Світ мистецтва великий, багатогранний і його мовою можна передати найтонші порухи душі, мінливість природи, картини реального та фантастичного, невловимі миттєвості, навіть
мерехтіння світла, подих свіжого повітря і шелест крилець метелика.
Художниця Оксана Мазур саме та людина, для якої мистецтво — це зміст життя. Вона бачить його в усіх барвах веселки, у його багатстві та красі. Її картини, виконані у стилі графіки, переконливо і яскраво демонструють глибину та багатогранність її внутрішнього світу.
І слова зайві, коли стоїш перед масштабним графічним триптихом, виконаним простим олівцем. Деталізація і цілісність композиції вражають. Спершу помічаєш лише окремі деталі, а потім, вдумливо споглядаючи роботу, бачиш, як вони поєднуються у цілісну картину, з-під плетива ліній і точок якої виростають фантастичні персонажі і таємничі істоти. А ще з-під її рук з’являється ніжне мереживо оголеної і чистої української душі, в якому чути зов предків і ховається безкінечність буття.
Коріння її таланту йде від батька — народного художника України, живописця і скульптора-монументаліста Миколи Мазура та матері — української мисткині, засновниці станкового паперовитинання Людмили Мазур. У величезній майстерні на Проскурівській, де у 1990-ті вирувало творче життя її батьків і народжувались нові ідеї сучасного українського мистецтва, де збирались поети, письменники, художники і музиканти, окрилені проголошенням української незалежності, а нині зберігаються картини матері та батька, минуло її дитинство. У цьому мистецькому просторі Оксана зростала, вбираючи з запахом фарб неоціненний дар своїх батьків, який наскрізь просяк українством.
І оте зерно, що дозрівало роками, зійшло. Оксана Мазур взялася за глибоке і багате традиціями мистецтво української витинанки, якому присвятила своє життя її матір. Взялася неочікувано для себе, коли у 2019-ому потрібно було оформити сцену для різдвяного фестивалю “Дар днесь пребагатий”.
То була її перша робота у цій техніці й одразу масштабна. Паперова витинанка два на півтора метра — дідух з двома ангелами. Ближча до класичної, але з власною інтерпретацією, вона стала своєрідним прообразом українських мереживних фіранок, якими на Різдво вбирали вікна на Поділлі. На тлі цієї витинанки й відбулося дійство на сцені обласного академічного муздрамтеатру ім. М.Старицького.
“Світло, яке проникало з середини хати, проходило через витинанку і тіні відбивалися на снігу, створюючи дивні і цікаві візерунки. Самі традиції, що дійшли з того часу, — це відгомін, тінь, уламки стародавніх традицій. Так само підсвічені витинанки відкидали тінь на задню частину сцени і підкреслювали, що це Поділля, що це наші традиції. Це був такий собі синтез переплетення візуальної частини оформлення і самого наповнення фестивалю”, — згадує пані Оксана.
Тоді вона достеменно не знала, що до цього давнього українського мистецтва, яке захопило її геть зненацька, приросте всім серцем.
“Батько свого часу, коли мама працювала над своїми витинанками, розклавши їх на столі, жартував: мовляв, що ж то таке за мистецтво — дмухнеш і воно розлетиться. Насправді він захоплювався маминим талантом і казав мені: “Може, й ти спробуєш? Це все-таки твій спадок і могла б цим займатися”.
Тоді, каже пані Оксана, вона не надала значення його словам. Тепер розуміє, що нічого в житті не буває випадковим.
Нині полотном її шедеврів слугує білий цупкий папір, а замість пензля та фарб художниця використовує гострий скальпель. Ним справно, як ювелір, вирізає візерунки, на яких сотні дрібних елементів. Все це сплітається в єдине масштабне полотно. Воно схоже на справжнє мереживо — ніжне, світле і надзвичайно жіночне. На його тлі розгортається сюжет витинанки. На кожній свій — змістовний і неповторний.
“Одноколірний папір — дуже цікавий матеріал. Величезне полотно, яке ти розстилаєш перед собою, — це простір. Забравши його частину, ти можеш додати простір того середовища, яке відтворюєш. І це вже такий собі перетин світів. Можна провести всього кілька ліній і залишити, а можна нанизати його різними образами, цілим світом, який виникає в уяві, причому абсолютно різної тематики”.
На стіні в холі майстерні — помпезна картина “Хмелю, мій хмелю”, де воєдино сплелися калина і хміль, як закохані душі дівчини та парубка — вони в центрі полотна. Їхні чисті і щирі почуття художниця вдало передає без фарб і відтінків. Вдивляючись у ті образи, мимоволі відчуваєш магічний подих літньої ночі і бачиш місячне сяйво, що пробивається крізь мереживо.
Поруч на білому полотні — дві тітки. Їхні характери художниця зображує різними орнаментами на хустках та вишиванках, підкреслюючи український колорит птахами та різнотрав’ям.
Вражає змістом картина, на якій риби, прорвавши ятір, тікають на волю.
І тут ловлю себе на думці, що в стиль українських витинанок Оксани Мазур десь вплітаються елементи імпресіонізму. Вони сповнені витончених деталей, які передають красу миті, наповнену контрастами. І ті контра-сти напрочуд яскраво видно навіть на білому полотні.
Перша персональна виставка витинанок Оксани Мазур відбулася в Кракові. Навесні цього року в рамках української сучасної витинанки її картини будуть експонуватись у музеї Івана Гончара в Києві. У виділеній залі, поруч з власними полотнами, будуть представлені й витинанки її матері — Людмили Мазур. А ближче до літа шедевральні роботи Оксани Мазур зможуть побачити й хмельничани.
Нині ж художниця має чимало цікавих задумів і нехай вони неодмінно втіляться в життя, адже мистецтво, засноване на традиціях народної творчості, — це скарб, якому немає ціни.
Лариса Світловська