Наша зе-влада вигадала ще один закон “Про протидію дезінформації”. Насправді це не захист громадян України від насилля брехливої інформації, тобто дезінформації, яка пре до нас із Росії, а бажання влади контролювати журналістів у власній країні.
І якщо б ішла мова лише про блогерів, які часто не мають нічого спільного з журналістикою і пишуть будь-що, аби набрати більшу кількість лайків і підписників серед любителів попліткувати, то це ще можна було б зрозуміти. Але, коли мова йде про професійних журналістів, то цей закон ніщо інше, як пряме втручання в їхню діяльність.
Маючи за плечима понад 35 років журналістського стажу, можу сказати, що в будь-якому проблемному матеріалі, як правило, є дві або й більше сторін. Так ось одна сторона обов’язково вважатиме, що критика на її адресу — це політичне замовлення (так часто вважають чиновники) або неправда, тобто дезінформація, навіть якщо факти вказують на інше. І фаховий журналіст обкладеться таким фактажем (документами), що в того, хто говорив про якесь там щодо нього замовлення, зникає бажання звертатися до суду, хоча, як правило, саме такі персонажі й кричать, мовляв, я подам на вас в суд.
У моїй журналістській практиці були випадки, коли “герої” матеріалів звертались з позовом до суду, бо вважали, що “дезінформація” вдарила по їхній гідності і честі, хоча в таких персонажів (це вже з практики) немає ні того, ні іншого. Деякі скаржники, до прикладу, всім відомий пан Рудик або екс-директорка державного підприємства “Локомотив”, яка привласнила це підприємство на пару з експрокурором, дійшли аж до Верховного суду, але справу програли.
Пишу це не просто так. В Україні ніхто не відміняв статтю “Про захист честі, гідності та ділової репутації”, де все чітко прописано, і суд бере до уваги лише факти. А новий закон “Про протидію дезінформації” має поділити журналістів на “правильних” і “неправильних”. Тобто ручних і неугодних, своїх і чужих. І той журналіст, який осмілиться десь там хоча б заїкнутися, що в нашому королівстві щось не так, може навіть потрапити до в’язниці, бо ж вирішуватиме чи то дезінформація, чи правда, буде урядовий уповноважений з інформації (таку посаду мають ще створити). Я б назвала цю посаду “смотрящий”. Адже залежно від того, хто в Україні президент і яка в парламенті більшість чи монобільшість, можна буде призначати свого уповноваженого і діяти у своїх інтересах.
І це ще не все. Команда Зеленського хоче поділити журналістів на професійних і непрофесійних. І за основу братиметься не диплом журфаку, а теза “якщо ти не з нами, то проти нас”. Тобто, щоб стати “правильним” журналістом, ти маєш вступити до новоствореної Асоціації професійних журналістів України (ще одне відомство дармоїдів). Лише таких держава визнаватиме, акредитуватиме на висвітлення подій, захищатиме в разі перешкоджання їхній діяльності. А решта журналістів, які не мають членського квитка Асоціації, журналістами не вважатимуться. Тобто така собі ліцензія на професію журналіста. До прикладу, того ж блогера, який має свій YouTube канал і при цьому вступить до цієї організації, держава визнаватиме професійним журналістом і захищатиме від утисків, звичайно, за умови, якщо наглядач з нового відомства не побачить у його блогах дезінформації. Іншими словами, якщо будь-хто писатиме лише те, що подобається уряду, парламенту і президентові, то цей будь-хто — журналіст і його держава захищатиме, а той, хто писатиме правду, — ні. А як же міжнародні зобов’язання України, за якими держава гарантує захист усім, хто займається журналістською діяльністю?
Ні, більшість журналістів, і я в тім числі, за дотримання законів. Якщо якесь видіння чи телеканал порушує закон, то в нас є Нацрада, є купа контролюючих і правоохоронних структур, врешті, СБУ, які на це мали б реагувати миттєво, але цього не роблять. Тобто в нас є багато інструментів, які можуть боротися з дезінформацією, але саме з дезінформацією, а не з правдою. Бо ж новий закон скоріше схожий на цензуру і на з’ясовування стосунків з неручними журналістами.
Влада несе відповідальність за все, що відбувається в державі, і має робити все, щоб народ відчував, що вона переймається його проблемами, а не лише своїми.
А залякування журналістів — не що інше, як страх, визнання своєї неспроможності змінювати країну. А тому владі потрібно, щоб було менше тих, хто про це скаже вголос. Думаю, авторитету їй цей закон точно не додасть, бо таки міжнародна журналістська спільнота не мовчатиме.
Лариса Світловська