Минулий фестиваль мономистецтв “Відлуння” познайомив хмельницького глядача з провідними акторами світу й талановитими початківцями. Відкриттям фестивалю стала молода акторка столичного камерного театру “Дивний замок” Марина Святненко.
— Марино, ви — представник молодої еліти українського театру, зіграли уже чимало ролей, не одну головну. Коли взялися за непросте акторське ремесло?
— Я — родом з Києва. В дитинстві навіть не мріяла, що буду акторкою. Але так сталося, що живу неподалік театру “Дивний замок”, і оскільки я — людина цікава до всього, вирішила піти туди на заняття в театральну студію. Мені було, певно, років 14. І якось так закрутилося-завертілося, що після закінчення студії при театрі я залишилася там грати. Перша моя роль була Снігуронька. З кожним роком ролей примножувалося. Потім мені запропонували моновиставу “Муза”, яку й представила на “Відлунні”. Премʼєра відбулася в лютому минулого року. Для мене як для акторки це було щось нове. Мова оригіналу вистави — російська, але заради фестивалю наша театральна команда переклала її українською.
— У Хмельницькому ви зіграли романтичну, позитивну героїню, одним словом, Музу. А які ролі вам подобаються?
— Люблю грати у виставах, де все погано, — драми, трагедії. Наприклад, у нашому театрі є постановка “Лабіринт для Мінотавра”. Це історія про вічне кохання, що можна кохати будь-кого, навіть, якщо це — бик. Головне — не кого кохаєш, а почуття, які спалахують і горять у тобі. Справжнє почуття не може побороти ніщо і ніхто, навіть смерть. Коли любиш людину, можеш віддати їй все, навіть власне життя. У цій постановці граю одну з головних ролей — кохану Мінотавра. Поки це моя найулюбленіша вистава.
— Що найважче у театрі для молодого актора?
— Важко, коли в тебе ще дуже мало досвіду для перевтілення в роль. Адже коли виходиш на сцену, потрібно переживати те, чим живе твій герой. А коли тобі 20 років, у житті було мало таких ситуацій, подібні яким ти граєш на сцені.
— Хвилюєтесь, коли виходите на сцену?
— Ні, адже знаю, що в залі сидять люди, які розуміють актора. Дуже подобається нести позитивні емоції, як у моїй виставі “Муза”. Глядач відпочиває, насолоджується грою, заряджається позитивною енергією.
Був лише один випадок… У мене є роль, де в дуеті з молодим партнером граємо одружену пару. Це вистава з пікантними моментами. Не хвилювалася під час виконання цієї ролі жодного разу, окрім того, коли у глядацькому залі сидів мій батько. Тоді не могла ні розстебнути сукню, ні розв’язати корсет, ні оголити плече. Руки, наче не слухалися мене.
— Улюбленого партнера по сцені маєте?
— Так, це актор Олексій Климов, — геніальна, вважаю, людина. З ним як з партнером по сцені у мене дуже хороший взаємозвʼязок. Акторам просто необхідний енергетичний обмін, бо коли це відбувається односторонньо, іншому дуже важко і гра не вдається. Партнер по сцені — твоє джерело енергії впродовж усього спектаклю.
— Доводилося на акторській ниві мати справу з метрами сцени?
— З ними стояла поруч на фестивалі “Відлуння”, адже тут зібралися кращі з кращих у своєму жанрі. Вважаю людиною високого професіоналізму і мою режисерку Олену Іванченко — творця і керівника нашого театру. Вона — мій кумир, я її просто обожнюю. Наставниця має настільки яскраві вдачу і талант, що будь-яка справа, за яку береться, в неї легко виходить. Вона також актриса театру і кіно, пише пʼєси для “Дивного замку” та виховує молодих акторів.
— Це ви обрали свого режисера чи він вас?
— З Оленою Іванченко я ще з театральної студії. Вона навіть писала пʼєси спеціально для мене.
— Є актор чи акторка, талантом яких захоплюєтеся?
— Дуже поважаю Богдана Ступку, на жаль, не довелося бути з ним знайомою особисто. Його енергія відчувається навіть через екрани телевізорів. В цьому й справжня сила актора.
— У кіно знімалися?
— Так, у короткометражках моєї режисерки Олени Іванченко, наприклад, у фільмі “Ворог”.
— Кого мрієте зіграти?
— Про якусь конкретну роль не мрію. Покладаюся в цьому на режисера, на те, що вона напише. Адже професіонал краще уявляє, в якому амплуа я зможу себе краще проявити. Сподіваюся, незабаром підбере мені ще якийсь цікавий образ, у який закохаюся я й глядач.
— Акторство — справа не проста, де черпаєте натхнення?
— Чим більше справ робиш, тим більше набираєшся досвіду для сцени. Крім роботи в театрі, навчаюся у Києво-Могилянській академії, захоплююся малюванням, освоїла багато напрямів танцю. Все це стає мені в нагоді.
— Ви граєте в дорослому та дитячому репертуарі театру. Чи є різниця між грою для дітей та дорослих?
— Мені більше подобається грати для дітей. Вони дуже емоційні та безпосередні. Тому дитячі вистави завжди залишають в актора лише
приємні відчуття. А дорослий глядач інколи може бути навіть байдужим до сценічного дійства. Це неприємно і це гальмує гру. З дітьми ж завжди є зворотний звʼязок.
— Що скажете про стан сучасного вітчизняного театру: він у розквіті чи занепаді?
— Залежить від того, який це театр. На жаль, нині багато театрів пропагують насилля, секс, лайку. Вважаю, такий театр недовговічний. Взагалі таке “мистецтво” популяризувати не можна. Вистави без “цензури” викликають разову цікавість і не залишають у душі нічого надовго. У нашому театрі такого немає. Граємо завжди світле, позитивне, повчальне.
— “Відлуння” — це перший фестиваль, у якому взяли участь?
— Ні, вперше виступала з моновиставою. У Києві двічі була учасницею фестивалю нашого театру “Німфа”. А також брала участь у державному конкурсі читців творів Лесі Українки.
— Знайдіть слова, які б привели більшу кількість глядачів у театр.
— На жаль, якщо людина не хоче, ніякі слова не змусять її кудись іти. Як є люди, які не люблять читати, і ти їм нічого не зробиш, ніяк не переконаєш, просто не люблять і все.
Процитую свою ж героїню Музу: “До театру нездари не ходять”, тому не нездари все одно прийдуть. А нездари не дадуть актору зворотного звʼязку.
— Дякую за розмову. Творчих успіхів!
Ірина Салій