Мабуть, через роки феномен останніх президентських виборів в Україні ретельно вивчатимуть психологи та аналітики. Може бути, що його навіть введуть у підручники політології як приклад непояснимої поведінки нації в умовах війни. А й справді, чому українське суспільство, яке по вуха погрузло в зовнішніх боргах, топиться в корупції, потерпає від бідності, розлітається по світах на заробітки і веде кровопролитну війну з окупантом, вибирає собі президентом людину, яка не має жодного, навіть найменшого політичного досвіду? Чому вибирає людину, яка майже не робила політичних передвиборчих заяв, яка і програми толком не оприлюднила, навіть напрямку чітко не вказала: куди саме в умовах загроз вестиме країну? Людину, яка і політичних соратників фактично не має, якщо, звісно, не вважати соратниками сценаристів і гумористів з “95 кварталу”.
Насправді пояснення цьому феномену є. Українське суспільство занадто довго перебувало в стані перманентного стресу і невиправданих надій та ілюзій. Спершу буремні 1990-ті, за які багато хто пережив нужду, крах усього попереднього способу життя і важке становлення нового. Потім за короткий час дві революції: Помаранчева та Гідності, яка завершилася страшними подіями — розстрілом Небесної сотні…
І на цих виборах в людях щось-таки обірвалося. Втомлені бідами виборці захотіли свята, і якнайліпше під цей виклик часу підійшов саме веселий комік Володимир Зеленський, в якого кожен його виборець вклав своє розчарування минулим і якісь власні надії на майбутнє. Так часом хворий, який довго лежить у лікарні і переживає болісні медичні маніпуляції, раптом хоче просто відчинити вікно палати, вдихнути свіжого повітря і забути про все, що з ним відбувається сьогодні. Хоче відкоркувати шампанське і повісити під стелею кольорові повітряні кульки…
…Сам Володимир Зеленський, схоже, був відверто заскочений вибором людей. Може, саме тим пояснюються його модерні меседжі на кшталт “ні обіцянок, ні пробачень”. Мовляв, хочете мене — маєте, а я вам нічого не обіцяв. Тривалий час президент намагався якомога менше говорити, аби не розчаровувати котрийсь сегмент свого дуже строкатого виборця. Але як не можна навічно затамувати подих, так і новообраний президент мусив почати нарешті хоч щось сам коментувати і хоч щось конкретне робити. Вже перші місяці його діяльності показали, що політика президента Зеленського — це фактично політика президента Порошенка, тільки непрофесійніша і розхристаніша. Чого вартий хоча б той факт, що головним переговорником у Мінську Зеленський перепризначив Леоніда Кучму, якого доти хвалив і Порошенко? А той факт, що команда новобраного Президента відхрестилася від обіцянки знизити тарифи! Як пояснив один із речників, Зеленський просто жартував про завищені тарифи та про формулу “Роттердам +” , натомість нічого конкретного нікому не обіцяв.
Отже, що ми маємо “нового” за президента Зеленського? Той же безплідний мінсько-нормандський формат переговорів. Ті ж міжнародні “союзники”: бізнес-партнери Путіна — Франція і Німеччина, до яких знову вчащає новообраний гарант. Навіть ті ж “видатні” переговорники, п’ять років тому призначені Порошенком…Ті самі позики в МВФ, на тих самих кабальних умовах, добровільно взятих попередньою владою (а пригадуєте, як головний герой пропагандистського серіалу “Слуга народу” хвацько посилав цих банкірів “у ср*ку”?). Ті самі драконівські тарифи на комунальні послуги, на яких і попередні п’ять років жирували олігархи-власники облгазів та обленерго… Той же міністр внутрішніх справ у фаворі, від “реформи” якого (“моя нова поліція”) хіба пшик зостався…
То що змінилося? Чим принципово, на ділі, крім “народного” дрес-коду і риторики “свого хлопця”, політика нового президента відрізняється від політики попереднього? Як бачимо, поки що нічим.
А той факт, що в команді Зеленського вже хочуть закуповувати газ у Росії, щоправда, через приватну компанію? Саме так представник президента Володимира Зеленського Андрій Герус відреагував на повторний візит кума Путіна Медведчука і екс-регіонала Бойка в Санкт-Петербург на так звані “газові переговори” щодо дешевого блакитного палива для України. Перший раз, нагадаємо, Бойко з Медведчуком злітали по російський газ у Московію ще за Порошенка. І ось нині Герус уже пропонує Бойкові й Медведчуку створити приватну компанію, яка домовлятиметься з Росією (?!) про постачання газу в Україну.
А той факт, що політичне болото часів режиму Януковича, яке за Порошенка лишень піднімало голови і почало потихеньку вилазити з нір, нині вже почуло чіткий сигнал: за минулі гріхи ніякого покарання не буде. Себто можна скооперовуватись і відвойовувати втрачене. До нової Верховної Ради нагострили лижі численні сепаратисти на кшталт екс-мера Слов’янська Нелі Штепи, одіозного екс-регіонала Олександра Єфремова, якого від 2016 року судять за підтримку терористів. Можна лишень уявити собі в парламенті всю цю промосковську рать — бойків, льовочкіних, суркісів, козаків — виголоднілих за справжньою впливовою політикою, від якої їх усунув революційний Майдан. Та ніхто з цих колишніх не має моральних запобіжників і жодних зобов’язань перед українським народом, який довго тримав їх на короткому повідку. Вже сьогодні Шуфрич обіцяє скасувати закон про мову, а його соратники потирають руки в передчутті скасування законів про люстрацію і декомунізацію.
