернослово” у райцентрах та селах. Відчутну підтримку надає обласний літературний музей, який очолює письменник Василь Горбатюк. Допомагають спілчанській організації також міська та обласна влада. За їх фінансової підтримки ми розпочали друкувати твори місцевих авторів.
— Знаю, що ви часто зустрічаєтесь із читачами. Що цікавить їх? І як, на вашу думку, прищепити молоді та дітям любов до книги?
— Не треба їм нічого прищеплювати. Добротна книжка без настирливих повчань і розлогих нудних сюсюкань одразу зацікавлює малечу. Бібліотекар якось сказала мені одну “таємницю”: із трьох книжечок, запропонованих дітям, більшість обрала одного і того ж автора. “Віршики інших беруть неохоче”, — зізналася працівниця книгозбірні.
Нещодавно я зустрічався з третьокласниками — ліс рук, аби запитати чи висловити свою думку. Зацікавлювати потрібно творами, де немає насильства, пропаганди наркотиків, жахів та іншого зла, що псують дитині душу.
— Сьогодні ваше ім’я добре відоме у літературних колах. Яким був шлях до становлення вас як письменника? Що послужило поштовхом?
— Я не знаю достеменно, що стало поштовхом взятися за перо. Напевно, розповіді рідних і сусідів, які зимовими вечорами з радістю приходили до нашої оселі. Почуте вражало. Надзвичайні історії, життєві бувальщини, спогади про односельців-бандерівців, котрих зрадник із сусіднього села видав енкаведистам. Захоплювали містичні сповіді. Все це глибоко западало в душу. Коли подорослішав, то почуте і занотоване мною у товстий зошит просилося на папір, аби знали інші. Це і є покликанням.
— У кого з класиків вчилися?
— Я просто любив читати. І досі маю цю приємну “болячку”. Письменник завжди учень. У дитинстві, юності, зрілому віці. Відтак сталих корифеїв не може бути. Вони змінюються, як усе на світі. Але є імена, перед якими схиляю голову: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, два Василі — Симоненко і Стус.
— А хто із сучасних літераторів імпонує вам найбільше і чи є такі, котрі можуть стати в майбутньому класиками?
— Прозаїк Валерій Шевчук. Відгородившись од світу, цей самотній схимник надзвичайно любить світ. Не знаю в Україні письменника, літературознавця, філософа, який більше за нього поклав праці для нашої культури. З молодшого покоління є талановиті люди, котрі, думаю, досягнуть вершин у письменстві. До таких перспективних належить і хмельничанин Юрій Сорока.
— Література і політика. Ви “за” чи “проти?”
— Літературі зробила політичне розщеплення епоха Горбачова. У розвинутих демократичних країнах ці два поняття важко поєднуються. А українські митці змушені займатися політикою і дотепер. Посеред бою за свободу кинути духовного меча до ніг зовнішньому і внутрішньому ворогу негоже.
— Чи можна реально навчити когось писати?
— Відповім устами Стефаника: “Боже, ти прокляв мене, бо ж наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал людського слова…”. Хто хоче такої науки, то хай береться за перо.
— А вам самому, коли приступаєте до написання нової книги і перед вами чистий аркуш, страшно?..
— Дуже. Можливо, нариваюся на некоректне порівняння… Душевні муки перед тим, як перші рядки ляжуть на аркуш паперу, нагадують моління Ісуса у Гефсиманському саду. Сповнений страждань і болю, Спаситель просив мужності у Бога-Отця допомогти виконати Його волю.
— Ви — автор чотирьох документальних книг про репресії у 1937-1938 роках на Хмельниччині. Описуючи вишукані методи тортур в’язнів, автор, напевне, відчував психологічний стрес?
— Поринати в жахливу проминущу епоху –—добровільно робити собі “укол у серце”, за словами філософа Фейєрбаха. Бо в ній не буває комфортно.
— Як оцінюєте свою творчість?
— Прагну бути самим собою. Зазвичай читачі оцінюють позитивно, але сам залишаюся незадоволеним.
— Чи маєте шанувальників за кордоном?
— Мої твори не перекладали, але окремі читачі замовляли книги про великий терор. Зокрема, з Прибалтики, Білорусі, Росії (до анексії Криму), Німеччини, Англії.
— Хто із відомих письменників схвально відгукувався про вашу творчість?
— Про історичну повість “Печаль месника”— Юрій Мушкетик, на жаль, уже нині покійний. Про книжку “Безкровний серпень” — Раїса Іванченко.
Також додають позитиву листи читачів. От як мені написала киянка Данута Яворська про “Розгул червоного диявола”: “Таку книжку треба читати, стоячи на колінах”.
— Петре Івановичу, ви побували у Львові, куди їздили на зустріч із однокурсниками. Які враження? Як склалися їхні долі? Можливо, випадково щось таке дізналися, що може лягти в основу наступного твору?
— Досі перебуваю під враженням. Як і колись у студентські будні, ми зібралися у 350-й аудиторії і провели заняття. Розповідали і згадували… Адже від того безтурботного життя нас віддаляє відрізок часу в 40 років, а це означає, що ми всі вже досягли поважного віку. Від того трохи сумно. Водночас тішить, що літа за плечима додали нам досвіду і мудрості.
А коли вже зустріли 91-річну професорку — викладачку мовознавства Олександру Сербенську, то емоційний градус піднявся. Ми дружно заспівали їй “Многая літа”.
Із величезним зацікавленням розглядали плід нашої колективної праці — щойно видану книгу “Долі на вістрі пера”. Упорядники принесли її і вручили кожному по примірнику. Видання досить солідне — 500 сторінок, тверда обкладинка, світлини, спогади про однокурсників і викладачів, більшість із яких перебувають у кращому зі світів…
А долі моїх товаришів різні, здебільшого це — неймовірні історії, що самі просяться у художні твори. Але хай усе вляжеться, тоді візьмусь за перо…
— Ну, і наостанок: які плани виношуєте?
— Виношую (сміється. — авт.), “вагітнію”. Сподіваюся, прихильників своїх не розчарую.
— Чи є щось таке, про що я не запитала, а ви б хотіли поділитися з читачами?
— Усім бажаю плекати у собі любов до своєї Богом даної землі і пишатися, що ти є українцем. Сімсотлітня неволя, попри страшні часи, не знищила нас як етнос. Вистоїмо і зараз. При цьому не піддаваймося баламутству політиканів — яничарів, які кричать, що найсолодша воля — повернення в минуле. А Слово, що споконвіків обожнювали наші предки, стоятиме на варті Правди.
Надія Пакулько