Міський голова Олександр Симчишин, усупереч традиції, що склалася, не міняв меблі у робочому кабінеті, аби даремно не витрачати бюджетні кошти. Він сидить за столом своїх попередників, у шафі багато книг, майже всі про історію України. По ліву руку — фотографії Героїв Небесної сотні Сергія Бондарчука, Миколи Дзявульського та ікони. На столі — лише робочі документи. Він багато працює і йому довіряють містяни. Та поговорити з політиком не про політику, а про звичайні речі, іноді навіть цікавіше, незважаючи, що на це є лише 20 хвилин.
— Давайте почнемо здалеку. Розкажіть про своє дитинство. Ким мріяли стати, у якій сім’ї зростали?
— У мене було дуже активне дитинство. Я багато часу проводив на вулиці. Бувало, що батьки не могли загнати ввечері додому, коли грав з хлопцями у футбол. Я, до речі, мріяв у дитинстві стати футболістом. Міг зависати на турніках, грати в інші ігри — дуже добре пам’ятаю цурки. Але тоді був такий час, на відміну від теперішнього, коли дітей важко змусити вийти гуляти на вулицю. З іншого боку, я завжди допомагав батькам: і на городі, і по господарству, і на будівництві. Батьки змалечку прищепили мені любов до праці. Але, мабуть, найбільша в цьому заслуга бабусі по лінії матері, з якою я в дитинстві проводив багато часу. Так само прабабуся, до якої приїжджав на канікули, вчила не цуратися роботи. Вона була зі справжньої селянської родини: прапрадід мав багато гектарів землі в обробітку, чимало худоби. У більшовицькі часи його розкуркулили і все добро забрали. Любив їздити з дідусем по батьковій лінії на сільськогосподарські роботи, він був водієм. Але це лише влітку, бо родина батька жила в іншому селі.
— Батьки карали за непослух чи оцінки?
— Мене батьки ніколи не сварили, лише казали, що будь-який вибір я маю робити сам, але повинен і нести відповідальність за нього. Так само мене ніколи не журили за оцінки, лише пояснювали, що це моє і я від того виграю, якщо буду гарно вчитися. Відтак у школі я був відмінником, в мене було лише дві четвірки в молодших класах з музики і малювання, а в десятому — з фізики.
— А чому з музики?
— Бо погано співав. Уже в старших класах вважав, що музика і малювання — предмети, які не можна оцінювати взагалі. Я й зараз так вважаю. Кожна дитина має ходити на ці уроки, щоб навчитися слухати і розуміти музику, розрізняти музичні жанри, інструменти, художні стилі… Це — загальний розвиток. Але оцінювати здібності, які є не в кожної дитини, не можна. Ось я, до прикладу, усі завдання виконував, але малював так собі.
— А поведінка? Хлопці, як правило, в школі бешкетують.
— Нормальна поведінка була. Я шанував вчителів, уроки не зривав.
— Невже не було ніяких конфліктів, скажімо з ровесниками?
— Були. Це нормальне хлопчаче середовище. Мене батько вчив, що ніколи не можна ображати когось, лізти першим у бійку і я ніколи цього не робив. Але давати здачу треба, бо на агресію потрібно відповідати адекватно. Я так робив і мені було байдуже: старший чи менший, забіяка чи хуліган, якщо мене хтось намагався ображати, я завжди давав здачу.
— З братом чубились?
— Рідко. Я — старший від брата на п’ять років, то й чубив, в основному я. А взагалі в нас з братом дружні стосунки. В нас у дитинстві були секрети, про які навіть батьки не знали.
— Ви закінчили школу з золотою медаллю. Двері були відчинені до будь-якого вишу. Чому вибрали саме історичний факультет?
