Минулого понеділка Україна разом зі світом відзначала Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. З нагоди цієї скорботної дати в Хмельницькому благодійному фонді “Хесед Бешт” відбувся тематичний “круглий стіл”. Його учасниками стали представники фонду, живі свідки Голокосту, педагоги-історики, краєзнавці, студенти, громадськість.
Про страшні сторінки минулого свідчить статистика. За офіційними даними, жертвами масового винищення євреїв під час Другої світової війни стали шість мільйонів людей. З них три мільйони закатовано фашистами в газових камерах, до двох мільйонів розстріляні, решту виснажено голодом і тортурами.
В Україні Голокост забрав два мільйони євреїв, з лиця землі стиралися єврейські домівки, навіть цілі містечка (штетли).
Конвеєр смерті не оминув і Хмельниччину. За роки Другої світової війни наші землі омилися кров’ю 180 тисяч євреїв, закатованих німецькими загарбниками.
Знущання над ними не мали меж жорстокості. Євреям проламували черепи, забивали дошками в тісних приміщеннях, шахтах, розстрілювали, закопували живцем… А в містечку Сатанів Городоцького району місцевих євреїв живими замурували в підземеллі. Щільно стоячи одне біля одного, люди помирали від задухи. Лише торік знайшлася група небайдужих людей, яка розкопала це підземелля. Знаходили навіть крихітні кістки немовлят.
Досі єврейські родини по крупицях збирають свідчення про своїх родичів, загиблих у страшних тортурах. Їхні розвідки проймають до сліз.
Дві історії розповіла менеджер по зв’язках з громадськістю благодійного фонду “Хесед Бешт” Галина Скрипник.
Сталися вони в Новій Ушиці. У колоні, яку вели на розстріл фашисти, опинилася ціла єврейська родина: мама Євгенія Вітенська та троє її дітей: двоє старших синів і крихітна донька. Жінка непомітно поклала немовля біля польського кладовища. Дівчинку, яку матері дивом вдалося вберегти від смерті, помітили односельці. Немовля забрали бездітні вчителі Василь та Олена Мокрі. Назвали Галиною (за чоловіком отримала прізвище Вдовіна), ростили, як рідну, вивчили… Як і батьки, дівчина отримала педагогічну освіту й стала вчителькою математики. За професією працювала 42 роки в місцевій школі. Про те, що батьки й не рідні, не знала довго. Хоч історію про дивом врятоване під час війни немовля чула від земляків не раз, ніколи й подумати не могла, що йдеться про неї. Правду дізналася лише по смерті названої матері. Жінці закортіло знайти своїх родичів. Дізналася, що на війні вижив її батько — полковник медичної служби. На жаль, Галині Василівні вдалося знайти лише його могилу. За життя батько й гадки не мав, що донька вижила, тому й не шукав її.
У 2003 році сім’ю Мокрих було удостоєно звання Праведників народів світу.
Почули учасники “круглого столу” й історію Ісака Іткіна, 1926 року народження. Коли кати вели євреїв на розстріл, він та інші хлопчаки змовилися, що спробують утекти. Усіх їх наздогнала ворожа куля, крім малого Ісака. Стрімголов утікаючи від смертельної небезпеки, він сховався неподалік у лісі. Відпочивши, добрався до румунської території. В Нову Ушицю повернувся в 1944 році, коли селище було визволене від німецьких окупантів. Тут до виходу на пенсію працював їздовим.
Герої історій — Ісак Іткін та Галина Вдовіна, на щастя, досі живі. Щороку вони навідуються до братської могили євреїв — новоушицького урочища “Трихів”, зустрічаються зі школярами й діляться власними спогадами, аби ніколи не повторилося подібне жахіття.
Дослідницьку роботу на тему Голокосту ведуть і хмельницькі школярі та студенти. З 2017 року з Українським інститутом вивчення Голокосту “Ткума” співпрацює студентка Острозької академії, майбутня журналістка Олена Совкова. На Всеукраїнському турнірі юних істориків молода дослідниця представляла тему “Праведники народів світу”. У родині дівчини їх троє: прадідусь Леонід, його брат Олександр та мати Любов Поліщуки зі Слобідки Малієвецької Дунаєвецького району.
