Вторгнення російських військ на схід України вимагало негайної мобілізації українців, на передову кинулися не лише чоловіки в погонах, а й численна кількість добровольців. Повістку отримав і 52-річний хмельничанин Павло Падиняк. Нині він той, ким пишається Україна, Хмельницький. Він — учасник програми, ініційованої міською радою “Я повертаюсь”.
“Україну люблю понад усе, до сліз боляче, що держава ніяк не стане процвітаючою країною. Ще у 2004 році разом з тисячами хмельничан приєднався до народного повстання за честь і гідність, яке потім отримало назву Помаранчева революція. Ночами не спав, мерзнув на столичному Майдані, аби лиш змінити корумповану владу в Україні. Хто б міг подумати, що через 10 років українців чекають ще більші випробування?! Не встигла вщухнути Революція гідності, де виборювали справедливість і європейський вектор розвитку держави ціною життів українців, як на нашу територію вторглись російські війська. І багатостраждальному українському народові потрібно було стати на захист своєї землі”, — зазначає Павло Падиняк.
Загартований патріотично, чоловік ні хвилини не вагався, коли йому в 2015 році прийшла повістка. Ще з сімнадцятьма хмельничанами 21 серпня того ж року потрапив у лави військових, які захищали Україну поблизу Маріуполя.
Коли Павло Падиняк прибув на фронт, йому одразу видали автомат й призначили на чергування. Захисник каже, добре, що служив в армії, а багато захисників у зоні АТО зброю тримали хіба на уроках військової підготовки в школі.
В лавах захисників маріупольського напрямку з Павлом Падиняком служили військові з різних куточків України.
“У вирі служби часто навіть прізвищ бойових побратимів не запам’ятовував, тепер лише згадую їхні обличчя, — каже захисник. — З 17 хмельничан, які прибули зі мною в зону АТО, живими залишилися не всі. Смерть товаришів лякає більше, ніж ризик втратити власне життя. Після Маріуполя Павла Падиняка відправили на оборону Волновахи, де в січні 2015 року стався теракт, внаслідок якого загинули 20 бійців і майже стільки ж було поранено.
Військовий розповідає, що часто спілкувалися з мешканцями тамтешніх міст та сіл. Більшість допомагали харчами, засобами гігієни, медикаментами тощо.
“Але, на жаль, були й ті, хто вважав нас ворогами, наче ми прийшли на їхні землі не Україну захищати, а чинити розруху. Млосно ставало, коли співвітчизники, усвідомлюючи жорстокість дій ворога, знаючи, скільки смертей спричинила війна, думали, що Росія захищає їхні інтереси, а не нахабно грабує українські території”, — обурюється захисник.
За його словами, окупанти озброєні значно краще і якісніше, ніж українці, їх не просто більше, вони — в повному бойовому обмундируванні. Проте захисник вірить, що Україна не здасть своїх позицій, бо згуртованість, яку показали українці, стала запорукою того, що наші війська досі не виснажилися, а навпаки міцніють. Сподівається, що цьогоріч російські війська таки покинуть українські території.
“Спілкуючись з українцями на фронті, розумієш, це — люди, які свідомо прийшли захищати свою країну, багато з них були учасниками Революції гідності. Зовсім інше враження про сепаратистів. Якось довелося спостерігати, як, вишикувавшись, вони показували нам непристойні фігури з пальців. Вже по їхніх обличчях було видно, який рівень їхнього інтелекту. Здавалося, приїхали сюди просто вихлюпнути свою жорстокість і невігластво. Хотілося зазирнути у вічі сепаратистам, але навряд чи побачив би там хоч краплину людяності”, — ділиться Павло Падиняк.
Демобілізували його в листопаді 2016 року. Додому їхав — не вірив своєму щастю! У рідних Пашківцях, де народився, сільське затишшя його насторожило. Здавалося, люди тут не так вже й переймаються подіями на Сході, наче звикли до них. Це лякало, хотілося всьому світові кричати, яке жахіття йому довелося пережити. Але потім вирішив і сам менше згадувати про війну, щоб трохи заспокоїтися, адаптуватися до мирного життя. Менше вмикав телевізор, тішився домашнім затишком та двома дітьми. Каже, те, що показують по телевізору, пишуть у газетах, лиш на крихту передає реальність у зоні проведення ООС, де кожна секунда життя — безцінна.
Нині, коли його перебування в гарячих точках в минулому, дуже вдячний усім, хто підтримував військових. За великим рахунком, бійці нічим не були обділені: було, що їсти, одягнути, належно допомагали медики. Згадує і мирні години між обстрілами, коли для них волонтери організовували концерти, бувало, й самі бралися за гітару.
Але війна таки далася взнаки: у Павла Падиняка пошкоджений хребет. Лікувався у військовому шпиталі, матеріально допомагала міськрада. Каже, нині в місті є куди звернутися за допомогою тим, хто повернувся з фронту.
Після війни Павлу Падиняку знову довелося шукати роботу. Влада міста допомогла влаштуватися водієм на комунальне підприємство по будівництву, ремонту та експлуатації доріг виконавчого комітету міської ради (БРЕД). Професійним водієм був і до служби в зоні АТО.
Хто б з хмельничан тепер впізнав у звичайному водієві — захисника України, який, не боячись смерті, вистояв на полі бою?
Нині приклад батька готовий повторити син Павла Падиняка, який пішов в армію в тому ж році, що й батько на фронт. Але так хочеться, щоб армійська наука йому не знадобилася, щоб в Україні настали мир, спокій і добробут.
Ірина Салій