З Леонідом Космацьким, розвідником 8-го полку спецпризначення (позивний Кос), ми познайомилися в 2016 році. На той час він уже встиг повоювати на сході нашої країни, причому пішов туди за власним бажанням, маючи за плечима 16 років служби спецпризначенцем та миротворчу місію в Іраку. Пішов, не роздумуючи, хоча мав повне право залишитися: у нього було троє неповнолітніх дітей. Завдяки власній наполегливості з четвертого разу його таки зарахували в бойову групу й відправили на Схід.
Була це весна 2014 року, війна тільки-тільки починалася…
“Ми не мали необхідного спорядження. Його купували самі або ж допомагали волонтери. На них ми просто молилися, бо саме від волонтерів отримали перші бронежилети (один на трьох), добротний одяг та взуття, а потім і значно серйозніше спорядження (тепловізор, снайперську гвинтівку зарубіжного виробництва тощо)”, — розповідає Леонід Космацький. На Луганщині, куди потрапила бойова група 8383, розвідники вели невидиме життя. Маскувалися під звичайних військових, а тим часом діставали інформацію про ворога найрізноманітнішими шляхами. За весь час роботи в тилу противника у групи не було жодного двохсотого. Щоправда, був один трьохсотий, коли зачищали один із блокпостів. Важке поранення отримав старший лейтенант Макаревич. Першим рятівником його став Кос, який при підготовці до участі в миротворчій місії в Іраку отримав навички стрілка-санітара. Саме він вколов йому знеболювальне і заспокоїв, що внутрішні органи не пошкоджені. Насправді стан вояка був вкрай важким. Кваліфікована медична допомога потрібна була терміново. Інакше поранений міг померти від втрати крові. Але, на щастя, все минулося. Група, скориставшись мобільним зв’язком (що було вкрай ризиковано), викликала колегу з машиною, який через десять хвилин доставив старшого лейтенанта в лікарню. Після операції в польовому шпиталі його доставили в Харків, де повторно прооперували. І хоч поранений розвідник отримав інвалідність, зате залишився живим. Група важко пережила цей епізод, але стала ще обережнішою, ще професійнішою.
“Ми навчилися не довіряти не тільки чужим, а й своїм. І, можливо, саме це врятувало нам усім життя”, — зізнається колишній розвідник. Того дня він сам отримав важку контузію від розриву гранати, а ще один боєць травмував коліно.
З новим командиром, якого звали Юрій, позивний Камаз, вони пройшли, як-то кажуть, і вогонь, і воду. Майже щодня ходили на бойові завдання, часто разом із бійцями 80-ї аеромобільної бригади та айдарівцями. Небезпека, яка чатувала повсюди, навчила бути не лише війчайдушними, а й обачними.
“До небезпеки людина також швидко звикає, — розповідає Леонід. — Спочатку, коли свистять над головою міни, ти хочеш сховатися далеко під землю. А згодом розпізнаєш, чим стріляють і куди летять боєприпаси. Це не безглузда безстрашність, а просто досвід…”
Якось їхній групі випало прийти на допомогу айдарівцям, у яких сталася сутичка з бойовиками у гольф-клубі (кажуть, що власником був екс-голова парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов, який нині перебуває під слідством) на Веселій Горі. Швидко впоравшись з сепарами, позабирали поранених та численні трофеї — документи російських найманців, зброю, російську форму кадрових військових, які передали в штаб АТО. Група Камаза вийшла неушкодженою, а от групі Жені Зеленського (йому присвоїли Героя України посмертно) не пощастило. Втрапивши у ворожу засідку, розплатилися за це життями бійців. Вороги зблизька розстріляли два БТР-80, один БМП і їхні екіпажі, а танк взяли в полон. Загинуло 18 осіб, у тому числі й старший лейтенант, який до останнього прикривав відхід своїх бійців. Він отримав важке поранення голови і, не приходячи до тями, помер у госпіталі…
Потім було ще чимало надскладних ситуацій, з яких групі 8383 вдавалося вийти сухими з води. “Ми завдячуємо своєму командиру Юрію Камазу, який є справжнім професіоналом, — каже спецпризначенець. — Підтримуємо з ним і досі зв’язки. Він демобілізувався разом з нами і наразі разом із сім’єю живе в іншій країні, з якої пішов на війну…”
