Вибори до українського парламенту завершились. Їх сьогодні вже нарекли третім туром президентських, оскільки перемогу здобула партія Зеленського “Слуга народу”. Ще ніколи жодна політична партія в Україні не мала такого результату. Найвищий рейтинг на парламентських виборах за всю історію незалежності України отримала Партія регіонів на позачергових виборах у вересні 2007 року — 34,4%. До чого це призвело ми вже знаємо. Чи повторить “Слуга народу” долю регіоналів — питання часу, але те, що більшість виборців пішла за цією партією, все ж насторожує. Адже “Слуга народу” дійсно ще зовсім “зелена” партія, яка навіть не заявляла про свій конкретний політичний курс. Тож невідомо, що від неї можна чекати. Принаймні перші кроки Зеленського суттєво відрізняються від його обіцянок. Більше того, Зеленський не має політичного досвіду, а його заяви, здебільшого, дуже загальні: як і його попередники, хоче побороти корупцію та покласти край війні на Донбасі. Але як він це робитиме ніхто не знає, не виключено, що він й сам цього не розуміє. Невідомо й чи зможе Зеленський позбавити впливу на політику одіозних олігархів, які мають у руках ключові важелі в економіці, політиці і засобах масової інформації. Адже він сам має тісні й дружні стосунки з ними.
Чому люди віддали пальму першості зовсім новій і невідомій політичній силі? Очевидно тому, що рейтинг ЗЕ-партії, здебільшого, базувався на популярності самого президента, а не на конкретній його ідеології. Окрім того, проведення парламентських виборів у перші 100 днів президенства, також зіграло на користь “слугам”. Якби вибори були черговими (у жовтні 2019 року — авт.), то рейтинг “Слуги народу” був би значно нижчим. Свою роль відіграли й сучасні засоби комунікації, які тримали в руках свою цільову аудиторію, мобілізуючи прихильників доволі дешевими заголовками й лозунгами. Люди, які не здатні думати самостійно, велись на них як мухи на мед. В результаті, коли виборці бачили кандидата-мажоритарника від Зеленського, вони йшли на зелений колір як бик на червоний. Різниця лише в тому, що бик ведеться на колір через його несприйняття. Тобто, у більшості випадків, якщо поруч з кандидатом-мажоритарником був бренд “Слуга народу”, йому одразу падало 20-30 відсотків голосів автоматично. Як наслідок, перемогу отримали навіть ті, проти кого відкриті кримінальні провадження, або анекдотники, до прикладу, актор студії “Квартал 95” Юрій Корявченков (дебелий Юзик) та весільний фотограф Штепа. Завдяки бренду перемогу здобули майже десятеро кандидатів з атестатами про закінчення школи. На Хмельниччині також переміг маловідомий Стефанчук-2. Щоправда, він прославився купою нерухомості, яку купив невідомо за які гроші та позовом до Симчишина, який спрямував до суду в ніч на 21 червня і який безславно програв. Зрозуміло, що усі ці люди виконуватимуть в парламенті функцію кнопкодавів і не більше.
А хто у партійних списках “Слуги народу”? Богдан, два Шефіра, ще один Стефанчук, Коломойський, Ткаченко, Тищенко, Мулик, Співак… У біографіях, деклараціях та виступах цих народних обранців так і пре позамежний цинізм та готовність служити будь-якому господареві, а ще абсолютна байдужість, як, до речі, і в Зеленського, до ідеї української державності, а то й пряме її відторгнення. Адже всі вони вже служили й оспівували інші партії, зокрема, партію регіонів.
Не останній чинник, який зіграв на користь “слугам” — це український менталітет і реакція ланцюжка, мовляв, навіщо йти на дільницю, якщо й так відомо, хто переможе? Або навіщо голосувати за партії, якщо вони всеодно не виграють?
І якщо феномен Зеленського, якого виборці ототожнюють з кіношним президентом Голобородьком, якось можна пояснити, то як зрозуміти українців, які віддали понад 13% голосів за партію кума Путіна, Рабіновича та Бойка, олігархів з яскраво вираженою ненавистю до України, мови, які виправдовують дії Кремля і не визнають Росію агресором, плюючи в обличчя матерям та вдовам загиблих у російсько-українській війні? Чому за націоналістів, які є справжніми патріотами держави і вболівають за свою націю, виборці віддали менше трьох відсотків голосів? Пояснити це можна лише байдужістю, необізнаністю і навіяними тими ж бойками-рабіновичами страшилками про націоналістів. Хоча кому як не рабіновичам та бойкам відомо, що їхня Велика батьківщина — Ізраїль, це націоналістична держава, для якої їхня нація понад усе.
Що ж з таким розкладом політичних сил нас чекає? Те, що “слуги” займуть більшість крісел в парламенті — ще не все. Адже їм таки доведеться показувати результат роботи і Зеленському не вдасться звалювати невдачі на інших. Він має втілювати заплановане, хоча залишається значною мірою незрозумілим, що ж саме? Але з огляду на те, що ця партія об’єднує людей без чітко сформованого політичного світогляду, в яких немає чіткого змістовного спрямування, — тримати їх купи буде важко. Другий момент: вперше до парламенту пройшла партія, яка формуватиме уряд. І тут небезпека в іншому: з ким захочуть створити коаліцію з точки зору конституційної більшості? Третій: чи чинитимуть супротив “слуги” Медведчуку, який в парламенті 100-відсотково буде голосом Путіна? Чи волатимуть за скасування мовного закону та яку політику вестимуть з Росією і чи не станеться, що монопартія керуватиме державою? Адже це неабияка спокуса зловживання владою. Із однопартійною більшістю Зеленський отримує владу, яку вже не стримуватиме парламент. Навіть Янукович не мав в руках власної більшості і був змушений залучати коаліційних партнерів та позафракційних депутатів, а у парламентській залі їм протистояла добре організована опозиція. У нинішньому ж парламенті реальної опозиції немає, хіба що Опоблок, який є в опозиції до власного українського народу. Така ситуація може стати ризиком для цілісності політичної системи, адже Рада більше не виконуватиме роль запобіжника свавіллю виконавчої влади. У той же час, велика ймовірність, що між “слугами” почнуться конфлікти і розпад на конкуруючі групи. Як розгортатимуться події далі, думаю, незабаром знатимемо. Що ж, час пішов…
Лариса Світловська