Роки йдуть, а країна й досі живе в гібридному стані: мирні території межують з пеклом війни на Сході. Маємо не забувати й повсякчас пам’ятати про хоробрість та звитягу тих, хто охороняє мирне небо над нами. Маємо бути чуйними, співчутливими до людських доль, які кардинально змінила війна. Історія кожного — неповторна, трагічна, є частинкою історії війни…
Саме тому хмельницький режисер Володимир Павловський вирішив розказати монологи війни зі сцени, щоб люди прониклися, сягнули глибину трагізму, не були черствими до страшного сьогодення країни.
Так, сьогодні, 20 лютого, з нагоди шостої річниці вшанування Героїв Небесної сотні в обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М.Старицького під патронатом міського голови Олександра Симчишина відбудеться драматичне театралізоване дійство “Монологи війни. Жінки”.
Власні життєві історії розказуватимуть не професійні актори, а реальні особистості: волонтерки Марина Українець та Леся Стебло, кулеметниця Оксана Адоніна, вдова загиблого воїна Ольга Саліпа, сестра загиблого брата Анна Побережняк і мати загиблого військовика Наталя Баран.
За словами режисера Володимира Павловського, одним із завдань проєкту є психологічна реабілітація його учасниць.
“У психології існує поняття “синдром війни”, коли у людській підсвідомості застрягають психічні болі, спричинені моральними травмами під час війни. Дехто намагається їх позбутися, вживаючи алкоголь, внаслідок чого проблеми лише загострюються і навіть викликають психічні хвороби. Допомогти таким людям може арт-терапія. Ця методологія потужно розвивається в світі, є досить ефективною. Під час так званої моральної психодрами людина, наче сповідається, загоює душевні рани через театральне мистецтво. Сцена допомагає людині виговоритися. Це значно краще традиційного лікування (відвідини психолога в закритому офісі, який, буває, ще більше навантажує людину). Арт-терапія —мистецтво, яке зближує людину з суспільством”, — впевнений Володимир Павловський.
І справді театралізоване дійство “Монологи війни. Жінки” дуже емоційне. Кожна учасниця — симбіоз суму, сліз, страху, болі і попри це — надії на краще. Історії жінок дуже різні, характерні, зачіпають багато важливих тем війни.
Вже вдруге учасницею проєкту “Монологи війни”, бо перша частина минулоріч присвячувалася долям військових-чоловіків, є письменниця, вдова учасника АТО Ольга Саліпа. У минулорічній виставі пані Ольга грала у масових сценах. Цього ж разу стала головною героїнею. Розповідатиме свою історію кохання з трагічним кінцем. На сцені звучатимуть її авторська поезія, присвячена чоловікові, уривки їхнього листування. Головна думка монологу: попри невимовну скорботу, сильна жінка мусить іти далі, заради дітей, заради тих цінностей, за які боровся і загинув її коханий.
Не могли обійтися “Монологи війни. Жінки” без розповідей безпосередніх учасниць війни — жінок-військових. Їх уособила Оксана Адоніна — ветеран війни, військова Сухопутних військ, доброволець, яка прослужила в АТО чотири роки і два місяці. Жінка пройшла військовий шлях від Станиці Луганської до Волновахи. І знову планує повернутися на фронт у березні.
“Спершу не дуже хотіла брати участь у театралізованому дійстві, бо на тлі жіночих трагічних історій мій монолог дещо вирізнявся. Але переглянувши фільм, де на фоні війни зародилося кохання, зрозуміла, що також маю сказати про людські почуття, щастя, яке зʼявляється у перервах між обстрілами гармат. Жінка дійсно може почуватися щасливою навіть на війні. Розповідаю про шляхетні вчинки військових, котрі брали під опіку дитячі садочки, школи, розташовані на межі розмежування. Виливаю в монолозі й сльози, коли замислююся, чому, для чого так страждають тамтешні діти, — розповідає Оксана Адоніна. — Згадую і свою історію на війні. В АТО мене одразу призначили старшою над 40 військовими. П’ятеро з них — однолітки, решта — діти, хлопці до 30 років. Перше, що спало на думку, що буде, коли, не дай Боже, щось трапиться з моїми підопічними. Чи зможу, наприклад, сказати родині батька дев’яти дітей, що з ним сталася трагедія. Тобто більше боялася не за себе, а за підлеглих. Доводилося стримуватися там, де плакали навіть чоловіки. На війні дуже допомагало почуття гумору, без нього пережити все було б неможливо. Дуже багато нервів з’їдало переживання, щоб наші військові-чоловіки не вживали алкоголь на службі, бо це могло привести до трагічних наслідків. Постійним пунктом нашої дислокації був Сєвєродонецьк”.
Неоціненна роль на війні жінки-волонтерки. Це люди, які підтримували не лише речами та харчами, а й допомагали піднімати патріотичний дух військовим.
Понад 50 разів у зону АТО, ООС їздила голова громадської організації “Тепло рідних сердець”, координаторка комунікаційної кампанії 1325 “Жінки. Мир. Безпека” Леся Стебло. Каже, якщо раніше її поїздки в АТО були щодватижні, нині українська армія зміцніла, її тепер краще забезпечує необхідним держава, тому поїздки трохи порідшали.
Щодо участі Лесі Стебло на “Монологах війни. Жінки”, вона сцені розповідатиме історії трьох жінок, які на війні виконували такі ж обов’язки, як і військові-чоловіки. Це історії донеччанок і киянки — снайперки, кулеметниці та парамедика.