Пам’ятним для групи Камаза став випадок, коли разом з колегами із 80-ї аеромобільної бригади шукали льотчика МіГ-29, збитого під Луганськом. …Йшла третя доба пошуків. Усі втомилися, навіть дещо зневірилися, бо хоча пілот і виходив на зв’язок, складалося враження, що водить манівцями через ворогів. Остерігалися, що групу хочуть заманити в пастку. Cпецпризначенці та десантники розділилися: група Камаза пішла вздовж лінії ЛЕП в бік болота, а розвідники “вісімдесятки” — в село Переможне. “В полі, — пригадує Кос, — сіли перепочити. Але в нашого командира, мабуть, на цю ситуацію була, як-то кажуть, чуйка. Наказавши нам чекати, разом з мажором пішов поміж соняшників до найближчих стовпів електроліній. Незабаром вони повернулися втрьох. Важко опираючись на палицю, за ними кульгав… дід. Це був збитий пілот — у цивільному одязі, з бородою. Під час катапультування він серйозно пошкодив хребет і пересуватися йому було вкрай боляче. Але, як зізнався, несказанно щасливий був зустріти своїх. До речі, льотчик мав позивний Дід…”
Ця героїчна історія мала неприємне продовження. Колеги-десантники присвоїли їхні заслуги і на всю країну розповсюдили неправдиву інформацію, що це вони знайшли збитого пілота. Офіцер отримав нагороду, а розвідники групи 8383 — нічого. Мало того, штабісти перехопили коньяк, який у знак вдячності передав розвідникам врятований Дід…
І сильним також потрібна допомога
Після звільнення спецпризначенця в запас минуло вже три роки. У Хмельницькому, що майже дві тисячі кілометрів від війни, життя біжить у звичному мирному ритмі. “Ростуть діти, радують нас з дружиною: найстаршому синові вже 20, він студент, дочці 16, а найменшому 10 років, — ділиться колишній боєць. — Маємо тепер власну двокімнатну квартиру, придбану за півціни. Після тісної кімнати в казармі військової частини досі не віриться, що можна мати стільки простору навколо! Я створив власний бізнес — охоронну фірму, в яку запрошую працювати своїх колег — колишніх військових, та громадську організацію “Братська воля”. Потреба об’єднуватися сьогодні дуже назріла. Адже війна нікого легко не відпускає. Тут усе залежить від характеру людини. Хтось одразу призвичаюється до мирного життя, а хтось береться за чарку… З власного досвіду скажу, що для військових дуже важливо відчувати братське плече постійно, як раніше на війні. Бо вони отримали, крім фізичних, ще й важкі психологічні травми. І сильним також потрібна допомога. Бо лише відчуваючи підтримку друзів, сім’ї, громадських організацій, держави, їм буде значно легше позбутися безсоння, нічних кошмарів, нападів гніву й депресії, які їх переслідують, щоб легше повертатися до повноцінного цивільного та сімейного життя…”
На жаль, ветерани АТО у мирному житті зустрічаються з дуже різними проблемами: отримання житла, земельних ділянок, санаторно-курортних путівок, пільгової оплати комунальних послуг, безкоштовного проїзду в громадському транспорті, а ще з вимаганнями хабарів, грубістю й нетактовністю чиновників. “Допомагати учасникам війни повинна, в першу чергу, держава, — ділиться колишній спецпризначенець. — Ці функції покладені на Міністерство соціальної політики та Службу в справах ветеранів АТО. Але системної роботи в цьому напрямку поки що немає. Таке враження, що держава не розуміє всієї серйозності питання психологічної реабілітації тих, хто пройшов випробування війною. За кордоном до цього ставляться дуже відповідально: кожен військовий зобов’язаний пройти реабілітацію, інакше буде позбавлений багатьох благ, зокрема й грошей. Думаю, зі мною погодяться ті, хто сьогодні очолює громадські ветеранські організації, що від точкового вирішення питань, якими сьогодні займаємося, треба перейти до комплексного. Для цього нам потрібен, так би мовити, свій місцевий координаційний центр. Скажу більше: ветерани війни мають дещо завищені очікування від суспільства у ставленні до воїнів-захисників. А тому допомоги насправді потребують не лише колишні воїни, а й їхні сім’ї. Думаю, що центр має стати місцем, куди ветерани приходитимуть не лише, щоб отримати соціальну, правову чи психологічну допомогу. Цей заклад об’єднуватиме людей, дуже важливих для всього суспільства і країни — її захисників”.
Наразі громадська організація “Братська воля” налічує більше 100 членів. Проживають вони не лише в обласному центрі, а й по всій Хмельниччині. Але хіба це важливо?
“Відстані не мають значення, — переконує Леонід Космацький. — Якщо виникне така потреба, то ми зберемося дуже швидко.
І взагалі колишніх військових не буває. Якщо держава покличе, ми готові повернутися на війну. А поки що воюватимемо тут: за правду і справедливість…”
Вікторія Стандрійчук