— В житті нічого не буває випадкового. Будь-яка випадковість має в собі долю закономірності. Батько хотів, щоб я став інженером, а мама — лікарем. Я навіть після дев’ятого класу вступав до Хмельницького мед-училища, але бути медиком не хотів. Тож на першому іспиті в диктанті свідомо не поставив частину ком і наставив зайвих, щоб отримати двійку, хоча завжди писав диктанти на відмінно. А історичний, можливо, тому, що в старших класах почав займати призові місця на обласних олімпіадах, а це дуже мотивує. В мене взагалі спортивна натура: намагався вигравати всюди, де тільки брав участь. Потім почав багато читати поза шкільною програмою і десь чаша перехилилася в бік історії. Отож вступив на істфак Кам’янець-Подільського державного університету імені Івана Огієнка.
— Згадайте себе в студентські роки.
— Університетське життя дуже різноманітне і насичене. Займався спортом, особливо подобався футбол. Але й навчався багато: був кращим студентом курсу, кращим студентом факультету. Вже на другому курсі почав писав наукову роботу, яка стала моєю кандидатською дисертацією, але це не заважало вести активний спосіб життя поза межами вишу, бо студентські роки — це фантастичні роки: студентські вечірки, гулянки…
— З дружиною коли познайомились?
— Я давно знав Світлану, бо наші батьки живуть на відстані 500 метрів, але після четвертого курсу влітку ми випадково пересіклись на дискотеці і в нас зав’язалися стосунки. А вже 1 березня 2003-ого ми одружилися.
— Батьки не були проти?
— Тато ніколи мені нічого не радив у питаннях стосунків — це дуже особисте. Казав лише, якщо відчуваєш, що це твоя людина, не буває рано чи пізно, бо в нас, здавалось би, ранній шлюб: мені було 23, Світлані — 18.
— На що витратили свою першу зарплату?
— Перші заробітки в мене були ще до першої зарплати. Як кращий студент отримував академічну стипендію імені М.Грушевського. Вона була втричі більшою, ніж підвищена. Підзаробляв, пишучи контрольні, курсові, реферати. А перші мої 150 гривень — це зарплата вчителя Пасічнянського агротехнологічного ліцею. На ті часи — приблизно 27 доларів, так що особливо й тратити не було що.
— З відзнакою закінчивши університет, ви вступили до аспірантури, захистили дисертацію, отримали наукову ступінь кандидата історичних наук і вже у 27 років стали доцентом кафедри правознавства Хмельницького інституту соціальних технологій ВМУРоЛ “Україна”, а згодом деканом економіко-правового факультету вишу. Деякі студенти були вашими ровесниками і навіть набагато старшими. Двійки ставили?
— Звичайно і часто, але це було справедливо і вони про це знали.
— Намагалися домовитися з вами?
— Бувало, у заліковки пхали хабаряки, але здавали лише після того, як вивчали все. Це були, в основному, заочники — люди дорослі: чиновники, правоохоронці, які чомусь вважали, що можна скласти іспит, поклавши щось у заліковку. І досі пам’ятаю майора, який вчив і ДПУ, і ДЗКП, а потім приходив і здавав.
— Таким принциповим залишилися й нині?
— Так, я такий по життю.
— У мерії були випадки, коли вас хотіли підкупити, щоб вирішити якісь питання?
— У перший рік роботи, коли стояло питання про звільнення працівників з посад, приносили книжки в подарунок, а в книжці щось лежало. Тепер ці люди в нас не працюють — звільнені, займаються чимось іншим.
— Які риси в людей цінуєте найбільше?
— Відповідальність, мабуть, найбільше, працьовитість і тих, хто вміє змінювати себе. Я завжди кажу, що всі люди можуть помилятися. Але коли людина усвідомила свою помилку і зробила так, щоб її більше не допускати, то з нею можна працювати. Якщо ж намагається обдурити, приховати помилку, з такою людиною я зазвичай не хочу працювати. Ціную відповідальних, які беруть на себе ініціативу, активних, які не приходять на роботу і сидять до 18.15 лише, щоб зарплату отримати.
