Політика

Свобода слова без свободи

Наша зе-влада вигадала ще один закон “Про протидію дезінформації”. Насправді це не захист громадян України від насилля брехливої інформації, тобто дезінформації, яка пре до нас із Росії, а бажання влади контролювати журналістів у власній країні.
І якщо б ішла мова лише про блогерів, які часто не мають нічого спільного з журналістикою і пишуть будь-що, аби набрати більшу кількість лайків і підписників серед любителів попліткувати, то це ще можна було б зрозуміти. Але, коли мова йде про професійних журналістів, то цей закон ніщо інше, як пряме втручання в їхню діяльність.
Маючи за плечима понад 35 років журналістського стажу, можу сказати, що в будь-якому проблемному матеріалі, як правило, є дві або й більше сторін. Так ось одна сторона обов’язково вважатиме, що критика на її адресу — це політичне замовлення (так часто вважають чиновники) або неправда, тобто дезінформація, навіть якщо факти вказують на інше. І фаховий журналіст обкладеться таким фактажем (документами), що в того, хто говорив про якесь там щодо нього замовлення, зникає бажання звертатися до суду, хоча, як правило, саме такі персонажі й кричать, мовляв, я подам на вас в суд.
У моїй журналістській практиці були випадки, коли “герої” матеріалів звертались з позовом до суду, бо вважали, що “дезінформація” вдарила по їхній гідності і честі, хоча в таких персонажів (це вже з практики) немає ні того, ні іншого. Деякі скаржники, до прикладу, всім відомий пан Рудик або екс-директорка державного підприємства “Локомотив”, яка привласнила це підприємство на пару з експрокурором, дійшли аж до Верховного суду, але справу програли.
Пишу це не просто так. В Україні ніхто не відміняв статтю “Про захист честі, гідності та ділової репутації”, де все чітко прописано, і суд бере до уваги лише факти. А новий закон “Про протидію дезінформації” має поділити журналістів на “правильних” і “неправильних”. Тобто ручних і неугодних, своїх і чужих. І той журналіст, який осмілиться десь там хоча б заїкнутися, що в нашому королівстві щось не так, може навіть потрапити до в’язниці, бо ж вирішуватиме чи то дезінформація, чи правда, буде урядовий уповноважений з інформації (таку посаду мають ще створити). Я б назвала цю посаду “смотрящий”. Адже залежно від того, хто в Україні президент і яка в парламенті більшість чи монобільшість, можна буде призначати свого уповноваженого і діяти у своїх інтересах.
І це ще не все. Команда Зеленського хоче поділити журналістів на професійних і непрофесійних. І за основу братиметься не диплом журфаку, а теза “якщо ти не з нами, то проти нас”. Тобто, щоб стати “правильним” журналістом, ти маєш вступити до новоствореної Асоціації професійних журналістів України (ще одне відомство дармоїдів). Лише таких держава визнаватиме, акредитуватиме на висвітлення подій, захищатиме в разі перешкоджання їхній діяльності. А решта журналістів, які не мають членського квитка Асоціації, журналістами не вважатимуться. Тобто така собі ліцензія на професію журналіста. До прикладу, того ж блогера, який має свій YouTube канал і при цьому вступить до цієї організації, держава визнаватиме професійним журналістом і захищатиме від утисків, звичайно, за умови, якщо наглядач з нового відомства не побачить у його блогах дезінформації. Іншими словами, якщо будь-хто писатиме лише те, що подобається уряду, парламенту і президентові, то цей будь-хто — журналіст і його держава захищатиме, а той, хто писатиме правду, — ні. А як же міжнародні зобов’язання України, за якими держава гарантує захист усім, хто займається журналістською діяльністю?
Ні, більшість журналістів, і я в тім числі, за дотримання законів. Якщо якесь видіння чи телеканал порушує закон, то в нас є Нацрада, є купа контролюючих і правоохоронних структур, врешті, СБУ, які на це мали б реагувати миттєво, але цього не роблять. Тобто в нас є багато інструментів, які можуть боротися з дезінформацією, але саме з дезінформацією, а не з правдою. Бо ж новий закон скоріше схожий на цензуру і на з’ясовування стосунків з неручними журналістами.
Влада несе відповідальність за все, що відбувається в державі, і має робити все, щоб народ відчував, що вона переймається його проблемами, а не лише своїми.
А залякування журналістів — не що інше, як страх, визнання своєї неспроможності змінювати країну. А тому владі потрібно, щоб було менше тих, хто про це скаже вголос. Думаю, авторитету їй цей закон точно не додасть, бо таки міжнародна журналістська спільнота не мовчатиме.

Лариса Світловська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *