Ювілейну, 75-ту річницю Перемоги, на жаль, зустрічає дуже мале коло її свідків, тих, хто воював, був полоненим, кому довелося пережити пекло окупації… Усі вони — жива історія. Кожна складає безцінний літопис страшного лихоліття. Одна з них — про земляка, нині почесного ветерана України, почесного громадянина міста Хмельницького Григорія АТАМАНЮКА, який зустрів війну 15-річним підлітком.
Народився він 1926 року в селі Пилипи Олександрівські, що на Віньковеччині, був єдиною дитиною в сімʼї матері-одиначки. Здавалося, веселому хлопчиськові жити й не тужити, гризти граніт науки, вперше закохуватися… Але Друга світова війна вирішила інакше.
І саме вона зробила з хлопчака героя, який врятував від смерті понад дві тисячі своїх односельчан.
Коли їхнє село захопили німці, розграбувавши нажите майно селян, зігнали їх — понад дві тисячі душ — у найбільшу сільську будівлю. Там смертники чекали часу нещадної страти. Залишитися вільними вдавалося хіба дітям та підліткам. Серед щасливчиків опинилися й малий Гришко із трьома друзями-ровесниками.
Війна — час, коли стиралися вікові межі, хлопчаки, швидко подорослішавши, бралися за автомати, їм вдавалося робити те, що не під силу навіть деяким дорослим. Так і компанії друзів дитинства Григорія Атаманюка, ризикуючи життям, довелося обхитрити німецького ворога. У свої пʼятнадцять хлопчаки вперше виконали спецоперацію на прохання місцевого партизана Олекси, з яким давно ладнали. Хлопці непомітно зірвали з будівлі з полоненими замок і зайшли в середину. Охоронців облили бензином. Ті, налякані, почали тікати, рятуючись від підпалу. Так і врятувалися усі пилипчани. А життя юних відчайдухів з тих пір було під прицілом смерті. Після скоєного хлопчакам довелося переховуватися.
Фашисти оголосили їх у розшук. За малого “непослуха” та його команду німці обіцяли по 50 тисяч дойчмарок за кожного. На той час це були дуже великі кошти. Навіть дехто з невдячних звільнених односельчан, які озвіріли від злиднів війни, намагалися знайти і здати хлопчаків.
Нахабну “витівку” Гришка та його друзів фашисти не пробачили. Звели рахунки помстою, страшнішою від смерті. На допиті сильно побили матір Гришка. Жінку від отриманих травм спаралізувало, до кінця життя вона не вставала з ліжка.
Врешті хлопців таки піймали. Разом із полоненими бранцями з навколишніх сіл п’ятнадцятирічного Григорія Атаманюка з друзями німці відправили в Дунаївці з беззаперечним вироком — розстріляти. Над місцевим яром, неподалік церкви, усіх безбожно вишикували до розстрілу. Коли життя юнака трималося на волосині від смерті, метикуватому хлопцеві спало на думку обхитрити катів. Швидко наказав хлопцям взятися за руки й під свист куль мерщій підлітки кинулися в урвище на гору трупів. Німці подумали, що всі мертві, перевіряти не стали. Так, на просочених кровʼю тілах підлітки непорушно пролежали до ночі.
Потім сміливці вилізли з урвища смертників, подалися на станцію і вранці повернулися до свого села. Переховувались по хатах односельчан понад рік.
Страшні події, які знівечили життя юного пилипчанина, загартували юнака й виплекали в ньому непереборне бажання іти на фронт. І коли у 1944 році село звільнили від фашистів, Григорію Атаманюку довелося благати воєнкома, який спершу не хотів підписувати дозвіл через невеликий зріст та юний вигляд майбутнього солдата. Але поклик захисника переборов усі формальності.
Відмінно пройшовши дофронтову підготовку аж у Красноярському краї (Сибір), Григорій Атаманюк вже через три місяці відправився на фронт.
Найбільше воювати в складі розвідувальної групи його стимулювала помста фашистам за скалічену безневинну матір. І так кожен воїн, зціпивши зуби, мстив за своє. Ця помста за знищені міста й села, вбитих рідних і побратимів, за розлуку з близькими, за знівечені життя в бою звучала непереможним узагальненим гаслом: “За Батьківщину!”.
З ним Григорій Антонюк у своїх 18 років, коли його ровесники-сучасники лише закінчують школу, знищив 250 німців зі снайперської гвинтівки.
Перший бій Григорія Атаманюка відбувся в Польщі, потім — у Білорусі. За згадками героя про бої у Білорусі, групі солдатів треба було переправитися через річку й захопити начальника німецького зв’язкового штабу. Для цього воїни пізньої осені мали пересікти льодяну річку вплав. Григорія Атаманюка відправили долати перешкоду першим, що знову стало запорукою успіху для побратимів.
Брав участь Григорій Атаманюк й у прориві радянських військ під Німеччиною. Там отримав контузію: світ напівзатих для нього від розриву авіабомби. З вух і носа тоді пішла кров. Лікувався у шпиталі.
Якщо про щасливчиків кажуть, що вони народилися в сорочці, то Григорій Атаманюк, напевно, народився в сорочці з погонами, бо попри всі небезпеки й впробування війни, йому вдалося вижити. Й уже через місяць шпитального спокою юнак штурмував Берлін. На Рейхстазі наш земляк навіть залишив свій підпис.
“Перемога — мир — воля — повернення!” Ці слова тепер радісно дзвеніли в голові солдата.
Проте одразу повернутися на Батьківщину, в рідне село, де чекала кохана дівчина, Григорію Атаманюку не вдалося, за наказом керівництва мав пробути в Німеччині ще чотири роки.
Коли в 1949-ому він повернувся до рідного села Пилипи Олександрівські, окрилила зустріч з коханою. Проте дівчина не витримала багаторічної розлуки й вийшла заміж за іншого. Тривала відстань у часі перевірила справжність почуттів. Але, як писав Булат Окуджава: “Не щастить померти, пощастить у коханні”. І Григорію Атаманюку таки пощастило. Почав спілкуватися з дівчиною, яка подобалася йому з дитинства. Та підросла і стала справжньою красунею: солдат у відставці закохався, а згодом і освідчився. Відтоді з дружиною Олександрою прожив щасливих 55 років. Виховали трьох дітей, нині ростуть їхні дві онучки та шестеро правнуків.
Дружина, діти та онуки — найбільша гордість Григорія Атаманюка, попри доблесні фронтові звитяги. Але його заслуги в боях безцінні для кожного з нас. На святковому мундирі ветерана яскравіше золота виблискують чотири медалі “За відвагу”. Перша з них — за оборону польського міста-фортеці Остроленко. Там із групою розвідників спостерігав за противником, знищував ворогів та німецьку техніку. Друга медаль — за взяття в полон німецького зв’язкового, який видав нашим офіцерам дуже важливу інформацію. Третя нагорода — за збереження бойового прапора дивізії в бою під Німеччиною. Четверту отримав за штурм Берліна. А вже після війни на груди ветерана ліг орден “Червоної зірки”. Також нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня та медаллю “За звільнення Варшави”.
Історію снайпера та розвідника Григорія Атаманюка художньо описав у своїй книзі письменник Олександр Філь.
Марина Зінов’єва