Що таке власне сім’я? Ось так просто, щиро, без офіційних визначень цієї соціальної інституції у Вікіпедії та інших енциклопедичних виданнях? Моя 23-річна донька, яка, до речі, півроку тому вийшла заміж, на це запитання відповіла дуже коротко, притуливши руку до серця: “Це отут…”
Сім’я — це цілий світ. Та ні, це — Всесвіт, у якому, народившись, живеш і вбираєш у себе все, мов губка, і вчишся любити маму, батька, брата, сестру, бабусю й дідуся. Це особливий, найрідніший і найдорожчий світ, без якого ти нічого не важиш у цьому житті, почуваєшся сиротою. І з яким, навпаки, ти найсильніший і найщасливіший.
Спочатку слухаєш тиху мамину колискову, що огортає тебе відчуттям безмежної любові і найсильнішого захисту. Купаєшся у тій любові, зростаєш. Починаєш шанувати родину, цінувати традиції свого роду. Вчишся жити гідно, по-справжньому. І все це вкупі з батьками, з усією своєю родиною. Бо то найбільша сила, оберіг. І потім, коли минають роки, згадайте, які спомини найтепліші? Лагідний мамин голос, коли читає казку… Дотик міцної батьківської руки, яка веде тебе вперше до лісу, щоб показати, як ростуть гриби, і навчити збирати їх… Обійми старшого брата, який, пригортаючи до себе, промовляє лагідно: “Сестричка!”. У тім слові стільки почуття, що його і з часом не забудеш…
Так важливо, щоб тісна спорідненість душ панувала в кожній сім’ї. Любов, злагода, взаємоповага, гармонія. Це не просто заяложені терміни. Це — основа сімейного життя. І, якщо раптом, на велику біду, у вашій сім’ї не сповідуються такі цінності, ви так і не зможете бути до кінця щасливою людиною. Не вистачатиме тих самих почуттів, аби зв’язок з родиною був, мов пуповина, міцний. Щоб хотілося кожної миті знову до родинного кола. І щоб при згадці про рідних, тепла хвиля любові й вдячності затоплювала ваше серце по вінця…
15 травня у світі відзначається Міжнародний день сім’ї, проголошений Генеральною асамблеєю ООН ще у 1993 році. Його мета — привернути увагу людей в усіх країнах до проблем сім’ї, її збереження та зміцнення.
Традиційна сім’я — це, звісно ж, союз чоловіка та жінки, який передбачає народження і виховання дітей. Не забуваймо, що союз цей народжується з любові. І дітки, народжені цими батьками, із самісінького початку пізнають любов, що власне найважливіше і найнеобхідніше для них. Тоді вони виростать упевненими, щасливими, гідними. Родинні зв’язки, стверджують психологи, найміцніші. Дитина, яка росте в сім’ї, почувається захищеною, менше піддається стресам. Зовсім інша річ, коли діти з тих чи інших причин зростають без батьків. Або ж батьки є, та про дитину не піклуються. Тож у цьому випадку дитині набагато складніше і в емоційному, і в моральному плані.
Відчуття сирітства при живих батьках — гіршого виверта долі годі й придумати. Відсутність батьківської підтримки дуже ускладнює життя таким дітям.
І не треба далеко ходити. Тому що не обов’язково бути, до прикладу, сиротою або мати неблагополучну родину. Можна просто жити лише з мамою вдвох. Де тато, питаєте? Тато є, але вони з мамою розлучилися. І він …забув про дитину. Та так, що аліменти колишня дружина “вибиває” з нього через суд. Хіба не ганьба? Та ще ганебніше, мабуть, те, що той так званий батько може роками не бачити свою дитину. Як-от десятирічну Юлю з міста Хмельницького. Востаннє вони бачилися того дня, коли відбувся суд про розлучення. Відтоді минуло п’ять років. Тато їй навіть вітальних листівок не шле. Він її, звісно, уже б нізащо не впізнав! А вона його пам’ятає, бо крадькома, щоб мама не бачила, роздивляється його фотографію. Аліментів, які суд зобов’язав сплачувати цього горе-батька (дві тисячі гривень), вистачає на вирішення якихось незначних нагальних проблем. Так, мізерні гроші дуже швидко закінчуються. Втім Юля все одно постійно хоче бачити татка. Тільки він не приходить. Маленьке сердечко тужить. Однак дівчинка нічого не каже мамі, бо жаліє її. Так і живуть дві жінки, маленька й доросла, у постійному відчутті тривоги й незахищеності. Такою потім усе життя почуватиметься Юля, навіть незважаючи на те, що давно виросте…
Або ще один приклад. Двоє чудових 12-річних хлопчиків-близнят живуть з мамою. У батька їхнього давно інша сім’я, ще й інші діти, теж двоє — дочка і син. Їхній тато справно сплачує аліменти, більше того, шле їм подарунки і додаткові гроші. Інколи приїжджає з іншого міста, бере їх на прогулянку. Щасливіших, ніж тоді, хлопців немає. Водночас вони глибоко нещасні, бо важко переживають розлучення батьків і свою другорядність для рідної людини. Душі їх травмовано назавжди. Тому не знаю, чи праві ті, хто стверджує, що не варто зберігати родину лише заради дітей, бо все одно життя для них буде пеклом. З іншого боку, можливо, все-таки заради тих самих дітей варто спробувати змінити себе і сімейні стосунки? Бо, зрештою, для кого живемо і для кого створюємо сім’ю?