Хто ж буде протистояти цій промосковській “дідовій рукавичці” в новому парламенті? Може, партія Зеленського “Слуга народу”? А зазирнімо-но в її партійний список. У першому десятку, який має бути найяскравішим, — люди шоу-бізнесу, бізнес-партнери Зеленського (“нове слово” у кадровій політиці держави, еге ж?), генеральний директор каналу “1+1” Олександр Ткаченко, юристка, яка провалила конкурс на професійність та так і не стала суддею Верховного суду. Ані в першому десятку, ані далі в списку не видно людей, які були б активними громадськими діячами, мали досвід боротьби за переконання та відкрито демонстрували чітку проукраїнську позицію. Чи буде “Слуга народу” протистояти реваншу і численним скаженим екс-регіоналам? — риторичне запитання.
А може, це робитиме команда “Голосу” Вакарчука, який навіть коли вже був у парламенті, особливого зацікавлення політикою не виявляв? У першому десятку у Вакарчука — підприємці, юристи, журналісти. Ніхто з них не має досвіду жорсткого протистояння, ані взагалі досвіду політичної боротьби. Чи наважаться ці люди Вакарчука, навіть якщо вони реально чарівні, на жорстке протистояння з агресивними екс-регіоналами? — запитання також, на жаль, риторичне. Така партія була б добра, напевно, в успішній країні, де багато музики і радості, а не в країні, яка веде війну і бореться з засиллям “руского міра”.
Ще однією небезпекою новобраного парламенту може бути те, що він танцюватиме цілковито під дудку президента, що призведе до незнаної досі диктатури і безконтрольного правління країною. Практично всі, кому нині соціологи пророкують можливе проходження в Раду, будуть грати на боці Зеленського. Той же Смешко заявив, що мріє бути прем’єр-міністром в уряді Зеленського. Мовляв, підіпре молодого своїм життєвим досвідом. Як кажуть, бережи нас, Господи, від такого “життєвого досвіду”, адже Смешка звинувачували в отруєнні Ющенка діоксином. Гриценко захоплювався перемогою Зеленського від самого початку. Пригадуєте, як він мало не в перші хвилини після обрання нового президента помчав до Зеленського поговорити. Не стане опозицією до Зеленського і свіжа партія Петра Порошенка, якому під час виборчої кампанії набридло юзати націоналістичні гасла — вони ж не порятували його від катастрофічного провалу.
Люди, які йдуть до Ради в списках Порошенка, — це переважно ті, хто вже був у владі, біля щедрого бюджетного корита. Вони йдуть не заради боротьби за високі ідеали. Йдуть, аби захищати власні приватні інтереси. Такі, відповідно, не хочуть бути в опозиції, такі прагнуть бути хоча б десь близенько до влади. А як навіть сама політсила раптом стане в опозицію, то почнеться люте тушкування, себто перебіжництво з неї до впливовіших. Сам Петро Порошенко це, схоже, добре розуміє. Останнім часом екс-президент вже не раз заявляв, що сподівається на альянс із Зеленським заради буцімто якоїсь там високої мети.
…Можна як завгодно називати вибір Володимира Зеленського — протестний, оманливий, безвідповідальний. Але цей вибір — реальність. Він уже зроблений. І тепер хіба від парламентських виборів залежить, наскільки руйнівними будуть наслідки цього вибору для країни. Чи не станеться так, що він відкине нас на десятиліття назад, у нафталінову напівсовковунапівзмосковщену дійсність? До речі, той факт, що Зеленському пророкують високий відсоток на парламентських виборах, зовсім не означає, що людям припала до душі його політика. Просто не голосувати за нього на парламентських виборах — це для багатьох означає визнати, що помилилися на президентських. А щоб визнати помилку, потрібні мужність і час.
Тому в умовах майбутнього парламенту тільки потужна фракція націоналістів може стати запобіжником: аби країну не довели до дефолту, як обіцяв Коломойський, і не віддали в руки “руского міра”, як на те сподіваються лави колишніх під парасолькою Медведчука, і щоб людям не довелося знову підніматися на Майдан, аби захистити майбутнє своїх дітей і не потрапити під цілковиту окупацію Кремля.
Фракція націоналістів, у лавах якої об’єдналися шість політичних сил, це і політичний, і законодавчий досвід, і досвід вуличної боротьби, і досвід протистояння з ворогом на Сході. Це розуміння реальних процесів у політиці. Це реалістичне усвідомлення загроз у нинішній воєнний час. Це також чітка програма, як зупинити війну, унеможливити жертви на Сході і підняти економіку країни. Це та важка артилерія, яка врятує націю від усіх можливих небезпек. Що більше буде націоналістів у Раді — то більша ймовірність, що Україна вистоїть перед новими викликами і загрозами.
…Іноді хворий, який довго лежить у лікарні, просто хоче забути про все, що з ним відбувається, і розважитися. Але долікуватися все одно треба. Інакше все може закінчитися погано. Вибори парламенту — це не вибори претендента на Євробачення. Пора вибрати лікаря, який долікує нарешті зранену війною і корупціонерами країну. Націоналісти, які йдуть до парламенту в списку “Свободи”, до такої своєї потужної місії готові. І морально, і законодавчо.
Галина Чорна