Перші смерті наших воїнів на Донбасі у 2014-му. Серце розривається від болю на шматки, а розум не хоче сприймати. Хіба це з нами?!
Матері божеволіли. Дітки здивовано запитували, чому так довго немає тата. Добровольці рвалися до бою…
Іловайськ, Савур-могила, пізніше Дебальцеве, Донецький аеропорт… Политі кров’ю наших хлопчаків, абсолютно мирних, не готових до війни. Навіть професійних військових, бо й для них до 2014 року їхній безпосередній обов’язок — захищати Батьківщину — мав дещо абстрактний відтінок. Чому? Бо ми, по суті, вміли захищати лише мирні кордони. І жили під мирним небом, по нас ніхто не стріляв. Більше того, в нас і армії справжньої, яка могла негайно дати відсіч ворогу, не було.
Ми голосили, ховаючи своїх чоловіків, дітей, братів, батьків. Стояли на колінах, зустрічаючи чергову труну з тілом захисника. Герої не вмирають…
Та ні, вмирають. Я пам’ятаю маму одного молодесенького лейтенанта-прикордонника, який загинув влітку 2014-го. Вона так і не отямилася від свого найбільшого горя. І його батька, міцного 45-річного чоловіка, який незграбно витирав сльози й розгублено казав, що у найстрашніших снах не могло йому наснитися, що поховає свого 23-літнього сина.
Але війна прийшла до нас. Несправедлива й жорстока, з невблаганними смертями сотень, тисяч наших захисників. З’явилася потреба у військових священиках. Насамперед, звісно, на передовій. Якщо в арміях за кордоном, зокрема у США, капеланство цілком природне, то до нас воно прийшло разом з війною. Точніше, війна стала причиною. І священики поїхали на передову. Так само добровольцями, як і багато наших захисників.
Одразу варто зазначити, що капеланство у нас поки що не затверджене на законодавчому рівні. Лише у червні 2019 року, після п’яти років війни, Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт про військове капеланство.
Тому священики їдуть до бійців волонтерами або ж позаштатними капеланами. Зрештою, це ніяким чином не впливає на виконання їхньої місії — душпастирського служіння воїнам. Свою місію і без офіційного статусу вони виконують бездоганно. На бійців позитивно впливає навіть просто перебування священика у їхній частині. Вони стають дисциплінованішими. Так-так, намагаються менше лаятися, не зловживати оковитою. Але далеко не це головне. Найголовніше — духовна потреба. Бійцям необхідно висповідатися, поспілкуватися з капеланом. Вони на війні в руках зі зброєю — це теж вимагає обговорення. Вони мусять цю зброю застосовувати. А як же сумління? Тут багато моральних аспектів, які необхідно постійно обмірковувати.
Тож військове капеланство надзвичайно важливе нині, під час війни.
У Хмельницькому в його розвитку пішли ще далі — створили першу в Україні міжконфесійну раду капеланів. Її мета — спільно духовно допомагати військовослужбовцям та їхнім сім’ям.
Головою ради одностайно обрали архімандрита Даниїла Тарнавського. Він працює з військовими з 2012 року. А військовим капеланом став у 2018-ому. Їздить на передову. Каже, що наші військові бачать у ньому не лише священика, а й свого побратима, з яким пліч-о-пліч перебувають в окопах. Потрібно заслужити у них авторитет і довіру своїми діями. А також навчити добрих взаємин із Богом.
У планах ради на найближчий час — провести з командирами військових частин, які дислокуються в нашому місті, та міським головою Олександром Симчишиним спільний молитовний сніданок. Впевнені, він ще дужче з’єднає усіх та допоможе у вирішенні проблем.
Отець Микола Лучинський, настоятель храму Христа царя Всесвіту, член ради, розповідає: “Я з війною безпосередньо зіткнувся у 2015-му, коли мій племінник воював в АТО поблизу міста Щастя Луганської області.
Молоді хлопці, вогню ще не знали. Страшно було їм, звичайно. Особливо, коли обстрілювали наші позиції. У ті моменти їм, як ніколи, потрібна духовна підтримка.
Я спочатку їздив як волонтер, допомагав, як міг. Однак з продуктами будь-хто може на передову приїхати, а зі словом Божим — лише священик. Ось я і почав їздити як капелан — у складі Християнської служби порятунку. Співпрацював також з благодійним фондом “Мир та добро”. На фронті я також опікувався цивільним населенням. Бідні люди, зранені війною, дорослі й діти. Власне, для них я й відслужив першу службу. Це було у селі Піонерське поблизу Маріуполя якраз на Великдень. Зібралися ми в дитячому таборі на березі моря. Звісно ж, освятив пасочки. Спочатку відчувалися напруга, недовіра, але згодом люди трохи стали прихильнішими. В кінці літургії я сказав їм: “А зараз заспіваємо”. Попросив гітару. Вони були шоковані. Але якраз це і було ключем до їхніх сердець. Коли я заспівав “Христос воскрес”, вони почали підспівувати…
Наступного року на Великдень я до них не приїхав. То вони зателефонували і запитали, чи приїду до них іще. Я приїхав. Люди вже охочіше приходили на службу Божу. Більше того, стали збиратися в групки по домах і читати Святе письмо. А проповідування дає великі плоди для того, щоб там нормально працювали наші військові. Бо тоді мирне населення стає толерантнішим, не займається шпіонажем, не здає наших позицій, не передає інформацію на ворожий бік… Необхідно домагатися примирення, розуміння між військовими і місцевими жителями. І в цьому капелани відіграють важливу роль.