Втім, знаю ще один приклад. Цього разу — родини, яка наче справді задоволена життям. Тут і чоловік, і дружина прийшли до другого шлюбу зі своїми дітьми. Нині сини, між іншим ровесники, навчаються в одному класі. Дружать між собою, мають багато спільних захоплень. Мама й тато зізналися по секрету, що планують народити спільну дитину. І що старші хлопці абсолютно не проти мати братика чи сестричку.
Такі позитивні моменти лише радують. І зміцнюють сім’ю. До речі, моя мама (на жаль, уже покійна) виросла з вітчимом. У неї був рідний брат, згодом народилися ще два уже від названого батька. Родина була міцною і справжньою. А я у маминого вітчима, якого всі лагідно називали “дідуньо”, була улюбленою онукою… Просто тут були певні обставини: мамин батько помер, коли їй було чотири роки, тому вітчим для неї і її брата став татом. Можливо, я помиляюся, але дотримуюся думки, що треба випробовувати всі шанси для порятунку сім’ї. І все це — заради дітей. Батьки повинні думати, як їм змінювати себе, а не безжально руйнувати все, покидаючи дітей і прирікаючи їх на душевні страждання.
Втім одна з хороших новин — у 2019 році в Хмельницькому одружилися 2403 пари. При цьому, повідомили у міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, у минулому році кількість розірвань шлюбів за взаємною згодою скоротилася майже на 60 відсотків. Якщо у 2018 році розлучень було 505, то у 2018 році — лише 301.
Так, сім’я завжди вважалася чинником стабільності і розвитку. Хоча б тому, що вдвох завжди легше будувати життя. Особливо актуально це нині, коли ускладнилася економічна ситуація в нашій країні, коли не знаєш, чого чекати завтра. Тому роль сім’ї, як ніколи зростає. Звісно, не матеріальний добробут головне — любов повинна домінувати. Однак, чим менше фінансових труднощів у родині, особливо молодій, тим краще для неї ж, кількість проблем автоматично зменшується. Бо, знаємо, що з милим рай і в курені, але, давайте ліпше без куреня, нас влаштує, хай і не величка, але власна оселя. Тому нашій державі зміцненню сім’ї нині треба приділяти особливу увагу. Втім тут рішення одне: забезпечити і батьків, і матерів гідною, високооплачуваною роботою. Тоді вони зможуть забезпечити гідний рівень життя своєї родини. Усе просто, як два на два. Лишень у відповіді у нас не сходиться, адже ніде знайти роботу з достатньою зарплатнею. І навіть сам уряд розгублений, бо не може конкретно сказати, де ж ті 500 тисяч робочих місць, гучно обіцяних буквально місяць чи два тому. То що залишаться батькам? Знову на заробітки? А це, до речі, великий удар для сім’ї. І в цілому, і для дітей, зокрема.
Ще років 20 тому, коли Україну накрила друга хвиля трудової еміграції, мені довелося писати про дітей заробітчанок, які працювали в Італії, і тоді в прямому значенні не приїжджали додому по п’ять і більше років.
За цей час виростали їх діти, яких, бувало, не впізнавали матері. Так оці діти, поки ще не виросли й були абсолютно відвертими у своїх почуттях, щиро писали у шкільних творах: “Мамо, повертайся додому, до нас. Мені не треба ні одягу модного, ні комп’ютера, нічого. Треба просто, щоб ти була зі мною…”. До речі, у нашій державі виросло ціле покоління так званих заробітчанських дітей, для яких щоденне, таке необхідне спілкування з мамою так і залишилося недосяжним. Психологи вважають, що ця дитяча душевна травма теж матиме чималий вплив на подальше життя колишніх дітей заробітчан.
А що нині? Заробітчанська хвиля стане ще більшою? Карантин підкосив українську економіку ще сильніше. Песимістичні прогнози лякають усіх. І кожен боїться за свою сім’ю. Тому всі закономірно очікують на те, як з України знову потечуть повноводні заробітчанські ріки. Абсолютно правильно: для того, щоб тут, у рідній державі, прогодувати свою сім’ю. Важко гарувати, надсилати сюди гроші з Польщі, Німеччини, Чехії. Бо ж попри все більшість хоче жити на рідній землі! Щоб виховувати своїх дітей за нашими звичаями. Навчити їх любити Україну, захищати її, шанувати і знати історію, виростити їх справжніми громадянами…
До речі, за якихось кілька тижнів — 7 червня — настають Зелені свята (свято Трійці), улюблені й шановані українцями. Чи зможемо їх відзначати нині, у карантинну пору — невідомо. Але саме на ці свята, як і на Провідну неділю, українці збираються сім’ями і прошкують на цвинтар, аби відвідати могили померлих рідних. Стоять разом з дітьми, стиха гомонять. І показують малим дочкам і синам: ось дідусь твій похований, а ось — прадід… І розповідають про них, якими були, як жили, як любили. І так вивчається родовід. З’являється і кріпне відчуття родини. Як там у пісні: “Родина-родина, від батька до сина…”.
Цим власне й живемо. Шануючи пам’ять, створюючи й захищаючи власні сім’ї, свої маленькі фортеці. І, вічні ідеалісти, мріємо про краще майбутнє для своїх дітей.
Нехай, попри нинішні негаразди, усі сім’ї будуть міцними і щасливими.
Тетяна Сікорська