— Сім’я для вас — фортеця?
— Сім’я — найбільша цінність, бо найближчі люди мотивують змінювати все навколо, змінювати місто. Я — затятий прихильник сімейних цінностей і вважаю, що тільки в сім’ї людина може бути справді щасливою. Сімя, родина — це надзвичайно важливі речі.
— У вас є навіть своя сімейна футбольна команда.
— У мене всі грають у футбол. Троє синів ходять на футбол, показують гідні результати, ну, найменший ще ні, бо йому лише шість років.
— Ви — вибаглива людина в побуті?
— Ні. Я вважаю, що надмірна вибагливість — це понти. Я одягаюся в звичний одяг, у якому мені зручно. Їм просту їжу. Люблю солодке, особливо шоколад з горіхами.
— Якби виграли в лотерею мільйон, на що б потратили?
— Ніколи про це не думав. Напевно, частину віддав би на благодійність — люди мають завжди займатись доброчинністю, це має стати нормою. Тоді й тобі частинка добра повернеться. Решту витратив би на подорож по світу на великому лайнері з сім’єю тижнів на три.
— Якими трьома словами себе могли б охарактеризувати?
— Я — самокритична людина, хоча ніколи того не показую. Стараюсь жити за олімпійським девізом — швидше, вище, сильніше — завжди планку потрібно піднімати. Вважаю себе відповідальною, активною людиною.
— Маєте дуже високий рівень довіри хмельничан — 84 відсотки. Чим це зумовлено?
— Думаю, передусім, що мої слова з ділом не розходяться. На виборах завжди уникав слова “обіцяю”. В мене навіть перед першим туром не було передвиборчої програми. І коли на зустрічах мене запитували: яка у вас програма, відповідав, що можна написати будь-яку. В Україні написано десятки тисяч програм, але це просто слова на папері. Моя мета — змінити місто і я знаю, як це робити. Можу пояснити, як працюватимуть ЖКГ, охорона здоров’я, освіта… І мені — повірили. Тепер же люди переконалися, що ми — не пустослови, бо маємо мету, знаємо, як до неї дійти, і за чотири роки разом з командою показуємо, що всі ті речі не були банальними словами. Хоча перед другим туром у мене була програма, велика частина якої вже реалізована, а частина буде реалізована. Ми максимально відкриті, зрозумілі і реально показуємо результати своєї діяльності. Вони є, бо людина, йдучи вулицею, бачить позитивні зміни, вдома також відчуває результати нашої роботи, отримуючи якісну комунальну послугу. Навіть той, хто намагається нас критикувати, не може оспорити успіхи міста.
— Йтимете на другий термін?
—Думаю, що так. Я говорив, що дві каденції — це термін, за який достатньо показати хороші результати роботи. Ми за чотири роки показали гідні результати і я тим задоволений. Але ще за шість можна зробити багато великих проєктів — сміттєпереробка, Палац спорту, аеропорт, тобто довгострокові, затратні за часом, грішми, але дуже потрібні місту речі.
— Найгірша подія року, що минає?
— Те, що зняли значну частину фінансування вже передбаченого. Я такого не пам’ятаю, щоб гроші, які вже виділені, коли вже проведені роботи на ті кошти і коли тобі за місяць до завершення року ті гроші забирають. Це Чернелівка, дорога на Короленка, ліфти. Просто внесли зміни в постанову Кабміну і все.
— А найкраша?
— Новий сучасний дитсадок на Озерній. Це не просто 350 місць, це — круто!
— Маєте заповітну мрію?
— Мрію про дуже комфортний і успішний Хмельницький, місто номер один в Україні. Для цього вже дуже багато зроблено і, впевнений, Хмельницький буде класним і успішним!
— Що побажаєте хмельничанам?
— Я завжди бажаю, щоб наступний рік був кращим за попередній, але для цього треба мати мрію, вірити в неї і багато працювати над її втіленням. Немає нічого неможливого в світі.