На початку січня 1944 року о четвертій ранку в будинок Поліщуків постукали. На порозі стояла мешканка сусіднього села — єврейка Фріма з донькою Мусею. Сім’я була вимушена переховуватися. З дому Фріма втекла ще й із сином Герцем. Спершу втрьох з дітьми жили в землянці лісника. Чоловік переховував трійцю втікачів, доки в них не скінчилися гроші. Злий від злиднів та голоду просто посеред морозної ночі він вигнав матір із дітьми на вулицю. Йшли, куди очі бачили. Поблизу села Слобідка Малієвецька Герцу стало зовсім зле. Мати й сестра заховали хлопчика в дуплі великого горіха й подалися шукати допомоги в селі. У Слобідці Малієвецькій, коли Фріма розповіла про сина, Леонід Поліщук взяв санки, застелив їх сіном й рушив за хлопчиком. Вдома дитину відігріли, а Фріму з донькою сховали в погріб корівника. Таке милосердя сім’ї Поліщуків могло коштувати життя. Навіть недобросовісні сусіди могли їх здати поліцаям. В страху родина й втікачі прожили до звільнення села 2 квітня 1944 року. Потім Фріма з дітьми оселилася в сусідньому селі. Нині обидві родини — Фріми та нащадки Поліщуків підтримують тісні зв’язки й спілкування.
Жахлива сторінка в історії Голокосту на Поділлі — Кам’янець-Подільський єврейський концтабір “Блок Хаус №13”. Про нього розповів голова міської організації Національної спілки краєзнавців України Юрій Блажевич. У цей концтабір звозили євреїв з Німеччини, Угорщини, Словаччини, Закарпаття, Буковини… У вигнанців забирали все нажите майно. За кілька місяців в Україні на євреїв безсумнівно чекала смерть. А дітей, молодих жінок, рідше чоловіків перед страшними тортурами в “Блок Хаусі №13” чекали… райські умови. Жили, наче в готелі з чотириразовим харчуванням. Але після того, як діти та батьки трохи відходили, їх з “Блок Хаусу №13” відправляли в один із військових шпиталів Чернівців, де німецькі лікарі робили над ними різноманітні досліди й експерименти. Мастили їх різними розчинами, давали уколи з невипробуваними препаратами, вирізали й пришивали органи… Словом, творили страшні речі. Коли ж піддослідні ставали непотрібними, в 1942 році майже 500 їх розстріляли в Кам’янці-Подільському.
З матір’ю у “Блок Хаусі №13” був і в’язень Проскурівського гетто Леонід Падлєсний. Він родом із села Рудки Дунаєвецького району, з родини вчителів. Тоді йому було лише два з половиною роки. Мало що залишилося в пам’яті чоловіка. Про той пекельний час нагадує лише концтабірське тавро на шкірі.
“Звісно, я був ще зовсім малим, але пам’ятаю епізод, коли був в оточенні підвод, біля яких ходили високі чоловіки в чорних формах, лакованих чоботях та стеком, яким постукували по халявах, а з ними — злючі собаки. З тих пір я боюся псів”, — розповідає свідок лихоліття.
В наші дні Леонід Йосипович взявся розслідувати справу “Блок Хаус №13”. Кілька разів бував у Німеччині, деякі папери з Чернівецького дослідницького шпиталю переправили в Румунію. Нині навіть написані книги про знущання над дітьми на Поділлі.
Чимало цікавої інформації можна знайти в музеї Голокосту хмельницької єврейської культурної общини “Тхія”. Це єдиний музей Голокосту в західній Україні.
Історію своєї родини розповіла й поважна представниця єврейської громади Сусанна Кац, 1938 року народження. Батько Сусанни Абрам був викладачем математики, директором єврейської школи у Віньківцях та Зінькові. В тих краях загинула майже вся родина пані Сусанни. Батько ж потрапив на фронт, після Другої світової війни повернувся з численними нагородами. Пам’ятає Сусанна Абрамівна, як тікали від німців на підводі, яку татові дали як директору школи. Нині Сусанна Кац — автор фільму про Голокост у Зінькові — “Зіньківський Бабин Яр”.
Згадали учасники “круглого столу” й Проскурівське гетто, створене нацистами 14 грудня 1941 року. У ньому загинули понад 9500 людей, включно з євреями ближніх до Проскурова сіл.
В обтягнутому дротом гетто не було води, стояла страшна антисанітарія. Раз у день о п’ятій ранку відкривалися ворота на вулиці Соборній, де роздавали воду. Дві-три тисячі людей мали встигнути набрати води за півгодини. Хто не встиг, тих розстрілювали з веж на іншому боці річки Південний Буг. Це було своєрідною розвагою для окупантів.
Нині в Хмельницькому 14 братських могил, три місця розстрілу євреїв, майже 800 окремих могил. В області — 53 братські єврейські могили і нині знаходять нові захоронення.
Ірина Салій