Вважаю, що рада капеланів виконуватиме важливі функції. По-перше, саме до нас військові можуть звертатися зі своїми проблемами після повернення додому. Також велику увагу слід звертати на виховання військовослужбовців під час навчання перед відправленням в зону АТО: показати, наскільки важлива роль капелана в їхній службі. Якщо вони це розумітимуть, то наша армія буде сильною.
Я — волонтер. Бо маю моральний обов’язок: хочу, щоб моя Батьківщина була вільною і докладаю до цього сили”.
Отець Андрій Дурдас, позаштатний військовий капелан військової частини А0661, впевнений, що створення ради лише сприятиме капеланам якісно виконувати свою роботу: “Ми віримо, що максимально якісно можемо надати військовослужбовцям Хмельницького гарнізону душпастирську опіку. Ми повинні якнайтісніше працювати з командирами, адже саме вони для бійців — зразок у всьому. До духовного треба тягнутися. Віритиме в Божу поміч командир — з нього братиме приклад солдат. А мають віру, по суті, всі. Бо навіть невіруючий глибоко в душі все одно вірить. Знаєте, душа як пластилін, можна ліпити й ліпити…
На передовій щонеділі — служба Божа. Окрім того, постійні духовні розмови з бійцями, які дивляться у вічі смерті. Я для хлопців там, на фронті, як оберіг.
Але й важливо працювати з ними в цивільному житті. Щоб у них у голові не було постійно війни, нам, капеланам, треба опікуватися ними, не чекаючи, коли вони самі звернуться”.
Отець Дмитро Махота, капелан у Національній академії Держприкордонслужби імені Богдана Хмельницького, приєднується до думки колег про те, що об’єднання їх у міжконфесійну раду буде мати лише позитивний результат: “Спільне обговорення проблем справді ефективне. А проблем у військовослужбовців, які повернулися з війни, чимало. Практично ж усі з психологічними травмами.
Капеланство народилося в нас, так би мовити, в бою: до війни ж його не було. А це така підмога, така сила! Курсанти академії, ще навчаючись, усвідомлюють важливість капелана у службі та житті. Він для них як духовний батько. Тим більш неоціненною буде його допомога уже під час служби на кордоні”.
Капелан, з одного боку, передає Божу допомогу нашим захисникам, з іншого, є їхнім побратимом, адже перебуває разом з ними на позиції, а ще виконує роль психолога, дбаючи, аби бійці максимально мобілізовували власні сили. Капелан допомагає, не лише військовослужбовцям, бо піклується і про членів їхніх сімей, якщо у цьому є потреба. А вона, як правило, є. Найперше, у тих, хто втратив на війні найближчих.
Юлія Мужичук, вдова, як ніхто, знає, що означає така підтримка: “Наш капелан вінчав нас на фронті у березні 2016-го. Коли не стало чоловіка, він же його й відспівував. А потім цілих два роки був для мене і психологом, і психіатром, якщо хочете, був. Якби не він, отець Артем Коржаневський, я б просто не змогла з цього вийти. Я йому задавала тисячі запитань. А він на кожне відповідав словами з Біблії. Я йому вірю, бо він справжній, він знає війну. Він мій провідник до Бога, бо віра його глибока. Він врятував мою душу, ось як би я сказала”.
Про важливу роль капеланства на фронті стверджує і військовослужбовець з Хмельницького з позивним “Ганс”. По телефону з передової він розповів, що священики-капелани їм дуже допомагають — молитвою, добрим словом, просто своєю присутністю: “Капелан як оберіг, він дає нам Божу охорону. У кожної нормальної людини є страх смерті. Немає страху лиш, вибачте, в дурнів. А капелан дає надію, відчуття безпеки, я б сказав. Слово Боже на війні багато означає…”.
“Прошу, брате капелане, відізвись між Богом й нами, між землею й небесами помолись…” — рядки з пісні “Капелане, я вернусь…” (автор Степан Петрусь, виконує заслужений артист України Василь Соловей). Пронизливі слова надії і віри, звернені до священика та Бога. Послухайте.
“Благословіть нас, отче капелане…”
Тетяна Сікорська