“Розповідатиму про те, чому жінки пішли на війну, чи може бути так, що жінка й війна — поєднувані речі. Вважаю, нині кваліфікована жінка може виконувати будь-яку роботу. Якщо прагне захистити свою землю, родину, сімʼю, а для цього треба піти на війну, має на це повне право. Але навіть на війні жінка залишається жінкою…
Одна з героїнь, про яких розповідаю, — активна громадська діячка, представляє жіночий ветеранський рух “Невидимий батальйон”. Разом з колежанками створила потужну силу, спрямовану на пропаганду рівних прав і можливостей чоловіка й жінки. Учасниці руху навіть прагнуть змінити щодо цього українське законодавство. Були одними з тих, хто організував потужну кампанію, щоб Верховна Рада минулого скликання прийняла законопроєкт, що дозволить жінкам обирати на війні такі ж професії, як чоловіки. Якщо раніше в військовому квитку писалося, що жінка виконує роль кухарки чи швачки, а насправді вона була снайперкою, то нині ці професії законно доступні для жінок. Попри всі біди війни, наголошую, що життя продовжується. Усі мої героїні — хороші матері, дружини. Також у своєму монолозі говорю про важливість підтримки, соціалізації людей, які повернулися з АТО, їхніх родин. Нині в місті створено центр допомоги учасникам АТО, ООС та їхніх сімей. Вважаю, події на сході країни мають завершитися лише нашою повною перемогою, бо надто багато ми за це заплатили”, — розповідає Леся Стебло.
Особливістю “Монологів війни. Жінки” є те, що на сцену головні героїні виходитимуть із фетишем — речами, які пов’язують їх із війною, людиною, яку втратили.
Найбільше вражає історія учасниці проєкту з Красилова Анни Побережняк. Дівчина втратила на війні брата, якого з дитинства називала Мамою. Змалечку брат пеленав, доглядав і турбувався про сестру. Після його загибелі в АТО майже щоночі він снився сестрі, наче наяву промовляв: “Я завжди буду поруч з тобою!”. Але найдивніше сталося, коли Анна поїхала навідати батальйон, де служив її брат. Разом із його бойовими побратимами фотографувалася на тлі прапорів, світлин. Згодом на зробленому фото позаду себе помітила ледь видимий обрис людини. У поставі, фігурі впізнала свого брата. З цією світлиною Анна прийде і до хмельницького глядача.
Волонтерка Марина Українець принесе до театру дуже дорогий для неї прапор із підписами військових. Він нагадує їй волонтерські концерти, теплі розмови з військовими в зоні проведення бойових дій.
Чи не найтрагічніший монолог матері Наталі Баран, яка дуже болісно переживає втрату сина. Досі не пере його светр, який ще пахне сином. Ним, як символ захисту українців військовими, огортатиме другорядних учасників “Монологів війни. Жінки”.
До слова, на сцені поряд з шістьма героїнями будуть і співаки, музиканти, зокрема випускники музичного коледжу ім. В.Заремби, солісти муніципального естрадно-духового оркестру. Поряд із патріотичними піснями звучатиме реп, написаний Світланою Русіною та Іваном Пустовим. Він уособлюватиме негатив війни, агресію окупантів. Ефект посилюватиме й масовка, серед якої — учнівська й студентська молодь міста.
Як зазначає режисер постановки Володимир Павловський, те, що у виставі багато молоді, не випадково. Адже мета театралізованого дійства — й національно-патріотичне виховання. Для того, щоб постановку краще сприймав сучасний, зокрема молодий, глядач використовуватимуться нові форми. Пісні показуватимуться як кліпи, це називається зримою формою. Після прем’єри у театрі драматичне дійство гратимуть для шкіл, коледжів міста. Покази відбуватимуться і в міському Центрі національного виховання учнівської молоді, де за сприяння міського голови Олександра Симчишина створено театр “Без меж” під керівництвом Володимира Павловського. Нині театр у творчому пошуку акторів. Деякі з нинішніх вихованців театру теж будуть учасниками “Монологів війни. Жінки”.
До речі, за словами режисера постановки, те, що у виставі грають непрофесіонали, робить її щирішою.
“Ідея першого проєкту “Монологи війни” виникла під час моєї викладацької роботи в філії університету культури і мистецтв у Миколаєві (веду там заочний курс режисерів масових свят). У рамках заліку студенти розповідали історії своїх родичів — учасників Другої світової війни, голодоморів, репресій… Після цього з’явилась ідея створити подібний проєкт у Хмельницькому. Так і народилися “Монологи війни”, а цьогоріч “Монологи війни. Жінки”. Щодо акторства, у мене в першій постановці грав учасник АТО, професійний актор Ігор Кириліченко. Театральні навички йому дещо заважали бути на сцені справжнім”.
Щоправда, працюючи з непрофесійними акторами, крім того, такими емоційними, є ризик, що під час вистави щось може піти не так. Людина може, наприклад, надто розхвилюватися. Тому за кулісами обласного театру чатуватиме лікар, при потребі акторам зможуть винести склянку води.
Велику роль у підготовці вистави зіграла співрежисер Наталка Паляниця. Спочатку вона шукала жінок з цікавими історіями, а потім допомагала учасницям проєкту стати розкутішими. Допомагав знаходити учасників театрального дійства й радник міського голови з питань АТО, ООС Ігор Олійник.
“Попри те, що тема постановки трагічна, тут є проблиски надії: у піснях, словах самих героїнь, навіть у виступі міського голови, який звернеться до громади на завершення театрального дійства”, — зазначає режисер.
Ірина Салій